Великі Українці: відомі та невідомі

[massii]

Соломія Величко

Коли говорять про заслуги якоїсь людини називають її ім"я, прізвище, дати народження та смерті, головний внесок у життя людства. Але не всі люблять говорити про її коріння, про землю, яка виростила цих людей, яка надихнула на звершення, на відкриття. Ми знаємо, що великі імперії не дуже люблять говорити про походження своїх сподвижників та героїв, бо знають, якщо розкласти всі заслуги тих людей по полицях національної приналежності, то від імперії, як такої нічого не залишиться! Зазвичай всю славу отримує той, хто відношення до неї ніякого не має, а потім ще й користується її плодами. Згадайте, як часто ми чули: "велиікій Русский писатель", "Великий Русский деятель"...і всі схвально кивають головами і плескають в долоні, в той же час глибоко не поважаючи землю, на якій народилася і зросла ця людина!

Авжеж розглядаючи це питання треба вирішити кого саме вважати Українцем, адже на її території проживають люди різного походження- євреї, росіяни, поляки... З одного боку, українцем можна вважати людину, яка народилася тут і жила, дихала цим повітрям і їла український борщ, говорила українською мовою, тобто повністю відповідала культурному життю простого українця, з іньшого-Українець це людина, яка має батьків, дідів, прадідів українців, тобто має корінне походження, як українець. Отже хто такий Українець-вирішуйте самі кожен має на це право!

...


Мария Васильева вподобала це.
Sasha Ambroz поширила світлину від Ганни Черкаської.

І про це я не знала. Хто знав?

Ганна Черкаська



У суботу, 14 квітня 1888 р. о 8-й годині 30 хвилин у лікарні Вілліє при Військово-медичній академії, на лікарняному ліжку помер 41-річний мандрівник у вишиванці Микола Миклуха-Маклай, вчений-антрополог, знавець тринадцяти мов, чиє ім`я носить 300 км узбережжя о. Нова Гвінея - Берег Миклухо-Маклая.

Народився нащадок козаків Микола Миклухо - Маклай 17 липня 1846 р в Малині на Житомирщині. За часів Хмельницького його пращур шотландський лицар Майкл МакЛей одружився з дочкою курінного отамана Охріма Макухи (Миклухи). Того Охріма, який разом із синами Омельком, Назаром і Хомою воював проти поляків; у якого Назар, панночку покохав і на бік ворога став. Вночі брати пробралися до фортеці, щоб викрасти Назара та покарати козацьким судом, але наткнулися на польську варту. Хома (молодший) наказав братові доставити зрадника батькові, а сам бився до загину. Охрім-таки покарав Назара. Цей епізод став основою повісті «Тарас Бульба», яку Микола Миклухо-Маклай завжди возив із собою.

Батько Миколи Миклухо-Маклая – випускник ніжинського ліцею, начальник петербурзької залізниці, був добре знайомий із творами Т.Шевченка. Він вислав 150 карбованців (половину річної зарплати) Шевченкові у вигнання, за що був звільнений з роботи і мав йти під суд, але 40-літній українець помер від туберкульозу, лишив удову та п’ятеро дітей. Мати - з польсько-німецької родини лікаря Беккера, її родичами були Гете і Міцкевич. Хворобливий трирічний Миколка, вражений смертю татка, почав заїкатися. Втім, крихке здоров’я не завадило Миколі отримати освіту, вступити до вишу, але у 1864 р. за участь у виступах студентів був виключений із Петербурзького університету без права вступати до іншого вищого навчального закладу Росії. І ніколи б не одержав він дозволу на виїзд за кордон, якби не роман українця з фрейліною царя, на яку імператор поклав око. Довелося Миколі здобувати вищу освіту за кордоном: Гайдельберг, Лейпціг, Єн, був асистентом відомого природознавця Ернста Геккеля.
У 1866-67 рр. відвідав Канарські острови та Марокко, три весняні місяці 1869 р. провів на узбережжі Червоного моря. Перші спостереження вченого стосувалися зоології, потім - географії, антропології й етнографії. Від 1870 р. почалися одіссеї великого мандрівника: Нова Гвінея, острови Малонезії та Мікронезії, півострів Малакка, Австралія. 1880 р. українець у Сіднеї заснував австралійську біологічну наукову станцію. Він розробив проект створення на Новій Гвінеї незалежної держави - Папуаського Союзу. Пізніше безуспішно домагався від царського уряду дозволу організувати на Новій Гвінеї «вільну російську колонію». Він від імені десятка тисяч людей звернувся до британського уряду. І сталося диво – Британія відмінила колонізацію Нової Гвінеї. Через десять років повернувся до Європи, читав лекції в Лондоні, Берліні, Парижі. Приїхав на батьківщину, досліджував фауну Чорного моря та південного узбережжя Криму.

Миклуха-Маклай мав власну думку й умів її відстоювати: виступав на захист рідної мови. Звертався до Бісмарка, російського царя і у листопаді 1882 р. Миклухо-Маклай зустрічався в Гатчині з Олександром III.

1883 р. він отримав дозвіл царя на одруження; повернувся до Сіднею, одружився з Маргарет-Еммою Робертсон - дочкою прем`єр-міністра Нового Південного Велсу. Три роки прожив дослідник серед папуасів, вивчив їхній побут і діалекти. 1885 р. виступив на захист проти німецької анексії північно-східної Нової Гвінеї. Сорокарічним повернув із дружиною та двома синами додому. Поїхав до столиці, щоб приготувати до друку свої праці. Двічі він приїздив до Малина в маєток матері, де вивчав побут і традиції поліщуків, цікавився походженням древлян, їх історією. У цей час петербурзьку квартиру Миклухо-Маклая відвідував Яворницький і немало експонатів виканючив. У Дмитра Яворницького був талант циганити, сяде й заявляє: «Як цей панцир черепахи прикрасить наш музей! Не піду звідси – поки не дасте!». І таки сидів.

Сьогодні 12 онуків, правнуків, праправнуків Миколи Миклухо-Маклая живуть в Австралії та вважають себе українцями, очолюють Товариство українців Австралії. Старійшина цього роду - диктор австралійського державного телебачення Роберт Миклухо-Маклай, ще за радянських часів (1980 і 1988 рр.) був у Києві, він таємно вночі на таксі за долари промчав до Малина, щоб сфотографувати будинок, де народився його дід-українець.

[DeadHead]

Я теж не знав.  Але то таке.
Ця коротка розповідь - фантастично красива.

[Rost_I]

Колись давно, в моєму ранньому дитинстві по ТБ йшов радянський фільм про Миклухо-Маклая. Пам'ятаю, що грав його Соломін. Ще тоді батько мені розказував, що Миклухо-Маклай був українцем

[Anreal68]

Я теж не знав.  Але то таке.
Ця коротка розповідь - фантастично красива.

 

[наяа]

Надзвичайна людина прожила дивовижне життя. І я горда, що він українець!

[free UA]

 

теж не знав 

Давно пора відкрити гілку Великі Українці

для подібних оповідань 

а їх БАГАТО..
 

[Scipionn]

Читав, що коли козак Макуха "ошляхетнювався", то переробив прізвище на Миклуха (такі зміни тобі були частими), а щоб якось виділитись то зробив подвійним, додавши своє вуличне прізвисько Махлай (здається капловухий чи щось таке), трішки змінене на загряничний лад. Отак і вийшов Миклуха-Маклай. Чи може Макуха-Махлай?

[наяа]

теж не знав 
[siz e=1.35em]Давно пора відкрити гілку Великі Українці[/size]
для подібних оповідань 
а їх БАГАТО..

+, Підтримую. Так ми довідаємось нарешті, що українці розумна інтелігентна нація і почнемо позбуватися комплексу менщшовартості, нав'язаний нам ворогом.

[massii]

Так може почнемо? назвати тему "Великі Українці"?

[Kikker]

Кримськотатарський Українець Агатангел Кримський

Агата́нгел Юхи́мович Кри́мський (* 3 (15) січня 1871 — † 25 січня 1942) — український історик, письменник і перекладач кримськотатарського походження, один з організаторів Академії Наук України (1918). Літературний псевдонім А. Хванько.




Вільно володіючи майже шістдесятьма мовами, а також знаючи всі діалектні особливості української мови, А. Кримський зробив значний внесок в українське й російське сходознавство та україністику. З перекладів А. Кримського починається школа художнього перекладу східної поезії в Україні й загалом у Європі.


Народився у місті Володимирі-Волинському (тепер Волинська область) 15 січня 1871 року у родині вчителя історії та географії Кримського Юхима Степановича. Походив з татарського роду. У дитячі роки його батьки переїхали у Звенигородку Київської губернії (тепер Черкащина). У трирічному віці навчився читати, а через два роки батько віддав його у місцеве училище, де Агатангел провчився п'ять років 1876–1881. Після навчання у протогімназії в Острозі (1881–1884) та Другій київській гімназії (1884–1885) вступив за конкурсом у Колегію Павла Ґалаґана 1885–1889. У ті роки опановує іноземні мови: польську, французьку, англійську, німецьку, грецьку, італійську, турецьку та латинську. Всього він знав шістдесят мов. У колегії навчався у Павла Житецького, який пробудив в ньому любов до української мови, літератури, історії, завдяки чому він, не маючи й краплини української крові, присвятив своє життя українській науці та культурі.

1889 р. А.Ю. Кримський вступив до Лазаревського інституту східних мов у Москві, після закінчення якого (1892) його залишили при кафедрі арабської філології для підготовки до професорського звання. Упродовж 1892-1896 pp. молодий учений пройшов також курс історико-філологічного факультету Московського університету під керівництвом мовознавця, фольклориста й етнографа Всеволода Міллера, славіста Романа Брандта, фахівця з порівняльно-історичного індоєвропейського мовознавства П.Ф. Фортунатова, істориків П.Г. Виноградова, В.І. Гер'є, В.Й. Ключевського і склав 1896 р. у С.-Петербурзькому університеті магістерські іспити з арабістики і в Московському університеті - зі слов'янської філології.

У 1889–1892 — навчався у Лазаревському інституті східних мов у Москві. Основними дисциплінами науковця були арабська філологія, іслам та арабська література, перська і турецька мова та література. З 1892–1896 Кримський пройшов повний курс славістичних студій на історико-філологічному факультеті Московського університету під керівництвом мовознавця В.Міллера, славіста Р.Брандта, знавця індоєвропейських мов П.Фортунатова. 1896 року молодий науковець склав магістерські іспити з арабістики у Петербурзькому університеті та зі слов'янської філології у Московському університеті. Крім того, він слухав у Московському університеті лекції із всесвітньої історії у професора В. Гер'є.

Після закінчення Московського університету Кримський одержав від Лазаревського інституту дворічну стипендію для поїздки в Сирію та Ліван. Після повернення з поїздки 1898 року Кримський працює в Лазаревському інституті, викладає курси семітських мов, веде курс перекладу з російської мови на арабську і навпаки, вивчення Корану, читає лекції з історії арабської літератури. З 1901 року очолює кафедру арабської лінгвістики, стає професором арабської літератури та історії мусульманського Сходу.

За час викладання в Лазаревському інституті східних мов написав і видав цілу бібліотеку академічних підручників з філології та історії Близького Сходу, про Коран, мусульманство, курси історії і літератури арабів, персів і турків.

У 1918 році переїхав до Києва, де став секретарем заснованої гетьманом Павлом Скоропадським Української Академії наук. У Києві Кримський був творцем українського сходознавства. В Академії наук він також очолював історико-філологічний відділ, кабінет арабо-іранської філології, комісію словника живої мови, комісію історії української мови, діалектологічну та правописну комісії.

З 1921 року він також був директором Інституту української наукової мови.

У жовтні 1921 року брав участь у Першому Всеукраїнському Церковному Соборі, який підтвердив автокефалію Української автокефальної православної церкви.

У 1918–1921 роках працює професором всесвітньої історії у Київському університеті. Водночас він був редактором «Записок Історично-філологічного відділу Української Академії наук», з 8 серпня 1925 — головою Київського філіалу Всесоюзної асоціації сходознавства, створеного при ВУАН. У Києві Агатангел Кримський плідно працював лише у 1918–1928 роках. 12 вересня 1921 року в знак визнання його заслуг РНК УСРР прийняла постанову «Про соціальне забезпечення заслужених працівників науки», серед інших достойників, Кримському дозволено видання за державний кошт наукових праць; звільнено від сплати державних податків; заборонено реквізиції та ущільнення помешкання, яке він займав; матеріально забезпечено, а у випадку смерті — членів родини поза категоріальною довічною ставкою заробітку.

З 1929 року його почали переслідувати, позбавляти посад. У 1930-тих роках Кримський був практично усунений від науково-викладацької роботи в академічних установах України. 20 липня 1941 Кримського було заарештовано співробітниками НКВС, звинувачено в антирадянській націоналістичній діяльності і ув'язнено в одній із тюрем НКВС в Кустанаї (тепер Казахстан). 25 січня 1942 року вчений помер у лазареті Кустанайської загальної тюрми № 7.

Реабілітований у 1957 році.

А.Кримський брав активну участь в українському національному житті кінця XIX ст., листувався з відомими діячами української культури — О. Огоновським, Б. Грінченком, І. Франком та ін. У цей період своєї діяльності Кримський вів наукову полеміку з О. Соболевським, який пропагував гіпотезу М. Погодіна про те, що давні кияни були росіянами, які тільки в період татаро-монгольської навали відійшли на північ.

Наукові праці і твори:
http://chtyvo.org.ua/authors/Krymskyi_Ahatanhel/

[massii]

Соломія Величко

Віра Холодна



...Восени 1914 року у фірму "Тіман і Рейнгард", яка випускала популярні картини під спільною назвою "Російська золота серія", прийшла молода актриса. Владислав Ростиславович Гардін зняв її в "Анні Кареніній" в масовці на балу та в епізоді в ролі няні. Гардіна здивувала і зачарувала її краса. Але як не хотілося йому спробувати Віру в справжній ролі, Тіман, визначивши її як безнадійну, сказав: "Нам потрібні не красуні, а актриси".

Через півроку він пожалкував про свої слова - Віра Холодна стала королевою німого кіно. Дійсно, з першого погляду Віра справляла враження красивої натурщиці. Вона відрізнялася від тих актрис, до яких звикли і яких не помічали глядачі, зосереджуючи свою увагу на головному акторові-чоловіку. Вона не жестикулювала відчайдушно, намагаючись поривчастими рухами передати свій стан, не водила шалено очима, не метушилася, намагаючись попасти в кадр до героя. Вона позувала, демонструючи себе, незалежно від того, що оточувало її в кадрі. І за такої обстановки єдиний поворот голови, єдиний ледве помітний рух пальців означали більше, ніж суєта і метушня всіх інших. Віра приковувала глядача до себе з самого початку стрічки, і він, заворожений, знову чекав її появи, спостерігаючи не за сюжетом, а за актрисою.

"Відкрив" актрису для кіно Євген Бауер, знявши її в головній ролі у фільмі "Гімн торжеству кохання" на фірмі Ханжонкова. Ще під час зйомок фільму Ханжонков підписав контракт iз Вірою на три роки, проявивши комерційну передбачливість, чим не переставав згодом гордитися. Сам Бауер говорив: "Я знайшов скарб". Вихід картини став сенсацією для глядача, вже пересиченого подібними історіями. Фільм дивилися по п'ять, а то і більше разів. Фірма Ханжонкова могла не боятися за сюжети своїх робіт. Усіма студіями теми трималися в суворій таємниці, оскільки конкуренти могли використати ідею і випустити картину раніше, а глядач не пішов би дивитися два рази одну і ту ж історію.

Фільми з Вірою Холодною рекламувалися ще до початку зйомок, тому що глядач йшов дивитися саме на актрису. Так у чому ж була таємниця "королеви"? Кожна епоха створює свій тип жінки, затверджує свій ідеал. На початку століття на фото, у живописі та графіці зображувалися жінки, одягнені у сукні з різкими контурами, нервовими лініями. У них була якась загадковість, подвійність. Але відвертість живопису і літературні описи лише наближали до ще не сказаного "останнього слова". Його вимовила Віра Холодна. Вона була живою, справжньою. Її героїня найчастіше спокушена й покинута. Емоції глядача однозначні: наздогнати, врятувати, пригорнути до грудей. Саме стійкість "образу знівеченої душі" і створила славу Віри Холодної. Заради того, щоб подивитися на неї, люди займали величезні черги. У Харкові, наприклад, під час стовпотворіння у кінотеатрі "Ампір" були розбиті всі вікна, двері зірвані з петель, і для того, щоб утихомирити юрбу, що штурмувала глядацьку залу, був викликаний загін кінних драгунів.

Незабаром Віра Холодна стає законодавицею моди. Вона сама вигадувала собі моделі суконь, підбирала тканини, сама прикрашала капелюшка... Листівки з її зображеннями у різному вбранні випускаються величезними тиражами.Однак за зовнішнім блиском ховалася нелегка праця. Акторка працювала в умовах воєнного часу - у нічні години простоювала в гримі й поверталася додому під ранок з різким головним болем і запаленими очима. Міг заснути оператор, бути роздратованим звукорежисер, однак королева екрану завжди залишалася незворушною і терплячою.

Костянтин Станіславський запропонував Вірі Холодній роль Катерини в "Грозі" Островського і запросив її вступити до трупи художнього театру.У Одесі Віра часто бачиться з Олександром Вертинським. Чутки приписують йому таємну закоханість у королеву екрана. Багато його віршів неначе б то присвячені їй. Восьмого лютого 1919 року Віра Холодна виступала на концерті на користь фонду професійного союзу театральних художників міста Одеси. У театрі було холодно, глядачі сиділи в шубах, а актори виходили у відкритих платтях...

...Ще до початку концерту її почав бити озноб. Після концерту вона злягла.У Віри Холодної вона ускладнилася запаленням легень. Її лікували кращі лікарі Одеси. Вона прохворіла вісім діб. Останні чотири дні і чотири ночі під вікнами стояла величезна юрба. 16 (3) лютого 1919 року вона померла.Через три дні після її смерті на екрани вийшла кінохроніка П. Чардиніна "Похорон Віри Холодної". Через кілька місяців потому згоріли від тифу спочатку її мати, а потім і її чоловік. До речі, незабаром зник останній земний слід цієї загадкової жінки: у 1931 році одеський цвинтар, де поховали акторку, було перетворено в парк.

Повна стаття тут: http://svit.ukrinform.ua/celebrities.php?page=holodna..

[server error]

Степан  Разін   та Ємелян Пугачов  - також українці
Ватажки найбільших повстань  на території Російської імперії

http://tyzhden.ua/History/78717

[massii]

Великий та жахливий

Ці свідчення, трохи вправності у вибірковому цитуванні і дрібка літературного таланту — ось і все, чого треба, щоб вразити публіку образом Великого та Жахливого Грушевського. Михайло Грушевський - історик, організатор української науки, політичний діяч і публіцист, голова Центральної ради, академік, автор понад 2000 наукових праць



"Грушевський Михаил Сергеевич — академик с европейским именем. Интриган большой руки. Председатель Центральной Рады. Большой организатор. Любит размах во всем и деньги. Крайне самолюбив. […] Политических взглядов, как и правописания не меняет, гнется, но не ломается".
Справа-формуляр Михайла Грушевського, ГПУ.

Повідомлення від 6 березня 1925 року
"…Відколи приїхав Грушевський, Академія всенька дихає інтригами, які попросту отруюють повітря"
Лист академіка Агатангела Кримського до академіка Дмитра Багалія.
28 листопада 1924 року

"І цей чоловік претендує на ролю проводиря громадського, і таким-таки і справді був. Подлая нація! — сказав би Є.Х. Чикаленко, — і сказав би резонно, бо коли проводирі такі, то що вже про загал говорити".
Сергій Єфремов".
Щоденник, 14 квітня 1926 року

Маємо голову

Є така народна забава — малювати з політиків як не ікону, то карикатуру, як не пером на папері, то ілюзіями чи забобонами у власній свідомості. А малювати портрет, та ще й не офіційний, парадний, а кабінетний, приватний — то справа марудна і обтяжлива, бо вимагає надто багато зусиль. До речі, значно простіше перемальовувати ікону на карикатуру. Або навпаки.

Є ще й інша народна забава. Спочатку вимріяти собі проводиря, наділити його у своїй уяві всіма мислимими чеснотами, і довго потім дивуватися, з’ясувавши, що власний образ лідера і реальна жива людина — то є дві великі різниці. Тож, як досхочу награються другою забавою — майже завжди повертаються до першої.

Українці "Батька Грушевського" собі вимріяли. Він надто підходив на роль месії. Феноменально плідний історик, творець українського історичного міфу, він перетворився на національного героя. А згодом — і на мученика, коли імперська влада Грушевського спочатку ув’язнила, а потім відправила на заслання. "Ми всі вважали його за "некоронованого короля України", який, як приїде, то дасть всьому порядок і лад". — писав, згадуючи 1917-й рік, той самий Євген Чикаленко (відомий український меценат). По поверненні із заслання, у березні того року, стотисячна юрма киян носитиме Грушевського на руках, а у квітні — одностайно оберуть головою Центральної Ради. Тоді у бучній залі Купецького зібрання зчинився галас: "Виборів не треба", "Маємо голову", "Голова — Грушевський", "Батько Грушевський — наш голова"! А Грушевський навіть у день свого найбільшого тріумфу залишався лише людиною із своїми беззаперечними перевагами і незаперечними вадами.

А через рік після тріумфу Центральна Рада була розігнана. І до Луцьких казарм у Києві, де Грушевський переховувався після перевороту, вранці явилася молодий дипломат Надія Суровцова із несподіваною пропозицією. Партійне керівництво вважало, що у даній хвилині Україні потрібна диктатура, яку мали б протиставити гетьманату Скоропадського: "Ви маєте прийняти диктатуру!" Грушевський підскочив, немов обпечений: "Я? Голова парламенту — диктатуру?! Ніколи!" Він назавжди втратить владу…

[massii]

Соломія Величко

ГЕТЬМАН У СПІДНИЦІ
Настя Скоропадська



"Іван носить плахту, а Настя – булаву" – таким надто різким історичним прислів’ям народ охарактеризував період гетьманування в Українській козацькій державі упродовж 1708 – 1722 рр. Івана Скоропадського (1646 – 1722). Гетьманом він став у 62 роки. А перед цим служив у гетьмана Івана Самойловича, згодом – Івана Мазепи, з яким дуже зблизився. На долю Івана Скоропадського випали складні й напружені роки правління. Його обрано на гетьмана в листопаді 1708 р. (за рекомендацією російського царя Петра І) після переходу Івана Мазепи з частиною козаків на бік шведського короля Карла ХІІ і знищенням у зв’язку з цим російським військом гетьманської столиці м. Батурин (нею став Глухів, де й була резиденція Івана Скоропадського). У 1709 р. для контролю за діяльністю гетьмана та його уряду з Москви в Глухів прибув царський резидент А. Ізмайлов; на території Гетьманської України було розміщено 10 драгунських полків. В Україні проводилися численні мобілізації козаків для участі в бойових діях під час Північної війни 1700 – 1721 рр. та для важких робіт на будівництві укріплень і каналів.

Іван Скоропадський мав спокійну, врівноважену вдачу, відрізнявся консервативними поглядами. Безумовно був патріотом свого часу, таємно співчував намірам Івана Мазепи, намагався пом’якшити покарання старшин–"мазепинців". За деякими даними, брав участь (через довірених осіб) у розробці Конституції Пилипа Орлика 1710 р. На початку 1711 р. в Москві навіть розглядався "извет" у неблагонадійності родини Скоропадських.

Після смерті бл. 1699 р. його першої дружини Пелагії з Калениченків, з якою мав доньку Ірину, Іван Скоропадський побрався з вдовою генерального бунчужного Костянтина Голуба – Анастасією з Марковичів (р. н. невід., ймовірно 1671 – 19.12.1729), молодшою за нього на 25 років. Родоначальником козацько-старшинського роду міщанського єврейського походження Марковичів був Марко Аврамович (п. 1712 р.), який і був батьком Анастасії. У шлюбі Івана й Насті народилася донька Уляна, та ще одна, про яку майже не збереглося відомостей.

Молода дружина мала великий вплив на гетьмана. Владна, з гострим розумом і неабиякими здібностями (хоч і була цілковито неграмотною) Настя активно втручалася в урядові справи. Ставши гетьмановою, постійно приймала поважних гостей з Москви і Санкт-Петербурга; одержувала від старшини і російських сановників коштовні подарунки. Часто бувала в російських столицях, куди їздила й самостійно, без гетьмана, чого раніше не бувало. Родину Скоропадських відрізняло прагнення до збагачення: гетьман став одним з найбільших землевласників України, мав значну кількість промислових закладів.

Ситуацію в управлінні Козацькою Україною належно оцінив і використовував Петро І. Зокрема, саме цар посватав 1718 р. 15-річну Уляну Скоропадську за сина свого вельможі графа Толстого – Петра. Наступного, 1719 р., той став ніжинським полковником. Це також було нечуваним: російський сановник вперше став козацьким полковником.

Родина Скоропадських, що й так відрізнялася набожністю, з кожним роком все більше переймалася релігійними питаннями. Гетьманова займалася благодійністю, підтримувала православну церкву. Була фундатором Гамаліївського Харлампіївського монастиря, його протектором (титарем) став Іван Скоропадський (монастир розміщено поблизу м. Шостка, тепер Сумської обл., недіючий). Родина виділяла значні кошти на монастир.

Після смерті 1722 р. чоловіка Анастасія Марківна хоч і меншою мірою, але продовжувала впливати на суспільне життя Гетьманської України. Вона постійно навідувалася в Москву, бувала при царському дворі; високі гості приїздили і до неї. Ослаблення впливу й неофіційної влади вельможної вдови домагався Данило Апостол, ставши 1727 р. гетьманом.

Відразу після смерті Івана Скоропадського його донька від першого шлюбу – Ірина, розпочала судовий процес проти мачухи, обвинувативши її у привласненні всіх маєтків Скоропадських. У ЦДІАК України збереглося чимало документів з цього питання, а також щодо інших маєткових і земельних

[free UA]

конструктор ракет "Корольов" кажуть теж наш 

[massii]

З осені 1924-го Сергій Корольов — студент механічного факультету Київського політехнічного інституту, що привабив його насамперед славетним професорсько-викладацьким складом, наявністю планерного гуртка й тим, що в його стінах навчався Ігор Сікорський. В анкеті, що збереглася, в графі «національність» написав — українець.

[Kikker]

Карликова країна Андорра славиться переважно своїми лижними курортами і відсутністю податку на додану вартість. Там немає особливих історичних місць. В столиці Андора Ла Велла, крім шоппінг центрів, ще можна сходити в спа центр Калдеа і здивуватися чистоті  і присмаку води із мінеральнх джерел, та відвідати шикарний музей старовинних автомобілів. В Андрорі все близько. За 25 -30 хвилин можна перетнути країну від іспанського до французького кордону. До містечка Ордіно від столиці всього пара поворотів та один пробитий в горі тунель. Але туди варто було б заїхати навіть, якби треба було долати сотню кілометрів. В Ордіно знаходиться один із трьох музеїв мікромініатюри з роботами Миколи Сядристого.



_{Музей з роботами Сядристого в Андоррі}

В Андоррі всього тринадцять робіт, але кожна унікальна, як і роботи, що виставлені в Київській Лаврі та московському Політехнічному музеї. Музей в Андоррі  користується популярністю, і є одним із обов’язкових пунктів для туристів.

Побачити ім’я Сядристого на стіні будинку в Андоррі було дуже приємно. Трохи викликає подив, як так склалося, що один із трьох музеїв мікромініатюр знаходиться саме тут, але сталося так, як сталося. Після подиву приходить відчуття радості, що хоч десь на заході Україну можуть пов’язувати не тільки з корупцією, совком, бідністю і війною, і з чимось світлим  і високим і універсально –людьским. Останнє – завдяки Миколі Сергійовичу Сядристому.


_{М.С. Сядристий}


Ми згадуємо своїх геніїв і видатних людей найчастіше після смерті. Після смерті легко – можна городити що завгодно, можна примазуватися до слави, можна приписувати покійнику участь у справах і поширенні ідей, до яких він не мав жодного стосунку, і навіть, яким насправді опонував за життя.

Микола Сядристий ще живий, дай бог йому здоров’я. Користуйтеся моментом, познайомтеся, хто про нього не знає. Між іншим, майстер спорту і абсолютний чемпіон України з підводного спорту, крім усього іншого. 

Пам’ятаю, як мене, ще малого хлопця, батько привів на виставку, в якесь напівтемне приміщення, де стояли мікроскопи із сліпучим плямами підсвітлення препаратів. До окулярів мені ще важко було дотягнутися, мені допомагав батько, і я зміг побачити диво: троянду у просвердленій волосині, амбарний замок в розібраному і зібраному стані на зрізі волосини, і ключик до нього, і електродвигун у вигляді чорної цяточки на волосині, що під мікроскопом набував форм із ротором і статором, і який можна було увімкнути кнопочкою тут же біля мікроскопа. І, звичайно, підковану блоху. Дивовижні мікромініатюри потім доводилося бачити ще і ще раз, я водив на них гостей, що приїздили до Києва, але перше враження залишилося самим сильним.

З часом вподобання змінилися. Мені стали більше подобатися портрети, зокрема, портрет матері автора і автопортрет. Не самі маленькі роботи, в порівнянні з іншими, але в них зараз бачиться більше мистецтва і менше кітчу. Вчергове зустрічаючись  з роботами майстра, я знову і знову дивувався людським можливостям. Микола Сядристий вміє дивувати.

Вже набагато пізніше я дізнався, що Сядристий є істориком, Він досліджує історію тоталітарних режимів: фашизму, комунізму, нацизму. Він, зокрема,  підготував виставку документів про комуністичний терор в двадцятому столітті, яка демонструвалася в 20 обласних центрах України, а також в Угорщині та Греції. А ще Микола Сергійович є автором текстовок на Меморіалі пам'яті жертв голодоморів в Україні. В 2013 році він випустив збірку поезій під назвою «Мить»

Насолоджуйтесь:


<sub>Портрет матері



Кобзар розміром 0.6 мм зшитий павутиною



Замочок


Найменший у світі діючий електродвигун


Найменші у світі шахи на голівці шпильки


Троянда у волосині


Караван верблюдів у вушку голки</sub>


Першого вересня Миколі Сядристому виповниться 78 років. Живе у Києві.



Посилання:


Офіційний веб-сайт


Музей у Лаврі


Про музей в Андоррі

[massii]

З великою вдячністю з ФБ Ганна Черкаська:

...додам ще одного царського генерала і теж не з українським прізвищем - Дельвіг. О, дехто тихенько почав виводити романс Аляб’єва «Соловей»! І це в десятку, бо автор слів романсу барон Антон фон Дельвіг, поет, друг О. Пушкіна з ліцею (згадали: «Друг Дельвиг, мой парнасский брат»?) – дід українського генерала. Онук поета прийняв присягу на вірність України і зостався до смерті громадянином УНР. Як же барон Сергій фон Дельвіг із відомого у Вестфалії від ХІІ століття баронського роду, став українським буржуазним націоналістом?

Народився Сергій Дельвіг у Москві 2 (4) липня 1866 року. Його батько - випускник Імператорської Миколаївської військової Академії, тому Сергій і його брат Олександр стали військовими. Він навчався у Михайлівському артилерійському училищі та Михайлівській артилерійській академії. Після завершення навчання почався поступовий, але успішний шлях. С.Дельвіг служив у Першій артилерійській бригаді російської армії, командував батареєю офіцерської артшколи, служив помічником начальника школи. Брав участь у російсько-японській війні, нагороджений Георгіївською зброєю. У 43 роки барон був призначений командиром Двадцять четвертої артилерійської бригади.

А його кохана баронеса нагородила чоловіка бузковими спогадами та двома малятами. Спогади ті були про їхню першу нічну прогулянку, коли вони йшли повз ковані паркани і дівчина попросила гілочку бузку. Сміючись розповідала, як Сергій блискавично подолав перешкоду і приніс повний оберемок запашного зілля. Видно, той аромат кохання супроводжував їх усе життя.

Першу світову війну Дельвіг зустрів на посаді інспектора артилерії Дев’ятого армійського корпусу. На другий місяць війни він був нагороджений орденом Святого Георгія Четвертого ступеня «за заслуги у боях проти неприятеля». Георгіївський хрест генерал Дельвіг одержав за два тижні до нагородження такою ж відзнакою Павла Скоропадського та Петра Врангеля. Пройшов війну від дзвінка до дзвінка, успішно керував артилерією під час наступу військ фронту (т. зв. Брусилівського прориву), був нагороджений всіма орденами до Білого Орла з мечами, орденом Святого Георгія IV ступеня (25.09.1914 р, за бій 13.08.1914 р.). З весни 1917 р. Дельвіг у відставці.

Восени 17-го року генерал-поручник Дельвіг перейшов на службу до українського війська, від січня 18-го року він командував артилерією Гайдамацького коша Слобідської України, згодом - управлінням артилерії Української Генерального Військового Штабу. Брав участь у розробленні військових статутів, створенні підручників, автор багатьох наук. праць. Симон Петлюра, зустрічаючись з генералом Дельвігом, полюбляв цитувати вірші Пушкіна, присвячені предку барона.

На початку 19-го року Дельвіг був призначений інспектором артилерії Армії Української Народної Республіки. 1 червня він очолив делегацію УНР на польсько-українських переговорах у Львові. Переговори завершилися 16 червня підписанням мирної угоди, за умовами якої Українська Галицька Армія припиняла Чортківську наступальну операцію. Українську та польську армії розмежовувала демаркаційна лінія, названа «лінією Дельвіга». Вона проходила через містечка Залізці, Олексинець, річку Серет, міста Тернопіль, Чорний Острів, Литятин, ріки Золота Липа та Дністер і містечко Незвиська. 20 червня договір набув чинності, проте диктатор Західної області УНР Євген Петрушевич не визнав мирної угоди; бої відновилися, і через місяць польське військо зайняло всю територію Галичини.

З серпня 1919 р. — повноважний представник УНР у Румунії, керівник Української військово-дипломатичної місії у Румунії. Завдяки його зусиллям вдалося втримати Румунію від збройної агресії проти України. З 10.02.1921 р — за сумісництвом член Вищої військової ради УНР. За постановою Гонорової ради Армії УНР від 03.08.1921 р. С. Дельвіг був підвищений до звання генерал-полковника. Очолював Товариство колишніх вояків Армії УНР та Українську громаду в Румунії, писав праці з воєнної історії. У жовтні 1921 р. уряд УСРР вимагав від румун вислання українських діячів, серед яких і С. Дельвіг. Генерал не нажив високих статків на війні, тому, щоб утримувати родину, працював інженером на фабриці братів Шіль у Бухаресті, потім на заводах «Конкордія» в Кодлі.

Коли до Румунії підійшли «визволителі», 88-річний громадянин УНР виїхав до Єгипту.

Сергій Дельвіг помер і похований у Каїрі (у вид. «Генералітет українських визвольних змагань» датою і місцем смерті вказано 1949 рік, Бухарест).

Людина честі, він був до кінця вірним присязі, складеній незалежній Україні, не маючи ані української крові, ані підстав для українського патріотизму, а маючи почуття високого сумління і справедливості.

Подробиці: Офiцерський корпус Армiї Української Народної Республiки (1917-1921). Кн. 1. Київ, 2007. С. 135-136.

[roma]

  И не мешали москали проявить себя украинцам. 

[Feral Cat]

Якщо украінець служив на славу кацапській імперіі чи ссср, то він - раб, лакей, холуй. 

[jia]

Якщо украінець служив на славу кацапській імперіі чи ссср, то він - раб, лакей, холуй. 

Емігранта не питав тут ніхто

[Бувалий]

Якщо украінець служив на славу кацапській імперіі чи ссср, то він - раб, лакей, холуй. 

Емігранта не питав тут ніхто

Ще з 70... всi тiпа патрiоти... швидко стали громодянами iншiх краiн та повчають нас, як жити треба...
А ти приiдь сюди та покажи, саме як треба.
Легко сидiти за планшетом чi ноутом та видавати себе прохвесором.
 

[Dust]

Соломія Величко

ГЕТЬМАН У СПІДНИЦІ
Настя Скоропадська


Після смерті бл. 1699 р. його першої дружини Пелагії з Калениченків, з якою мав доньку Ірину, Іван Скоропадський побрався з вдовою генерального бунчужного Костянтина Голуба – Анастасією з Марковичів (р. н. невід., ймовірно 1671 – 19.12.1729), молодшою за нього на 25 років. Родоначальником козацько-старшинського роду міщанського єврейського походження Марковичів був Марко Аврамович (п. 1712 р.), який і був батьком Анастасії. У шлюбі Івана й Насті народилася донька Уляна, та ще одна, про яку майже не збереглося відомостей.

Молода дружина мала великий вплив на гетьмана. Владна, з гострим розумом і неабиякими здібностями (хоч і була цілковито неграмотною) Настя активно втручалася в урядові справи. Ставши гетьмановою, постійно приймала поважних гостей з Москви і Санкт-Петербурга; одержувала від старшини і російських сановників коштовні подарунки. Часто бувала в російських столицях, куди їздила й самостійно, без гетьмана, чого раніше не бувало.

Прєлєстно! Вялікія єврєйскія укрАінкі!
А вялічіє в чому? У видатній ролі у справі остаточного закріпачення волинян Ордою?

Щодо волинян. Дивимось, де Волинь, де Україна :
http://rivne-surenzh.com.ua/ua/additional/maps/48]http://rivne-surenzh.com.ua/ua/additional/maps/48]http://rivne-surenzh.com.ua/ua/additional/maps/48
http://rivne-surenzh.com.ua/ua/additional/maps/98

[massii]

МИКОЛА ІВАСЮК - ОДИН З КРАЩИХ ХУДОЖНИКІВ ІСТОРИЧНОГО ЖАНРУ
Ганна Черкаська

Відомий у світі український художник Микола Іванович Івасюк народився 14 (28) квітня 1865 року в Заставні. Батько тесляр, мама ґаздиня вчили малого чесно жити, рідну землю любити. А очікувало навчання українця на землі України і румунською, і німецькою, тільки не рідною.



Микола Івасюк Микола Івасюк (фото)
wikipedia.org

Після закінчення школи в Заставні Івасюк вступив до Чернівецької вищої реальної школи, де професором живопису був перший на Буковині український художник-професіонал Юстин Пігуляк. Саме він виховував у Миколи любов до мистецтва. Пігуляк постійно давав йому безплатні уроки з техніки і композиції живопису, знайомив з історією культури. Так учень обрав історичний жанр (історію рідного народу, боротьбу за соціальне й національне визволення).

У 19 років Микола Івасюк став студентом Віденської академії і поставив собі мету: написати картину про Богдана Хмельницького. Цій роботі Івасюк віддав 20 років творчого життя. У чужомовному оточенні, при хронічних матеріальних нестатках, Івасюк наполегливо шліфував природний талант, долав прогалини у знаннях з історії України; став активним читачем бібліотеки Віденського українського товариства "Січ".

Після успішного закінчення Віденської академії, Миколу Івасюка рекомендували, як одного з кращих художників історичного жанру, до Мюнхенської Академії мистецтв для дальшого удосконалення майстерності. Цей період подарував українцю найдорожчих людей: побратима та кохану дружину – німкеню, сестру друга-художника.
 

Поцілунок

Побратимом став талановитий польський баталіст Юзеф Брандт. Юзеф був на 24 роки старшим, уроджений шляхтич. Він щоліта запрошував друзів-художників до своєї садиби в Ороньську: відпочити на природі, помалювати (а малювати було що: Брандт мав власні багаті кінські стайні). Друзі-художники утворили "Вільну Ороньську Академію". Саме тут Микола Івасюк познайомився з українцем Іллею Рєпіним, знавцем козацтва. Рєпін був у захопленні від замислу полотна про Хмельницького, порадив поїхати до Києва, зробити замальовки місцевості.

Осип Маковей писав: "У нас, насправді, треба мати не лише талант, а й багато відваги, щоби піти дорогою, яку вибрав собі Микола Івасюк". Європейські ЗМІ віщували талановитому юнакові велике майбутнє в умовах постійного проживання за кордоном.

Микола Івасюк по закінченні Мюнхенської Академії мистецтв, поспішив на Буковину. Персональна виставка в Чернівцях стала першою творчою зустріччю із земляками. На суд буковинців він виставив полотна "В’їзд Богдана Хмельницького в Київ", "Богун під Берестечком", "Битва під Хотином", жанрові картини "Відпочинок", "Жнива", "Буковинець", "Мати", "Без хліба", "Бідна селянська хата" та багато інших. У 1899 році митець заснував в Чернівцях художню школу для "талановитої та бідної молодіжі", якою керував аж до від’їзду у Львів в 1908 році.


Микола Івасюк. Богун на переправі
ukra.inn.uol.ua

У 1910 році Микола Івасюк розписав стелю ощадної каси у Чернівцях (за радянської влади тут розміщувався міськком партії). Темою монументальної алегоричної композиції Івасюк обрав "Ощадливість".

Перед Першою світовою війною крайовий сойм Буковини виділив Івасюкові 1000 крон на відкриття мистецької школи. Жив він тоді в Чернівцях на вулиці Йосифа, неподалік Народного дому, де мав і свої майстерні. У цьому домі Івасюк мав ще одну майстерню, де працювали молоді учні, які малювали церковні образи для іконостасів, котрі завершував Івасюк. Його іконостаси є у Заставні, в Кіцмані та в деяких селах на Буковині.

Картину "В'їзд Богдана Хмельницького до Києва 1649 року" (Національний художній музей України) художник Микола Івасюк творив два десятиліття, закінчив 1912-го.


Михайло Івасюк В'їзд Богдана Хмельницького до Києва 1649 року
vidido.ua

2 січня 1649-го гетьман Війська Запорозького Богдан Хмельницький зі старшиною після переможного для нього року, після зняття облоги Замостя під церковні передзвони й гарматні постріли в'їхав до Києва через Золоті ворота, наблизився до Софіївського собору. Попереду кількатисячного натовпу гетьмана зустрічали єрусалимський патріарх Паїсій, який був проїздом у місті, і київський митрополит Сильвестр Косів із духовенством. Патріарх у привітальній промові називав козацького ватажка "ясновельможним князем" і "князем Русі". А спудеї Києво-Могилянської колегії в ораціях величали його "Мойсеєм, спасителем і збавителем народу руського з неволі лядської, Богом даним - тому то й Богданом названим".

- Правда є, що я малий і незначний чоловік, але це Бог мені дав, що нині я єдиновладець і самодержець руський, - шокував Хмельницький у лютому 1649-го комісарів, які прибули на переговори від короля Речі Посполитої, Яна Казимира. - Я вже довів, про що ніколи не думав, а далі доведу, що задумав. Виб'ю з лядської неволі увесь руський народ. А що раніше я воював за свою шкоду й кривду, то нині воюватиму за нашу віру православну.

Перед Першою світовою війною в Західній Україні кольорова репродукція цієї картини була майже в кожній українській хаті.

Коли почалася Перша світова війна, російська армія мала успіх, 3 вересня російське військо вступило до Львова. У перших числах квітня 1915 року туди приїхав Микола II, якого там урочисто зустрічали. У Національному музеї українського образотворчого мистецтва зберігається ескіз Івасюка до картини "В’їзд Миколи ІІ у Львів". 18 квітня німецько–австрійські війська перейшли в контрнаступ і відвоювали більшу частину Галичини. Відступаючі царські війська взяли з собою заручниками 50 провідних українських діячів, разом із Миколою Івасюком. Його як "німецького шпигуна" вислали до Ростова–на–Дону.
 

Михайло Івасюк. Богдан Хмельницький
biblioteka120.blogspot.com

Після 1917 р. Івасюк повернувся до Києва, дізнався Микола, що його побратим Юзеф Брандт отримав розрив серця, коли армія зайняла садибу в Ороньсько і мобілізувала усіх коней на війну. 1919 р. уряд Директорії доручив йому створити оригінали для поштових марок Української Народної Республіки. Шість видів марок було надруковано у Відні.

1925 року Миколу Івасюка та професора Євсевія Ліпецького запросив голова Раднаркому УРСР Влас Чубар викладати малярство в Київській Академії мистецтв. Ліпецький не прийняв запрошення і не радив Івасюкові їхати у СРСР, бо від утікачів знав про тамтешній комуністичний режим. Але Івасюк не послухав поради і, як повідомлялось у газеті "Пролетарська правда", "на запрошення уряду Української РСР наприкінці 1926 року разом із сім’єю переїхав на постійне мешкання до Києва". Отримали радянське громадянство, жили то в Боярці, то в Пущі–Водиці, то в Ірпені. Художник Василь Кричевський згодом оповідав, що перед смертю Івасюк дуже бідував і був розчарований такою "Україною".

18 вересня 1937 року в його квартиру увірвалися енкаведисти зі cвідками, влаштували поголовний обшук і хоча нічого крамольного не знайшли, господаря арештували й кинули до Лук’янівської в’язниці. 2 жовтня 1937 року молодший лейтенант держбезпеки Локтєв написав постанову, в якій твердив, що Микола Іванович Івасюк є активним учасником української націоналістичної терористичної організації та агентом німецької розвідки, який нібито утримував явочні квартири німецької і гетьманської агентури.

"Звинувачений Івасюк Микола Іванович винним себе не визнав", – змушені були написати слідчі. 14 листопада 1937 року було ухвалено вирок: "Івасюка Миколу Івановича розстріляти. Особисто належне йому майно конфіскувати". 11 днів сімдесятидволітній художник чекав у камері смертників своїх катів. Вони прийшли о 24 годині 25 листопада 1937 року.

Закопали Миколу Івасюка у Биківні...

[roma]

Соломія Величко

ГЕТЬМАН У СПІДНИЦІ
Настя Скоропадська



 Іван Скоропадський побрався з вдовою генерального бунчужного Костянтина Голуба – Анастасією з Марковичів (р. н. невід., ймовірно 1671 – 19.12.1729), молодшою за нього на 25 років. Родоначальником козацько-старшинського роду міщанського єврейського походження Марковичів був Марко Аврамович (п. 1712 р.), який і був батьком Анастасії. У шлюбі Івана й Насті народилася донька Уляна, та ще одна, про яку майже не збереглося відомостей.

Молода дружина мала великий вплив на гетьмана. Владна, з гострим розумом і неабиякими здібностями (хоч і була цілковито неграмотною) Настя активно втручалася в урядові справи. Ставши гетьмановою, постійно приймала поважних гостей з Москви і Санкт-Петербурга; одержувала від старшини і російських сановників коштовні подарунки. Часто бувала в російських столицях, куди їздила й самостійно, без гетьмана, чого раніше не бувало. Родину Скоропадських відрізняло прагнення до збагачення: гетьман став одним з найбільших землевласників України, мав значну кількість промислових закладів.

  Это какая-то " золочинна влада"  и не украинка.   

[massii]

Вас зацікавила історія цієї українки? Більше читайте тут:

Центральний державний історичний архів України, м.Київ
(ЦДІАК України)

http://cdiak.archives.gov.ua/v_getman_u_spidnytsi.php

[roma]

Вас зацікавила історія цієї українки? Більше читайте тут:

Центральний державний історичний архів України, м.Київ
(ЦДІАК України)

http://cdiak.archives.gov.ua/v_getman_u_spidnytsi.php

 Я уже все прочитал- " постійно приймала поважних гостей з Москви і Санкт-Петербурга; одержувала від старшини і російських сановників коштовні подарунки. Часто бувала в російських столицях, куди їздила й самостійно, без гетьмана, чого раніше не бувало. Родину Скоропадських відрізняло прагнення до збагачення: гетьман став одним з найбільших землевласників України, мав значну кількість промислових закладів."

 Янукович на ее фоне просто патриот. 

[massii]

Я більше звернув увагу на цю фразу:

"Іван носить плахту, а Настя – булаву" – таким надто різким історичним прислів’ям народ охарактеризував період гетьманування в Українській козацькій державі упродовж 1708 – 1722 рр. Івана Скоропадського.

Якщо говорити в термінах Януковича, то стаття називалася б "Гетьман-стоматолог". 

[massii]

Микола Лисенко - Гетьман української музики



Микола Віталійович Лисенко

Видатний піаніст, хоровий диригент, композитор народився 20 березня 1842 року в с. Гриньки (Полтавська область). походив зі старовинного козацького старшинського роду. Дістав блискучу освіту. Закінчив Київський університет — природознавчий факультет. Захистив кандидатську дисертацію з біології (про розмноження нитчастих водоростей). Йому пророкували блискучу кар’єру вченого, пропонували залишитися викладати, але Лисенко обрав собі інший шлях, пов’язавши своє життя з музикою. Після навчання в Лейпцизькій консерваторії (клас фортепіано) його називали піаністом-віртуозом. Вчився у Римського- Корсакова в Петербурзькій консерваторії. Він — організатор хорів, які пропагують українську музику. Коло інтересів Миколи Віталійовича — величезне. Він створив Товариство любителів музики і співу, працював у Південно-Західному відділенні Російського географічного товариства. Був людиною високої ерудиції, енциклопедистом і багатогранно обдарованою особистістю. Один із перших інтерпретував «Кобзаря» Шевченка, робив обробки народних пісень, автор 10 опер, вокальних творів, сонат, рапсодій, сюїт, полонезів, ноктюрнів, фундатор музично-драматичної школи. Володів неабияким літературним талантом. Написав фольклорні праці — «Дума про Хмельницького і Барабаша», «Про торбан і музику пісень Відорта», «Народні музичні інструменти на Україні». І це далеко не повний перелік інтересів і діянь М. Лисенка.

Дана стаття — не наукова праця, а штрихи до його біографії, спроба подивитися на нашого класика з позицій сьогодення. Ми, разом із читачами, спробуємо зрозуміти, як формувався талант музиканта, який прославив українську націю. Розповісти маловідомі факти про творчу, викладацьку і громадську діяльність, радощі та смутки, сім’ю, друзів, соратників і недругів Миколи Віталійовича.

Понад півстоліття Лисенко віддав композиторській діяльності, написавши більше тисячі самобутніх різноманітних за формою, обсягом і значенням творів, але композиторська праця ніколи не приносила йому матеріальних вигод. Утримувати сім’ю він міг тільки за рахунок викладацької діяльності. Масу часу витрачав на приватні уроки та викладання музики в Інституті шляхетних дівчат. Лише ночами міг займатися своєю улюбленою справою — писати музику.

Часто, коли вимовляється ім’я Миколи Лисенка, перше, що спадає на думку, — його епохальна опера «Тарас Бульба» — вершина української класичної музики. Адже він автор опер: «Енеїда», «Утоплена», «Ноктюрн», «Різдвяна ніч», «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна», які нині рідкісні гості на сцені. Парадокс, найпопулярніший твір композитора — опера «Наталка Полтавка», в принципі, не авторський твір у чистому вигляді. До лисенківської версії існувало кілька варіантів цієї народної оперети. Кілька музичних фрагментів склав сам автор п’єси — Іван Котляревський, використовувалися пісні Марусі Чурай (у тому числі й знамениті «Віють вітри»). Микола Віталійович сам говорив: «Я уклав і упорядкував клавір». Він дописав передмову до першого видання, вибрав найбільш популярні українські мелодії, доповнив твір розгорненою увертюрою і створив фортепіанний клавір. Досі не відомо, чи сам Лисенко оркестрував цю оперу.

ТАРАС

У книзі «Спогади сина» Остап Лисенко написав, що 35 років, майже все творче життя, його батько думав над долею своєї улюбленої «дитини» — оперою «Тарас Бульба». Ще в 70-х роках у Миколи Віталійовича народилася ідея створення народної опери. Намір зміцнів, коли композитор, разом з археологічною експедицією, побував на місці колишньої Запорозької Січі. Після тієї поїздки вирішив написати оперу на матеріалі знаменитої повісті Гоголя. Його захоплювала незламна сила волі, мужність, відвага Бульби та його палка любов до батьківщини. З 1880 по 1890 рр. разом із Михайлом Старицьким (автором лібрето) він працював над оперою. Петро Чайковський пропонував допомогу в постановці «Тараса Бульби» в Петербурзі, але композитор не погодився, вважаючи, що опера про національного героя спочатку повинна бути показана в Україні. На жаль, ні Лисенку, ні Старицькому не довелося за життя побачити свого «Тараса Бульбу» на сцені. Тільки в 1924 році в Харкові вперше поставили оперу, а в Києві в 1937.


Композитор повністю завершив оркестровку опери. Але через те, що у Лисенка не було диригентської симфонічної практики, після смерті композитора довелося робити редакції опери. Довгі роки не могли знайти авторської партитури. Виявилося, Микола Віталійович передав ноти для видання у фірму «Леон Ідзіковський» — відоме на той час не тільки у Києві, а й у всій Європі музичне видавництво. А коли сім’я Ідзіковських емігрувала до Польщі, митрополит Андрей Шептицький викупив весь український фонд. У тому числі там виявилися і рукописи Лисенка. Після смерті владики УГКЦ у Львові, розбираючи архів, натрапили на ці унікальні раритети. Партитуру передали на зберігання до нотного відділу Львівської публічної бібліотеки.

Ми звикли вважати «Тараса Бульбу» народною музичною драмою. А Микола Віталійович на чільне місце ставив трагедію Тараса і Андрія про роздвоєння особистості та штучне зіткнення двох народів. Подивіться на оточення Лисенка: Тадей Рильський, Данило Антонович, Борис Познанський — поляки. Його хвилювала тема українця, якого намагалися ополячити та поляка, який свідомо служив українській культурі. Старицький і Лисенко створили першу українську оперу про національного героя. Саме тому автори змінили фінал і не «вбивали» свого Тараса.

На жаль, не побачила світ постановка Леся Курбаса. Дуже цікаві декорації зробив Анатолій Петрицький. У 1919 році Київ захопив Денікін. Театр згорів, залишилися лише ескізи декорацій. А в 30-ті, перед Левком Ревуцьким, Борисом Лятошинським і Максимом Рильським радянська цензура поставила завдання: змінити фінал, привівши оперу до гоголівського першоджерела, коли Бульбу спалюють. Тому нині існують кілька варіантів цієї опери.

ОЛЬГА

Ім’я Ольга можна назвати знаковим для Лисенка і його нащадків. Микола Віталійович мав двох дружин, і обидві на ім’я Ольга. А у нинішнього Лисенка-молодшого, праправнука композитора, мати — Ольга Всеволодівна. Микола Віталійович офіційно був одружений з Ольгою Оконор, своєю племінницею, яку знав із дитинства. Вона була молодшою за Миколу на десять років. Судячи зі спогадів людей, які її добре знали, вона була чарівною дівчиною. Збереглося чотири листи Ольги до Миколи в Лейпциг, які незабаром буде опубліковано в №3 журналу «Музичний архів». Дана публікація проллє світло на деякі невідомі сторінки біографії композитора. Скільки в тих листах любові, тепла! Ольга мала прекрасне сопрано. На жаль, сім’я Оконор страждала спадковим психічним захворюванням. І з молодих років Ольга Олександрівна була схильна до депресій, що призвели надалі до нервових зривів. Вона перестала співати. Існує думка, що драма «Блакитна троянда» Лесі Українки — саме про проблеми сім’ї Лисенків.

В офіційному шлюбі у Миколи Віталійовича не було спадкоємців. З Ольгою Антонівною Ліпською, яка стала його громадянською дружиною, композитор познайомився під час концертів у Чернігові. П’ять років Микола Віталійович вів подвійне життя. За той період у них народилося троє дітей. Свою вагітність Ольга Антонівна ретельно приховувала від сторонніх, виїжджаючи народжувати до Петербурга під приводом занять на фортепіано. Судячи з усього, сильний нервовий зрив Ольги Олександрівни стався, коли вона дізналася про суперницю. Близько року їй довелося лікуватися в клініці. М. Лисенко дружину не залишив, підтримуючи всіляко морально і матеріально. Вони спілкувалися аж до смерті композитора. До речі, Ольга Олександрівна як офіційна дружина отримувала за нього пенсію. Довгі роки вона викладала в дитячому притулку Покровського монастиря. Точна дата її смерті невідома, десь 30-ті роки, тобто вона набагато пережила свого чоловіка.

Громадянська дружина композитора Ольга Антонівна подарувала йому щастя батьківства — семеро дітей (п’ятеро вижили). Дивно, але першій дружині Лисенко присвятив 11 творів, а матері своїх дітей — жодного. Є припущення, що один із романсів Микола Віталійович написав під враженням смерті Ольги Антонівни в 1900 році, але документального підтвердження цього факту немає.

СОРАТНИКИ

Драгоманови, Косачі, Старицькі — ось три сім’ї, які довгі роки не тільки жили поряд, їх зв’язували споріднено-дружні стосунки з Лисенком. У всіх було багато дітей. Здавалося б, Олена Пчілка, Михайло Старицький — письменники, а українським диктантом займався з усіма дітьми Микола Віталійович. Композитор був натхненником «Плеяди» — союзу молодих літераторів, створеного Лесею Українкою. Він був людиною, навколо якої концентрувалася інтелігенція. Разом з Олександром Кошицем організував філармонічне товариство «Боян». Лисенко був активним членом Літературно-артистичного товариства, фундатором і головою ради старійшин Українського клубу. Він був у центрі найцікавішого покоління.

ШКОЛА

Сьогодні ми називаємо Миколу Лисенка композитором, але його офіційний статус — педагог. Цим він заробляв не тільки на життя, а й на видання своїх творів. Під час святкування 35-річчя творчої діяльності Миколи Віталійовича громадськістю було зібрано чотири тисячі рублів для придбання дачі чи хутора, оскільки у Лисенка не було ніякої власності після 1861 року. Їхня сім’я розорилася. До речі, Миколу навіть виключали з університету за несплату. Надалі, все життя він був середньо забезпеченою людиною. Основним джерелом прибутків композитора була викладацька діяльність в Інституті шляхетних дівчат і приватні уроки музики. Всі квартири Лисенко знімав. Коли ж з’явилася можливість купити будинок — відмовився, а зібрані гроші використав для відкриття школи.

Багато років композитор мріяв про справжню музично-драматичну школу, про талановитих учнів, яким би міг передати свої знання. Ще в 1868 році він написав із Лейпцига своїм рідним: «Потрібна школа, потрібна негайно, і така школа, яка б мала народні рідні основи, бо інакше, вона дасть, як усе у нас, блеклий колір з іноземними рум’янами». Але втілити в життя свою мрію вдалося тільки в 1904 році. Лисенко орендував невеликий одноповерховий будинок із мезоніном на вул. Великій Підвальній, 15. Укомплектував необхідні інструменти, запросив працювати чудових педагогів. Із перших днів Лисенко вважав, що в його Музично-драматичній школі повинні виховуватися актори та музиканти для української сцени. «Виростуть, зміцніють крила у наших орлят. Навчимо їх літати, і понесуть вони людям пісню і могутнє слово, що будять думку, зогрівають серце. Хіба для цього не варто кинути все інше і цілком віддатись школі?» — говорив Лисенко своєму другові, відомому співаку Олександру Мішузі.

За спогадами Остапа Лисенка, Микола Віталійович вважав себе непрактичною людиною, без адміністративної жилки, але, незважаючи на це, він зумів сформувати навколо себе найкращі педагогічні сили. В основу навчального процесу школи було покладено програми Санкт-Петербурзької консерваторії та Московського театрального училища. Вперше було відкрито клас бандури, в якому викладав Іван Кучугура- Кучеренко. Вже в перший рік у лисенківській школі навчалося більше 300 учнів. Вона не мала дотацій та існувала тільки за рахунок плати за навчання. Більшість учнів — люди середнього статку і бідняки. Коли не вистачало коштів на оплату праці педагогів, Лисенко влазив у борги, брав кредити та якось викручувався. З різних кінців України тягнулася талановита молодь, а незабаром багато учнів продовжать лисенківську справу, зроблять свій внесок у розвиток української культури.

КЛУБ

Важким для композитора видався 1905 рік, прокотилася хвиля реакції по всій країні. «Треба нам, діячам культури, об’єднатися в ці важкі часи, спільно, дружно нести знання, слово і пісню людям», — говорив Лисенко Садовському. Замість ліквідованого владою Літературно-артистичного товариства через три роки композитору вдалося створити Український клуб, який став культурно-освітнім центром і першою легальною українською громадською організацією. У клубі проводилися літературні та музичні вечори, читалися лекції. Виступали відомі письменники, актори, співаки, музиканти, художники. Проходили репетиції хору, заняття дитячої та спортивної секцій. Організовувалися виставки, почала працювати бібліотека. Активна робота клубу не подобалася владі. Посипалися доноси, в яких його називали «осередком сепаратизму, мазепинства, який розхитує устої існуючого ладу». Під час ревізії бібліотеки, «чини» побачили зарубіжну періодику і книги, які визнали забороненими на території Російської імперії. Цей факт послужив мотивом для закриття клубу. Але Лисенко та його соратники, передчуваючи подібний сценарій розвитку подій, встигли зареєструвати новий клуб під назвою «Родина». До речі, в грудні 1912 року, на траурному концерті клубу, незабаром після смерті Лисенка, було виконано лебедину пісню композитора — останній твір: одноактну оперу «Ноктюрн».

СМЕРТЬ

У 1911 році, коли композитор, через рабські умови, відмовився відмічати 50 річчя смерті Тараса Шевченка у Києві,на нього ополчилися не тільки Трепов із Новицьким, а й сам Столипін, тобто вся російська влада. За пропозицією гуртка «Кобзар» концерти Лисенко переніс у Москву. Після цього композитора і членів старійшин Українського клубу притягли до кримінальної відповідальності «за антидержавну діяльність». Це серйозне обвинувачення було сфабриковане владою, яка вирішила покарати непокірного націоналіста. Адже Микола Віталійович Лисенко був символом і совістю українців. Процес мав бути гучним і показовим, щоб іншим не кортіло. Хвилювання призвели до сумних наслідків...

Композитор помер від інфаркту. Микола Віталійович збирався на заняття до своєї школи. Відчув себе погано. Повернувся, приліг на ліжко, і через 20 хвилин його не стало. Діти кинулися до Старицьких і Косачів, але вже нічого не можна було змінити. За переказами, останніми словами Миколи Віталійовича було прохання покликати Олександра Кошиця, свого учня і соратника. За спогадами Ольги Петрівни Косач, у композитора був подив на обличчі. Схоже, смерть стала для нього також несподіваною і непрошеною «гостею».

Коли ховали композитора, з ним прийшли попрощатися тисячі людей, які прибули з усіх регіонів України. За спогадами Олександра Антоновича Кошиця, Лисенка відспівували у Володимирському соборі, тільки хор, який ішов попереду траурної процесії, складався з 1200 чоловік. Коли вони співали, то було чути в центрі Києва. Труну до Байкового кладовища пронесли на руках.

У Меморіальному музеї М. Лисенка експонується унікальний експонат — «червона китайка», якою було покрито труну композитора. У багатьох статтях тих сумних днів Миколу Віталійовича називали «гетьманом української музики», «інтимною силою українського руху, його вогнем і живим зв’язком». «Червона китайка» — не прапор революції, як розповідали нам у радянські часи, а старовинний звичай, коли проводжають в останню дорогу представника козацького роду. Адже предок композитора — Іван Якович Лисенко був полковником Чернігівським, Переяславським і «наказним гетьманом України» 1674 року.

СПАДКОЄМЦІ

Всі дочки та сини Лисенка навчалися музиці. Найстарша — Катерина Миколаївна була гарною піаністкою. Вийшовши заміж за відомого художника Віктора Масленикова, музикою займалася для душі. У 1920-ті була однією із засновниць Нотного відділу Бібліотеки АН України. Професійним музикантом стала лише Мар’яна Миколаївна. Закінчила Московську консерваторію, викладала у Києві та Львові. Прекрасний голос мала Галина Миколаївна. Була красунею, але віддала перевагу сімейним обов’язкам над співацькою кар’єрою. Її чоловік — викладач консерваторії Синошило. Улюбленцем сім’ї і найбільш обдарованим вважали Тараса Миколайовича, який грав практично на всіх музичних інструментах. Він помер від застуди в 22 роки. Остап Миколайович став музикознавцем, викладав у Київській консерваторії. Його головна заслуга в тому, що разом зі своєю дружиною Марією Тимофіївною зберегли архів композитора. У 1941 році О. Лисенко очолив Українську музичну академію. Під виглядом студентів йому вдалося зберегти життя дуже багатьом людям, які опинилися на окупованій території. Разом із колегою по консерваторії Анісією Шреєр-Ткаченко вони сховали інструменти багатьох музикантів. А лисенківському роялю не пощастило. На горищі, де він зберігався, зірвало дах, довелося тричі реставрувати, щоб врятувати інструмент. А в грудні минулого року знову «підліковували» знаменитий рояль, якому більше 120 років, і він знову звучить. У Меморіальному музеї проводяться камерні вечори, на легендарному інструменті грають найкращі піаністи та почесні гості.

Сьогодні є нащадки українського класика по трьох лініях: Остапа, Галини і Мар’яни. По чоловічій гілці Микола Віталійович Лисенко — повний тезка, праправнук композитора, — також музикант, диригент. Він нащадок династії, її спадкоємець у 12 коліні.

Ім’я М. В. Лисенка присвоєне Національній філармонії України, Львівському вищому музичному інституту, Харківському театру опери та балету, Київській музичній школі-інтернату, струнному квартету, в багатьох містах є вулиці композитора. А найголовніше, його твори не забуті, вони часто виконуються.

Сьогодні ведеться робота з підготовки до видання тритомника про життя та творчість Миколи Лисенка. До нього увійдуть 480 листів композитора, спогади сучасників, а також «Лисенкіана» Дмитра Ревуцького, учня Миколи Віталійовича, його першого біографа. А з 19 по 30 листопада у Києві пройде Міжнародний музичний конкурс ім. М. Лисенка, який є музичною візиткою України.

Автор висловлює вдячність завідуючій Меморіального музею М. Лисенка Роксані Микитівні Скорульській за допомогу в підготовці цього матеріалу.


Тетяна ПОЛІЩУК, «День». Фото з архіву
------------------------------

Джерело:
http://www.day.kiev.ua/74686/

[massii]

ГАННА ЧЕРКАСЬКА  Краєзнавець, вчитель, журналіст. http://uahistory.com/topics/events/1860

Пройшло двадцять років



18 липня 1995 р. “Чорний вівторок” – біля стін Софійського собору в Києві сталося ганебне побиття траурної процесії під час похорону патріарха Української церкви Володимира (Василь Романюк).

9 грудня 1925 р. у селі Химчин Косівського повіту (тепер Івано-Франківської області) народився Патріарх Володимир (Василь Романюк) — Патріарх Київський і всієї Руси-України (УПЦ-КП).

19-річним Василь Романюк, як член ОУН, потрапив під суд і одержав десять років радянських таборів за участь у боротьбі з окупантами України. Віра допомогла Романюкові пронести тягар неволі, дух його зміцнився й загартувався. Після повернення Романюк одержав теологічну освіту в духовній семінарії в Москві. Висвячував отця Володимира кардинал Йосип Сліпий, з яким вони разом каралися в таборах. Отець Володимир чесно ніс своє пасторське служіння, був добрим наставником і порадником пастві. Та у червні 1970 р. за виступ В. Романюка проти арешту історика Валентина Мороза Романюку заборонили правити службу.
У ніч із 12-го на 13-е січня 1972 року, коли було арештовано більше двохсот свідомих українців, Василь Романюк потрапив ворожих до рук. І знову доля політв`язня: сім років страшних Мордовських таборів. Брав участь у голодуваннях у дні політв’язня та прав людини, у дні початку репресій в Україні й інших акціях протесту. 1 липня 1976 року відмовився від радянського громадянства. Потім три роки був кочегаром в Якутії.

Після дев`ятнадцяти років таборових страждань життя набуло нових форм: вчений-теолог виступав із лекціями в Канаді, Великобританії, Америці, відроджуючи дух Українського Православ`я, відроджуючи дух нації. Святішому Володимиру судилося стати Патріархом Української Православної Церкви Київського Патріархату. Неповних два роки тривало високе служіння.
14 липня 1995 р близько 19-ої години патріарх Володимир (Василь Романюк) отримав телефонний дзвінок. Після цього він одягнув світське вбрання і зі своєї резиденції пішов у Ботанічний сад Київського Університету. Там, серед квітучих жовтих азалій на лаві його очікували дві жінки. Згідно з офіційною версією, Романюку стало зле, стався четвертий інфаркт. Упродовж двох годин жінки намагалися його реанімувати, можливо, при масажі серця зламали йому ребра, а також робили йому прямі уколи в серце (що відзначено в акті судмедексперта), коли приїхала швидка, «реаніматори» зникли. Так загинув Великий українець.

У чорний вівторок 18 липня 1995-го, Кучма вшився до бацькі в Білорусію, керував усім Глава адміністрації Діма Табачник (нині громадянин Ізраїлю). Українці не знали, де поховати українського, не кагебешного патріарха. Спроба поховати тіло у Софійському соборі наштовхнулася на опір із боку духовенства УПЦ Московського Патріархату. Саме тоді відкрилися брами Софії і чорні «чєлавечікі» з криком: «Бєй, хахлов!» – кинулися убивати українців. Це був перший день офіційної зачистки пострадянської України від українців.

Розповідає Микола Поровський: Щойно машина в’їхала на Софійську площу,я побачив як ОМОНівці б’ють людей і женуть їх брутально під побоями із площі! Я дістав депутатське посвідчення і кинувся до входу в Софію, де в оточенні кількох десятків ОМОНівців знаходились депутат В Червоній, 2 священики і ще хтось. 1чи2 чоловіки. Труна із тілом Патріарха стояла біля викопаної могили. «Миколо-хоронимо! Помагай опустити труну в могилу!» Ми вчотирьох опустили труну в могилу і заходились руками, уламком якоїсь дошки загортати могилу. ОМОНівці пробували перешкоджати, але силу до депутатів не застосовували. Ми із Червонієм, тримаючи дошку з двох сторін, згортали нею землю в могилу і таки засипали її! «Отак творять історію», – сказав випроставшись Червоній, витер піт з чола і перехрестився. Так був похований біля Софійської дзвіниці Патріарх Київський і Руси-України Володимир(Романюк) Ручаюсь за кожне слово, бачив фільм цього моменту на оперативному відео – Микола Поровський.

Передзвони храмів над борами
Линули скорботно з далини
Раптом із розчахнутої брами
У шоломах слуги сатани.
Звідусіль киями люд накрили.
За щитами – розхижіле зло.
Що ординці? Лиш вогонь та стріли..
У ординців газу не було.
Люде мій, не дайся у вудила,
Не таку ждав правду, не таку.
Україна руки заломила
І Богдан поблід на румаку.

Уже двадцять років Патріарх Володимир у вічності молиться за свій народ, а те, що прах Патріарха похований при дорозі перед зачиненою брамою Софії, що ніяких вибачень, покарань винних не було, і сьогодні є раною в серці багатьох українців.