Великі Українці: відомі та невідомі

[Feral Cat]

Отож бо, закопали як пса при дорозі. Християне, б...дь.  Охуєнні патріоти і православні на чолі із нев...бєнним президентулом. Ні одне падло не підняло питання про перепоховання Людини.

[massii]

ГАННА ЧЕРКАСЬКА
Краєзнавець, вчитель, журналіст.
http://uahistory.com/topics/events/2526

Ніколи не повертайся в минуле, але торуючи дорогу в майбутнє, використовуй стежки пращурів.

3 вересня 1939 р. об 11:15, через 15 хвилин після закінчення терміну британського ультиматуму щодо виводу німецьких військ із Польщі, прем’єр-міністр Невіл Чемберлен оголосив, що Британія вступає у війну з Німеччиною.

Її підтримали Австралія, Індія, Нова Зеландія. О 15:00 цього ж дня війну Німеччині оголосила Франція.

2 вересня 1944 р. Фінляндія розірвала дипломатичні стосунки з Німеччиною і поставила вимогу до 15 вересня вивести зі своєї території всі німецькі війська.

У неділю, 2 вересня 1945 року, в гавані м. Токіо на борту лінкора «Міссурі» було піднято прапори США, Британії, Радянського Союзу та Китаю і о 9:00 за місцевим часом міністром закордонних справ Японії Мамору Шігеміцу від уряду країни, генералом Йошихіро Умезу від збройних сил і верховним головнокомандуючим союзних військ Макартуром у повній тиші підписано Акт про капітуляцію Японії у Другій світовій війні (свої підписи під ним поставили представники Австралії, Великої Британії, Канади, Китаю, Нідерландів, Нової Зеландії, СРСР, США, Франції).

Коли від радянської сторони крапку у Другій світовій поставив генерал-лейтенант Дерев’янко Кузьма Миколайович, уродженець Уманщини, американські моряки зааплодували.

270px-Derevyanko_signing_1945

Сумно, але слова генерал і придурок нині майже синонімічні. А Кузьма Миколайвич був не тільки високим професіоналом, а й ерудитом, вільно спілкувався англійською, німецькою та японською. Тоді ж генерал відвідав Хіросіму й Нагасакі, обійшов усі радіоактивні згарища, зробив детальні описи, фото, заміри, не злякався опромінення (саме воно стало причиною раку підшлункової та смерті 50-річного українця). У США Д. Ейзенхауер і Д. Макартур, у Франції Д. де Тасиньї, які підписали Акти капітуляції, стали національними героями. А коли у нас згадують цього Героя України?

Другу світову війну, яка точилася рівно 6 років, завершила 20-хвилинна процедура.

Українська Повстанська Армія до 1957 р. продовжувала самотужки війну з московськими окупантами.

[massii]

Жертви політичних репресій

Гибель Василя Стуса

02.09.15 | Василь Овсиенко, лауреат премии им. В. Стуса
 
В ночь с 3 на 4 сентября 1985 года в карцере «учреждения ВС-389/36» в селе Кучино Чусовского района Пермской области погиб поэт и правозащитник Василь Стус.

Я в то время находился в 20-й камере этого «учреждения», поэтому считаю своим гражданским и человеческим долгом свидетельствовать об обстоятельствах и причинах его гибели.


Портрет со снимка 1978 года.

Прежде всего, что это за застенчивое название такое – «учреждение ВС-389/36»?

Советская власть вообще стыдилась некоторых терминов, потому, например, называла своих противников не политическими заключенными, а «врагами народа», «особо опасными государственными преступниками», «жалкими отщепенцами». В тюремном быту моего времени «гражданин осуждённый» должен был обращаться к надзирателю «гражданин контролёр».

История этого последнего заповедника ГУЛАГа короткая. С 1 марта 1980 по 8 декабря 1987 года через него прошло всего 56 узников. Обычно здесь содержалось одновременно до 30 человек. Это «учреждение» вскоре стало известно в мире как «лагерь смерти», так как 8 его узников погибли, в том числе члены Украинской Хельсинкской группы Олекса Тихий (27.01.1927 – 5.05.1984), Юрий Литвин (26.11.1934 – 5.09.1984), Валерий Марченко (16.09.1947 – 7.10.1984), Василий Стус (7.01.1938 – 4.09.1985). Собственно, только Стус погиб непосредственно в Кучино, а первые трое – в тюремных больницах.


Реконструкция зоны ВС-389/36.



Вывеска Учреждения ВС-389/36.

В начале 70-х годов в лагерях, тюрьмах, психиатрических больницах и в ссылке находилось не так много заключенных – всего несколько тысяч. Политические лагеря были сосредоточены в управлении «Дубравлаг», в Мордовии. Но из этих лагерей стало выходить в «большую зону», как называли тогда СССР, и за границу слишком много информации. Поэтому КГБ решил разрушить каналы ее выхода радикальным образом: перевезти активных политзаключенных подальше от центра. Выбрали Скальнинское управление лагерей, в Пермской области, на среднем Урале. Там лагеря встречались чаще, чем деревни.

13 июля 1972 года в условиях сверхсекретности (даже конвоиры были одеты в спортивные костюмы) на станцию Чусовская прибыл первый эшелон с несколькими сотнями мордовских узников строгого режима. В дороге он был трое суток. Двигался по ночам. Днем узники изнемогали в раскаленных «столыпинских» вагонах (в то знойное лето горели леса и торфяники). Теряли сознание. Один 25-летник, Григорий Никитюк из Ровенской области, умер в вагоне. Многие, когда выгружали, не держались на ногах. Их разместили в освобожденных от уголовников зонах ВС-389/35 (ст. Всехсвятская, пос. Центральный), 36 (пос. Кучино) и 37 (пос. Половинка).

Еще один большой этап мордовских узников строгого режима прибыл на Урал летом 1976 года.

Наконец, незадолго до Московской Олимпиады, 1 марта 1980 года, в Кучино были перевезены из Сосновки, что в Мордовии, 32 узника особого режима. Снова один в дороге умер. Среди этапированных были члены Украинской Хельсинкской группы Левко Лукьяненко, Олекса Тихий, Богдан Ребрик, Данило Шумук. Под новое «учреждение особого режима ВС-389/36-1» приспособили деревянное помещение бывшей лесопилки (пилорамы), в нескольких сотнях метров от зоны строгого режима.

В разное время и в разных камерах здесь были, кроме уже упомянутых, члены УХГ Олесь Бердник, Иван Кандыба, Виталий Калиниченко, Василь Овсиенко, Юрий Литвин, Михайло Горынь, Валерий Марченко, Иван Сокульский, Петро Рубан, Микола Горбаль, иностранные ее члены эстонец Март Никлус и литовец Викторас Пяткус, которые вступили в УХГ в труднейшее время – в 1982 году. Здесь прошли и мои 6 лет жизни. Рядом, на строгом режиме, сидели Председатель Группы Микола Руденко, Мирослав Маринович, Микола Матусевич. Всего 19 человек. Нигде и никогда не собирались мы в таком количестве (хотя и в разных камерах), разве что на торжественных собраниях по случаю 20-летия, 25-летия, 30-летия Группы.

Здесь сидели также украинцы Иван Гель, Василь Курило, Семен Скалич (Покутник), Григорий Приходько, Николай Евграфов. Итак, как и в каждом политическом лагере, украинцы составляли большинство его «контингента». В этом настоящем «интернационале» провели много лет литовцы Балис Гаяускас и Викторас Пяткус, эстонцы Энн Тарто и Март Никлус, латыш Гунар Астра, армяне Азат Аршакян и Ашот Навасардян, русские Юрий Федоров, Леонид Бородин. Большинство этих людей были известными правозащитниками и деятелями национально-освободительных движений, а освободившись, они стали политиками и общественными деятелями. У советской же власти они были ООР – «особо опасными рецидивистами». Было там несколько «особо опасных преступников», которым смертную казнь заменили на 15 лет заключения (обвинены в сотрудничестве с немецкими оккупантами, один – в шпионаже).

Фактически это был не лагерь, а тюрьма сверхжестокого режима содержания. Если в уголовных лагерях рецидивистов выводили в цеха рабочей зоны, то мы и работали в камерах через коридор. Прогулки нам давали час в сутки в обитом железом дворике 2 на 3 метра, сверху колючая проволока, а на помосте – надзиратель. Из наших камер были видны только забор за 5 метров от окна и узенькая полоска неба. Ограждений различного типа – семь, в том числе провода под напряжением. В периметре запретная зона составляла 21 метр. Питание наше стоило 24–25 рублей в месяц, вода ржавая и вонючая. Мы стриженые, как рабы египетские, вся наша одежда из полосатой ткани. Свидание нам надлежало один раз в год, посылка до 5 кг – одна в год после половины срока, да и тех старались лишить. Некоторые из нас годами не видел никого, кроме сокамерников и надзирателей. Работа – прикручивать к шнуру утюга панельку, в которую вкручивается лампочка. Работа не тяжелая, но ее много: невыполнение нормы, как и любое нарушение режима, наказывалось карцером, лишением свидания, посылки, ларька (ежемесячно разрешалось дополнительно купить продуктов на 4–6 рублей). «Злостных нарушителей режима» наказывали заключением в одиночке на год, переводом в тюрьму на три года. При Генеральном жандарме Андропове, в 1983 году, в Уголовный кодекс была введена статья 183-3, по которой систематические нарушения режима наказывались дополнительными пятью годами заключения – уже в уголовном лагере. Так что открывалась перспектива пожизненного заключения, и особенно – быстрой расправы руками уголовников.
...

Вся стаття: http://khpg.org.ua/index.php?id=1441191834


Як добре те, що смерті не боюсь я... 

Джерело: http://poetry.uazone.net

Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів'ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.

[massii]

Легенда Японії "Великий Птах" має українське коріння
29.09.2015 13:45



Найвідоміший сумоїст ХХ століття Ная Кокі — японець з українським корінням. Для Японії він — справжня легенда.

Іван Боришко або Ная Кокі — володар 32 імператорських кубків, улюбленець публіки і народний герой. Та мало хто знає, що у сумоїста українське коріння. Його батько Маркіян Боришко походив з невеличкого села за 150 кілометрів від Харкова, передає Телеканал 24.

На початку 20-го століття разом з односельчанами переїхав на південь Сахаліну, тоді острів ще належав росіянам. Та не мине й 5 років, як ця земля перейде Японії. Тут Маркіян Боришко одружиться з японкою, у сім'ї з'явиться четверо дітей, та всю цю ідилію перерве Друга світова війна. Японія, яка підтримала нацистів, стала нещадною до вихідців із Радянського союзу.

За підозрою у шпигунстві Боришка помістили у резервацію. Сахалін знову перейшов до СРСР, дружина з дітьми переїхала у Японію. Контакти з сім'єю втратилися назавжди.

Маркіян Боришко так і не дізнався про успіхи сина, якого змалечку називав не інакше як Іван. А досягнення були неймовірні. Ная у 21 рік здобув найвищий та довічний титул у сумо — йокодзуна, а це — рекордний показник в історії. Взнаки далася батьківська кров — незвичний для Японії зріст у 185 сантиметрів. Звідси й прізвисько "Великий птах — Тайхо".

Його вчителі казали: "з таким розмахом рук ти не просто йтимеш до перемоги, а летітимеш". А по-друге – гени подарували відносно худорляве тіло. На початку кар’єри сумоїст важив якихось 75 кілограмів, а тому перемоги доводилося здобувати не силою, а технікою.

Згодом, коли він набере ще 60 кілограмів, стане дужчим, але й своїх прийомів борець не забуде. Це поєднання зробить його непереможним і забезпечить 32 імператорські титули. До того ж, йому вдасться провести серію з 45 боїв без жодної поразки. Мала бути й 46-та перемога, але суддя помилився, після чого сталася безпрецедентна подія — в сумо ввели відеоповтори суперечливих моментів. Тайхо обожнювали всі – чоловіки захоплювалися видовищними боями.

Жінки через незвичну зовнішність вважали його найгарнішим чоловіком Японії, а діти у своїх рейтингах ставили його ім’я перед улюбленою грою тамагочі. Бої принесли сумоїсту багатомільйонні статки і статус національного надбання.

Наприкінці життя, переймаючись здоров’ям спортсмена, йому не рекомендували покидати Японію. Тоді сумоїст відправив свого помічника у батьківське село зробити декілька фото і привезти йому рідної землі.

Читайте більше тут: http://expres.ua/news/2015/09/29/153686-legenda-yaponiyi-velykyy-ptah-maye-ukrayinske-korinnya

[термаміл]

Вернадський Володимир Іванович
.Володимир Вернадський
Володимир Вернадський
У конкурсі, проведеному нещодавно українсь­кими засобами масової інформації, Володимира Івановича Вернадського названо "Людиною століт­тя". Вернадський — один із небагатьох учених-універсалів минулого сторіччя. Він був мислителем і природознавцем найширшого профілю, одним із іасновників геохімії і радіогеології, творцем біогео­хімії, вчень про біосферу і ноосферу. Його внесок у науку відзначений численними преміями й об­ранням дійсним членом ряду світових академій на­ук і наукових товариств. Саме йому випала честь стати одним із творців і першим президентом Ук­раїнської академії наук.

Про себе Володимир Іванович писав: "Мене варто визначати як росі­янина за культурою і всім способом життя — щоправда, росіянина, все життя якого постійно було пов'язане з Україною". Так він вважав. Ук­раїна — його земля, її грунт і силу "живої речовини" Вернадський дос­ліджував і знав досконально. Його життя, його думки простиралися і пла­нетарно, і степами України, і пагорбами Полтавщини, і заплавами річок. Саме в полтавських Шишаках зародилося його вчення про живу речови­ну і біосферу.

Рід Вернадських має глибокі історичні корені і, за переказами, похо­піть від литовського шляхтича Верна, який під час Визвольної війни 1648—1654 років перейшов на бік козацьких військ Б.Хмельницького. Достовірні дані про предків Володимира Івановича починаються з його прадіда, Івана, випускника Києво-Могилянської академії, що був свяще­ником у селі Церковщина. Його син, Василь Іванович, служив лікарем, брав участь у кампаніях російської армії проти Наполеона, а потім багато років завідував шпиталями в різних гарнізонах України. Колоритною особистістю була і його дружина, Катерина Яківна, уроджена Короленко. її батько доводився прадідом відомому письменникові В.Короленку, тро­юрідному брату Володимира Івановича.

Народився Володимир Іванович Вернадський 28 лютого 1863 року и Петербурзі, у родині професора політичної економії Івана Васильовича Вернадського, який закінчив Київський університет і багато років у ньо­му викладав. Дитинство майбутнього вченого пройшло в Харкові, де його батько із середини 1860-х років працював керуючим місцевим відділен­ням Державного банку. У 1876 році родина повернулася до Петербурга, але глибоке відчуття українських коренів назавжди залишилося в душі юнака. Його єдиний гімназичний вірш присвячений багатостраждальній Україні, з історією якої переплелися долі всіх його предків:

кова думка як планетарне явище" і в 1940 році приступив до написання чергового дослідження "Хімічна будова біосфери Землі і її оточення".

Однак ситуація, що склалася цими роками в країні, негативно впли­вала на літнього вченого. Багато хто з його друзів, колег та учнів перенес­ли весь жах репресій тоталітарного режиму. В.Вернадський не залишав їх у біді, роблячи все, що від нього залежало, для полегшення їхньої долі, хоч це нечасто приносило позитивні результати. Самого В.Вернадського, зважаючи на його світову популярність і похилий вік, влада не чіпала.

У березні 1943 року наукова громадськість відзначила 80-літній юві­лей видатного вченого, тоді ж він став лауреатом Державної премії. У 1944 році Академія наук СРСР заснувала премію імені В.Вернадського. 1 лис­топада 1944 року була опублікована остання, яка побачила світ при жит­ті автора, стаття Володимира Івановича "Кілька слів про біосферу" і за­читана його остання доповідь. 6 січня 1945 року Володимир Іванович Вернадський помер у своїй московській квартирі.

У 1954—1960 роках були видані його "Вибрані твори" у п'яти томах, а та­кож ряд окремих робіт: "Хімічна будова Землі і її оточення" (1965), "Думки натураліста" у 2-х томах (1975—1977), "Жива речовина" (1978), "Вибрані праці з історії науки" (1981), "Праці із загальної історії науки" (1986), "Фі­лософські думки натураліста" (1988), "Наукова думка як планетарне явище" (1991). Особливе значення має публікація щоденників Вернадського, у яких яскраво відтворено життя тих складних і суперечливих років.

Вищою цінністю в системі еволюції Всесвіту для В.Вернадського завжди була людина. Осмислюючи становлення і розвиток біосфери Землі як єдиний еволюційний процес, учений висунув концепцію ноос­фери, планетарної "сфери розуму", якій призначено вибирати перебіг буття. Все своє свідоме життя Володимир Іванович займав принципово гуманістичну позицію. Нетривалий український період життя Вернадсь­кого був відзначений його найбільшим науково-організаційним досяг­ненням — створенням Української академії наук. У ті роки Володимир Іванович записав у своєму щоденнику: "Ви знаєте, як мені дорога Ук­раїна і як глибоко українське відродження проникає в мій національний і власний світогляд... Я вірю в майбутнє...".

[Куркуль]

Лауреат Нобелевской премии Георгий ШАРПАК, чье детство прошло на Ровенщине, стал на чужбине одним из самых талантливых ученых-экспериментаторов современности. В 1992 году он был отмечен Нобелевской премией по физике «за изобретение устройства, отбраковывающего субатомные частицы в субатомном ускорителе».

--------------------------------------------------------------------------------
Саймон КУЗНЕЦ (1901 — 1985) прошел долгий и славный жизненный путь ученого и гражданина — от Харькова, где жил до 1921 года, до мирового признания и премии Нобеля по экономике (1971 г.)

[термаміл]

Тема класна. Треба Щоб була завжди на першій сторінці.
Читала у Гордона, що Казамір Малевич визнавав себе українцем.
 

[tyomich123]

Надзвичайна людина прожила дивовижне життя. І я горда, що він українець!

Згоден з вами. Завжди пишаюся, та надихаюсь такими людьми. Дійсно кажуть, наша земля багата на таланти))

[massii]

Відновимо тему?
--------------------------------------------------------------------------
ГАННА ЧЕРКАСЬКА - краєзнавець, вчитель, журналіст



Лицар честі
«Письменник повинен бути в опозиції до будь-якої влади, якою б вона не була. І сприймати урядову нагороду, як спробу його підкупити. Тим більше не можу прийняти цю нагороду з рук людей, які штовхають мою Україну у прірву», – заявив 90-річний письменник Анатолій Андрі́йович Дімаров і відмовився 17 травня 2012 року прийняти орден князя Ярослава Мудрого IV ступеня з рук В.Януковича.

Здається, це один із небагатьох справді українських письменників, кому повезло з першого дня. Анатолій народився 5 (17) травня 1922 на хуторі Гараськи (офіційно Миргород) на Полтавщині. «Батько мій — Андронік Гарасюта — був так званим культурним хазяїном на Полтавщині. Мав сто гектарів землі, велику пасіку. До нього навіть iз сусідніх областей їздили вчитися, як хазяйнувати треба. Батька з ранньої весни й до пізньої осені я не бачив удома. Він навіть ночував у полі. Мав двох старших синів від першого шлюбу (дружина рано померла). Втрьох вони працювали, як прокляті. Коли батько одружився з моєю мамою, донькою священика, років на двадцять молодшою, вона народила йому ще двох синів — мене і молодшого брата».

Та коли серед ночі батька попередили, що вранці на нього чекає арешт, а на дружину з малими (трьох і шести років) – Сибір; життя круто змінилося. Виявилося, що з батьками Анатолію не повезло: тато – куркуль, а мати – попівна. Батька вранці розкуркулили: розтягли–знищили все, нічого не лишилося… Мати з синами втекла, потім мусила вдатися до хитрощів: переробила документи дітей на її дівоче прізвище та покійного вчителя Андрія Дімарова. Мати з того часу до останнього дня жила у страху за дітей, працювала вчителькою. «Після тієї страшної голодовки з 1932 на 1933 рік у селі, що нас прихистило, не лишилося жодної дитини — перемерли всі. Всіх учителів звільнили, бо нікого вчити було. Ми вирушили на Донбас, де мамина cтарша сестра вчителювала». «В дитинстві мій розум складався з двох половинок: одна під партою обов’язково читала якусь книгу, а друга – слухала учителя і теж сприймала». Особливо Толик любив літературу про мандри. У другому класі Дімаров застудився в зимній річці й оглух на праве вухо. Та це не завадило інваліда одразу ж після випускного у 1940 році мобілізувати. Воював на Південно-Західному фронті з 26 червня 1941 року. 17 липня 1941 року німець під ноги Дімарову кинув гранату. Важко поранений юнак довго лікувався. Потрапив до окупації, був командиром партизанського загону. Той загін складався з Дімарова та чотирьох бійців, але й вони відзначилися: зупинили карателів, які йшли на Холодний Яр. Коли ж прийшли «визволителі», зібрали всіх чоловіків від 16 до 60 років, дали по півцеглини і — «йдіть, іскупайтє вину кров’ю», бо на окупованій території були. 500 душ вигнали на кригу водосховища під вогонь німців, позаду сиділи смершівці з нацiленими у спину українцям кулеметами… «Вибухнула міна, мене знову контузило, я впав. Коли мене, непритомного, підібрали, в госпіталі не могли ту цеглину витягнути, так я в неї вчепився і вона в мене вмерзла. Я, як справжній солдат, зброю на полі бою не залишив. Хлопці казали, що з 500 душ лише 15 уціліли! А під Ізюмом десять тисяч таких беззбройних поклали! І так винищували чоловіків по всій Україні. Ніхто про це не пише. Я єдиний написав. Решту — мов заціпило. Вважаю, що після Голодомору це було друге зумисне винищення українського народу! Життя нашого солдата нічого не було варте. І коли Жукова запитали, як будемо переправлятися через Дніпро, плавзасобів же нема, він відповів: «По хохлам пройдьом!». Коли років п’ять тому я лежав у шпиталі й мені принесли медаль Жукова, я її пожбурив: цього гада не носитиму!» Після чергового поранення був остаточно звільнений з рядів Радянської армії.

У 1944 році А. Дімаров переїхав до Луцька, де прожив шість років, працював у редакції газети «Радянська Волинь». Набачився такого, що одразу ж став націоналістом.

Та життя є життя. Одного разу після корпоративу трапився цурес: прокинувся журналіст, а його усі вітають із одруженням, а поряд Галя, та не молодая. Довгенько таки молодиця колошматила нервову систему чоловіка, але настала свобода. Хотілося попарубкувати, напитися волі, але у Луцьку А. Дімаров познайомився зі своєю майбутньою дружиною вчителькою Євдокією Федорівною Лубинець, і теща хутенько їх одружила. На цей раз щасливо: у злагоді вони Сергія породили та все життя в Києві на Печерську прожили. У 1949 році Анатолій Дімаров видав першу книгу оповідань «Гості з Волині». Протягом 1950-1951 рр. А. Дімаров навчався в Літературному інституті ім. Горького в Москві, у 1951-1953 рр. – у Львівському педагогічному інституті, у 1953-1956рр. – у Вищій партійній школі у Москві. Закінчив навчання та працював редактором у видавництвах. Анатолія Дімарова прийняли до Спілки письменників за рекомендаціями М. Рильського, П. Тичини та Л. Новиченка.
Книга «Болю і гніву» була удостоєна Державної 1981 році премії ім. Т.Шевченка. Після критики роману «І будуть люди» настав тяжкий період у житті письменника, жили на зарплатню дружини, бо йому не давали жодної можливості працювати.
Шукаючи роботу поза літературою, Дімаров пішов у геологи; побував на Кавказі, Тянь-Шані, Алатау, Уралі, Забайкаллі, Памірі. Захопився збиранням напівкоштовного каміння, почав творити власні картини в камені, написав книгу «Поема про камінь».

«Після того як Україна стала незалежною (хоча, вважаю, вона умовно незалежна, бо яка то незалежність, коли інформаційний простір на 90% російськомовний?), я жодної копійки гонорару не одержав, хоч із 1991 року в мене вийшло п’ять книг» Недавно зламав руку, але пішов із дружиною на базар. Думаю, хоч у лівій щось понесу. Стою, чекаю, поки поторгується, раптом хтось тиць у долоню щось крижане. Глянув — 25 копійок. Я їх віддав дружині — мій перший за роки незалежності гонорар.

Останні 15 років жили на хуторі Мохнач на Черкащині, вели господарство, сіяли пшеницю, годував їх власний город.
92 роки прожив лицар-письменник, упокоївся 29 червня 2014 р. о 4:30 ранку.

[massii]

ГАННА ЧЕРКАСЬКА   Краєзнавець, вчитель, журналіст.

Борис Грінченко


9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині у російськомовній сім’ї народився Борис Грінченко. Його батько – шляхтич, відставний штабс-капітан мав кілька десятин землі, водяний млин. Мати – дочка полковника Поліксенія Літарьова. Баба по матері – сестра Г. Квітки-Основ’яненка.
Хлопець рано навчився читати, виявив потяг до книжок. Єдиний навчальний заклад, де він учився, – реальне училище у Харкові. За читання нелегальних «метеликів» Сергія Подолинського гімназиста виключили з п’ятого класу і помістили до в’язниці. За два місяці перебування у буцегарні юнак захворів на туберкульоз.
Довелося заробляти на власний хліб. Борис жив у сім’ї шевця, та й навчився шити чоботи. На заощаджені копійки від заробітку купував книжки і займався самоосвітою. У 18 років Грінченко склав екзамен на звання народного вчителя. На учительських курсах Борис Грінченко познайомився з росіянкою Марією Гладиліною, доблесно українізував її. Борис і Марія були однолітками, двадцятилітніми одружилися, того ж року Насточкою збагатилися. Молоді батьки між собою і дочкою спілкувалися тільки українською. Вони самі писали для Насточки перші книжечки, потім першу граматику та підручники.
Упродовж шести років Грінченко викладав у приватній школі Христі Алчевської, у с. Олексіївці на Луганщині. Борис працював із сильними учнями, Марія – з іншими. Настя гуляла з селянськими дітьми. Частенько до села приїздили Алчевські, тоді Настя бавилася з Христиною.
З 1894 року родина переїхала до Чернігова і почалася у діловода Б. Грінченка «неволя канцелярська». Поряд із столом Грінченка був стіл поета Володимира Самійленка, який не раз рятував Бориса Дмитровича, у якого був талант губити документи.
А у вільний від роботи час родина упорядкувала музей Шевченка, організувала земську друкарню, видавала книжки для українців (найдорожча книга коштувала 5 коп.) Маленька кімнатка Грінченків на Чернігівському шосе дивувала гостей: хазяїни її завжди щось писали, редагували. Марія Грінченко, письменниця (псевдонім М. Загірня), перекладач із десятка мов, узяла на себе більшу частину редакційної роботи. А поряд них Настуся зростала, писала поезії, перекладала з англійської, єврейської, французької.
Сучасники говорили, що Грінченко – лицар обов’язку. Він написав чотири повісті, десятки оповідань кілька драматичних творів. Подвигом Грінченка був чотиритомний словник української мови.
За все треба платити. І Борис Дмитрович, і Настя заплатили здоров’ям: непосильна робота подарувала сухоти. У цей час Настя захопилася політичною боротьбою, стала членом радикальної партії. Саме за це її було запроторено до буцегарні. У в’язниці, під пильним наглядом жандармів 24-річній Насті довелося народжувати й померти під час пологів. Її маленька донечка теж невдовзі померла.
Батьки упродовж двох років видавали спеціальну бібліотечну серію «Книжки пам’яті Насті Грінченко».
Від хвороби згасає й Борис Грінченко. Вони позичають гроші, Марія везе чоловіка до Італії. Та врятувати не можна: 6 травня 1910 р., на цифрі 47 обірвалося земне буття Бориса Грінченка.
Марія привезла дорогий прах до Києва, поховала поряд із дочкою. На похоронах пролунало: «Він більше зробив, ніж прожив!»
«Життя порожнє, все опустіло. Нема чим жити. Лишилася тільки праця, і я житиму для праці», – записала Марія Грінченко. 18 років прожила М. Грінченко для праці. Видала читанку «Рідне слово», підручник «Наша рідна мова». Із 1919 р. – редактор нового словника живої мови. Подарувала АН бібліотеку Грінченка.