Інтерв'ю з Ноланом Пітерсоном

[bugaga]

Для довгострокового успіху Україна має стимулювати молодь залишатися в країні, – каже американський військовий журналіст Нолан Пітерсон

Чому обрали Україну?

– Після служби в Афганістані та Іраку намагався розпочати кар'єру журналіста. Хотілося висвітлювати конфлікти, яким не приділяють достатньо уваги у світових ЗМІ. Мій друг, військовий пілот, жив у Львові під час Майдану. Казав, що американські новини не розкривають весь драматизм подій в Україні. Я подумав: це можливість зробити щось цікаве. Прилетів до Києва у серпні 2014-го. Тоді йшли бої на Донбасі.

Планував провести в Україні кілька тижнів, а живу вже третій рік.

Чому тема війни в Україні виявилася близькою?

– Я – ветеран війни, в Америці завжди відчував себе трохи чужим серед цивільних. Їм невідомі жертви, яких ми зазнали в Іраку та Афганістані. Вони не знають ціну свободи. В Україні люди поділяють дух спільної високої ідеї. Я зустрічав університетських викладачів і студентів, які привозили солдатам харчі на передову. Добровольці – майже хлопчаки – свідомо йшли на смерть за свою країну.

Живемо в цинічному світі, де важко у щось вірити. Коли бачиш відданих ідеї людей, це розчулює.

Нолан ПІТЕРСОН, 34 роки, військовий журналіст, ветеран ­військово-повітряних сил США. Народився 24 квітня 1982 року в місті Сарасота, штат Флорида. Навчався в Академії військово-повітряних сил у Колорадо-Спрингс. Здобув диплом політолога і спеціаліста з французької мови. Стажувався у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі, пройшов курс підготовки з десантно-­диверсійних операцій у Франції. Навчався в університеті Сорбонна в Парижі. Працював у прес-службі американського посольства у Франції. У 2008–2011 роках брав участь у бойових діях в Іраку та Афганістані як пілот сил спец­операцій США. Має понад 220 годин нальоту за штурвалом транспортних літаків і більш як 250 годин участі в бойових зіткненнях. Планував і виконував спецоперації у іракському місті Балад. 2011 року залишив військову службу. Отримав диплом журналіста в університеті Чикаго. Працював у газеті в Сарасоті. Їздив до Афганістану військовим кореспондентом. Із серпня 2014 року – в Україні. Висвітлював бойові дії в Маріуполі, Слов’янську, Пісках. Побував у понад 40 країнах. Підкорив вершину Айленд-пік у Гімалаях, переплив Дарданелльську протоку, пробіг марафон по льодовику в Антарктиді. Неодружений. Живе в Києві. Захоплюється триатлоном
Нолан ПІТЕРСОН, 34 роки, військовий журналіст, ветеран ­військово-повітряних сил США. Народився 24 квітня 1982 року в місті Сарасота, штат Флорида. Навчався в Академії військово-повітряних сил у Колорадо-Спрингс. Здобув диплом політолога і спеціаліста з французької мови. Стажувався у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі, пройшов курс підготовки з десантно-­диверсійних операцій у Франції. Навчався в університеті Сорбонна в Парижі. Працював у прес-службі американського посольства у Франції. У 2008–2011 роках брав участь у бойових діях в Іраку та Афганістані як пілот сил спец­операцій США. Має понад 220 годин нальоту за штурвалом транспортних літаків і більш як 250 годин участі в бойових зіткненнях. Планував і виконував спецоперації у іракському місті Балад. 2011 року залишив військову службу. Отримав диплом журналіста в університеті Чикаго. Працював у газеті в Сарасоті. Їздив до Афганістану військовим кореспондентом. Із серпня 2014 року – в Україні. Висвітлював бойові дії в Маріуполі, Слов’янську, Пісках. Побував у понад 40 країнах. Підкорив вершину Айленд-пік у Гімалаях, переплив Дарданелльську протоку, пробіг марафон по льодовику в Антарктиді. Неодружений. Живе в Києві. Захоплюється триатлоном
Які епізоди з Донбасу запам'яталися?

– У Пісках під Донецьком, навіть без знання мови, відчував, що українські солдати вважають мене братом. Вони усміхалися серед окопів.

Ще назавжди запам'ятав Маріуполь. Мама гуляє з візочком у парку, діти граються в пісочниці, а неподалік гуркочуть залпи важкої артилерії.

В Іраку та Афганістані війна точилася на всій території країни. На кожному кроці ми відчували небезпеку. А на Донбасі можна півгодини проїхати автомобілем від передової і побачити нормальне життя. Називаю це "карантинною війною", бо конфлікт обмежений географічно.

Українцям вдалося врятувати країну?

– Росія розраховувала, що українська армія слабка й занедбана. Що за Україну ніхто не воюватиме. Армія, добровольці та волонтери довели протилежне. Вони зупинили пряме вторгнення російської армії й змінили характер конфлікту. Тепер Кремль перетворив війну на інструмент тиску.

Звісно, Росія може захопити Україну до Дніпра й далі силами регулярної армії. Але це коштуватиме їй дуже дорого, і це буде кривава війна масштабу Другої світової. Росія не може собі цього дозволити. Тому – так, українці врятували свою країну.

Що думаєте про бойовиків на Донбасі?

– Вони – інструмент війни, а не її причина. На Донбасі, звичайно, є проросійські настрої. У Маріуполі співвідношення проросійськи та проукраїнськи налаштованих – 50 на 50. Але ці настрої там ніколи не сягали такого високого рівня, щоб стати причиною повстання. Російська пропаганда у ЗМІ, спецслужби створили підґрунтя для вторгнення. Сепаратисти, які взяли зброю, – це наслідок того, що десятиліттями Росія робила в цьому регіоні.

Кожен, хто ризикує життям, має у щось вірити. Але коли намагаюсь зазирнути по той бік пропаганди, зрозуміти бойовиків складно. Вони воюють за брехню. За фейкову, штучно створену картинку світу, нав'язану Росією.

Був у Семенівці під Слов'янськом – після того, як українські війська звільнили місто. Це село майже повністю зруйноване артилерією. Питав у людей, хто знищив їхні домівки. Дехто говорив, що це зробили бойовики, дехто – що українська армія. А в одній сім'ї сказали: "По нас стріляв американський бомбардувальник". Це – сила пропаганди. Росія працювала над цим роками.

У чому найбільша трагедія війни на Донбасі?

– Вона породила молоду смерть і безперспективність. Бачив зруйновану початкову школу у селі біля лінії розмежування. Запам'ятав це як символ втраченої надії на краще.

У Пісках познайомився із 19-річним Данилом Касьяненком. Він не мав ненависті до ворогів. Загинув.

Що впало в око у спілкуванні з українськими бійцями?

– Вони розуміють, що протистоять могутній російській військовій машині. Але їх це не лякає.

В Іраку та Афганістані були дні, коли відчував зневіру: навіщо ми тут? Чи справді той таліб із печери у горах Гіндукуші загрожує Америці? Мабуть, ні.

А українські бійці вірять, що б'ються за життя своєї батьківщини. Ефективно воюють у значно складніших умовах, ніж американські солдати.

Скаржилися на проблеми з постачанням?

– 2012 року Україна була четвертою серед найбільших експортерів зброї. У голові не вкладається, як при цьому в бійців не вистачало бронежилетів, обмундирування, рацій. Вважаю, влада зневажила власних солдатів. Однак вони воюють відчайдушно.

Часто кажуть, що волонтерський рух в Україні – безпрецедентний за масштабом та ефективністю.

– Волонтери врятували ситуацію на початку конфлікту, забезпечили найнеобхіднішим бійців – від їжі з одягом до екіпірування. Солдати казали: сама присутність волонтерів нагадувала, що країна не забуває про них.

Після Майдану виникло розуміння спільної жертовності. Сподіваюсь, це бажання не згасне. Бо один зі шляхів, які можуть привести Росію до перемоги у війні – це виснаження народного запалу до реформ і бажання підтримувати армію.

Яка армія нам треба, враховуючи сусідство Росії та інші загрози?

– Україні потрібні розвинуті сили спец­операцій, оперативна авіація. Треба впроваджувати сучасні моделі координації між родами військ. Високі технології зроблять їх гнучкішими й ефективнішими в бою.

Найкращий шлях – це рух до стандартів НАТО. Хоча членство в Альянсі для України – не швидка справа. По-перше, НАТО не прийме до своїх лав країну з невирішеним військовим конфліктом. А по-друге, навряд чи у найближчі роки наважиться дратувати Росію аж настільки. Але ще за нашого життя побачимо Україну в Альянсі.

Професіоналізм українського командування зріс за час війни?

– Судячи з того, що бачив і що розповідали солдати, вище командування все ще некомпетентне, корумповане та зав'язане на радянських стандартах. Утім середня ланка – полковники, майори – серйозно підвищила професійний рівень. Вони набули бойового досвіду. Ці офіцери згодом сформують вище армійське керівництво.

Українське військо пройшло значний шлях за два роки війни. Але проблем ще багато. Критичний мінус – застарілі радянські доктрини. Солдати й офіцери на передовій досі залежать від рішень згори. Але ж боєць на лінії вогню бачить ситуацію значно краще за будь-якого генерала у штабі.

На полігоні в Яворові американські інструктори навчають українських лейтенантів приймати оперативні рішення під час бою.

Росія може наважитися на повномасштабне вторгнення?

– Що сильнішою стає українська армія – то менша загроза з боку Росії. Вона зазнала втрат у 2014–2015 роках, а в теперішній ситуації про легкі перемоги годі й думати.

Однак багато чого залежить від їхньої внутрішньої ситуації. Якщо почнеться політична нестабільність, Путіну доведеться легітимізувати свою владу. Кращий спосіб – збройний конфлікт за межами країни. Це мобілізує суспільну думку на користь режиму. А прогнозувати ситуацію в РФ складно. Недарма Черчилль казав: "Росія – це загадка, загорнута в таємницю".

Як ви назвали б цю війну для історії?

– Майдан був моментом, коли українці заявили: хочемо остаточно бути самостійними, а не маріонеткою Росії. Зароджуються патріотичні легенди війни за незалежність від неї. Надія Савченко, кіборги – про це українські школярі років через 200 читатимуть у підручниках.

Що тут подобається і не подобається?

– Мова дуже складна. Але багато хто добре говорить англійською, та і я вже трохи читаю українською й російською.

Я – американець, багато усміхаюсь. Люди часто думають, що я – "з привітом".

Не подобається, що кожного разу обдирають у таксі. Беруть такі гроші, ніби ми в Америці. Але я полюбив цю країну і планую залишитися, принаймні, на найближчі роки.

У чому найбільший потенціал України?

– У молоді, народжених наприкінці 1980-х і на початку 1990-х. Таку жагу до волі, такого бажання визначати своє майбутнє я ніде не бачив.

Правда, що довше триває війна й економічні негаразди, то більше світлих голів вимушені виїхати за кордон. Я запитав у 30 старшокласників: чи поїхали б з України назавжди, якби мали можливість? 29 відповіли "так". Для довгострокового успіху Україна має стимулювати молодь залишатися в країні.

У чому наша найбільша слабкість?

– Корупція. Вона зачіпає кожен аспект життя. Думаю, це зміниться тільки з наступним поколінням.

Як за два воєнні роки змінилося українське суспільство?

– Україна стає все більш "західною". В Києві відчуваю дух "нового Берліна". Мої українські друзі багато подорожують. Привозять ідеї й реалізовують їх тут. Покоління їхніх батьків не мало такої змоги.

Люди насолоджуються життям, попри все. Здається, українці тільки зараз узяли долю в свої руки.