Щойно дізнався, що відійшла у інший світ чудова людина,
Українка, яка так багато зробила для поширення і популяризації в світі
Української культури, традицій, історіі.
Орися Трач народилася в Німеччині в 1945 році.
Ще малою дитиною переїхала з сім'єю в Канаду...
Знаючи, що помирає, Орися написала в заповіті, що
хотіла б, щоб на її похоронах всі присутні були в
українських вишиванках...
Текст нижче - останній запис в блозі Орисі Трач
http://orysia.blogspot.ca/2016_07_01_archive.htmlякий вона назвала
"Я у себе вдома, в Україні".
(переклад з англійської)
3 липня, 2016
Збираюся домому, в Україну.
Дорогі друзі, я не писала занадто часто в цьому щоденнику -
а я мала б, повинна була б зробити його частиною моєї рутини...
Пакуюся! Вилітаю в Україну завтра!
Така рада!
Мені так подобається бути там!
Я буду провідником туру для двох груп туристів з Канади та Австралії...
Чи доводилося вам бувати коли-небудь в місцях, де ви є вперше,
але одразу ж відчуваєте себе так, ніби ви вдома?
Я мала це відчуття, коли я вперше відвідала Україну в 1993 році.
Впродовж багатьох років, це відчуття, не змінилося.
В інших містах, в інших країнах є багато цікавої архітектури та історичних місць,
але, те, що є в Україні, в Києві, Львові, чи навіть якомусь невеликому місті чи селі,
є набагато більш захоплюючим і притягальним до мене, незважаючи на те,
що живу я далеко від України.
Зрештою, Україна це край моїх предків, тут моі коренІ.
Можливо, якби не цей факт, то ця земля була б для мене,
таким же туристичним місцем, як будь-які інші туристичні місця...
Так, в світі є цікаві туристичні місця... так і що?
Саме тому, що моє коріння в Україні, робить мені цю землю такою особливо рідною.
Так, я вдома в Україні!
Так, я знаю, що для українців я є іноземкою, можливо якоюсь дивачкою,
а часом і викресленою діаспороною людиною.
Проте, все-таки, тут, в Україні мене найчастіше сприймають,
як свою, місцеву, правда з іншого міста, чи регіону.
Все це, завдяки моїм батькам, які зробили так багато, щоб я
досконало володіла украінською.
Тільки зрідка, хтось може помітити, що моя мова, це не зовсім та мова,
якою розмовляють сьогодні в Україні.
Мені так подобається проходитися вуличками незнайомого
українського міста чи села...
Я від цього отримую такий комфорт і глибоке внутрішнє задоволення.
Це є мій край, в якомусь дуже глибокому сенсі, який можливо
навіть не піддається логічному осмисленню.
Вулиці Львова, Києва, Коломиї, Тернополя чи Івано-Франківська
стали мені такими знайомими, що я рідко користуюся картами міста...
Часом, мене навіть питають як пройти до того чи іншого місця чи вулиці
і буває, я показую людям вірний напрямок.
Одного разу, в неділю вранці, в Києві, біля Золотих Воріт
до мене підійшов чоловік з синочком і запитав, як дістатися до певної вулиці.
Я дістала карту - путівник щоб краще пояснити цьому чоловікові дорогу.
Розговорилися, а коли він дізнався що я з Канади, разом сміялися...
