Юрій Гнаткевич, нардеп кількох скликань: “Русскій мір” у столичній топоніміці не обмежується використанням у київських назвах міст і річок РФ, а доповнюється іменами видатних росіян
Такі вулиці часто перебувають у центрі української столиці та ще повторюються чи дублюються.
Є, наприклад, вулиця Пушкінська, а є ще парк Пушкіна і пам’ятник йому. Особливою мірою це стосується Льва Толстого і вулиці, точніше, вулиць, названих на його честь. Адже крім вулиці в центрі Києва, що йде паралельно бульвару Шевченка, є вулиця Льва Толстого в Деснянському та вулиця Льва Толстого в Дарницькому районі разом з провулком Льва Толстого неподалік її. Але ж є ще площа Льва Толстого з пам’ятною дошкою на ній і є станція метро «Площа Льва Толстого». Як засвідчують водії електропоїздів підземки, на цій станції, прямуючи в обидва боки, протягом години зупиняються 36 поїздів. Сам Лев Толстой спокійно спить собі вічним сном у Ясній Поляні, а в Києві, де він був всього один раз упродовж трьох днів, гостюючи в сестри своєї дружини, його ім’я повторюється на глибині сто метрів не менше тисячі разів на добу на станції «Площа Льва Толстого» українською мовою і стільки ж разів англійською. А ще воно повторюється не менше тисячі разів на станціях «Майдан Незалежності» та «Олімпійській», де диктор оголошує «Наступна станція площа Льва Толстого». А ще ж є оголошення українською і англійською мовою на станції Спортивній про перехід на станцію Льва Толстого. Мільйони киян і гостей міста чують і бачать ім’я російського графа і письменника щодня і щохвилинно.
До 80-річчя видатного російського письменника графа Льва Толстого низка тодішніх публічних видань опублікувала аналітичні матеріали про його творчість і громадянську позицію. Чи не найяскравішою з них була стаття В. Леніна в газеті «Пролетарій» (1908, 11(24) вересня) під назвою «Лев Толстой как зеркало русской революции».
Стаття В. Леніна про Л. Толстого була побудована на аналізі протиріч, які нібито його характеризували, і які Ленін назвав «кричащими». «С одной стороны, гениальный художник, давший не только несравненные картины русской жизни, но и первоклассные произведения мировой литературы. С другой стороны – помещик, юродствующий во Христе. С одной стороны, сильный протест против общественной лжи и фальши, а с другой стороны, истеричный хлюпик, который бия себя в грудь, говорит: «я скверный, я гадкий, ноя занимаюсь нравственным самоусовершенствованием…». С одной стороны, беспощадная критикакапиталистической эксплуатации, комедии суда….., с другой стороны, проповедь непротивления злу насилием».
Тут коментарі ніби зайві. Але не зайвим буде нагадати всім українцям, що про великого українця Євгена Чикаленка у Києві ніхто нічого не чує і не бачить. Тут досі немає ні його вулиці, ні його провулку, ні пам’ятної дошки, ні назви його іменем якоїсь школи чи бібліотеки. А Євген Чикаленко багато років жив і працював у Києві. За свої кошти він видавав єдину в російській імперії українськомовну газету, фінансував видання українських книг, словника Грінченка, допомагав Коцюбинському і Франку, підтримував все українське національне, ініціював створення Центральної Ради і короткий час до прибуття М. Грушевського з Москви був її головою. Його син Левко був активним членом Центральної Ради. Є. Чикаленко був найщедрішим меценатом, який жертвував свої кошти саме на справу українського національного відродження, бо воно, як говорила дочка Анна, було сенсом усього його життя.
Вулиці Євгена Чикаленка є вже в кількох великих містах України. Вулиця його імені повинна бути і в Києві. Лев Толстой, який добре висловлювався про Україну і українську мову, якби знав, що Євген Чикаленко жив на перетині нинішніх вулиць Толстого і Саксаганського, поступився б Чикаленку. Противники означеного перейменування діляться на дві основні групи. Перші обурюються будь-якими змінами в міській топоніміці. Їхнє гасло: «Делать им больше нечего!» Велика група киян пропонують повернути вулиці Л. Толстого назву, яка була за часів останнього російського імператора і назвати її Караваєвською, тобто іменем російського хірурга В. Караваєва, який народився в місті Вятка, але тривалий час жив і працював у Києві. На згаданій вулиці знаходилася його клініка. Означений підхід називають поверненням традиційних назв. Його жертвами свого часу стали в Києві чимало вулиць, серед яких вулиці Банкова й Інститутська. Такі вулиці заслуговували б справді українських національних назв, але перемогли тоді активісти, яким все українське не надто подобається.
Віриться, що більшість киян підтримають пропозицію міської комісії з найменувань і, зайшовши ще до 1-го травня на сайт projects.kievcity.gov.ua, проголосують за наведений там проект рішення Київради. Згодом на вулиці Євгена Чикаленка в Києві має постати пам’ятник великому меценатові, на постаменті якого будуть викарбувані його слова, від яких відвертатимуть очі наші олігархи, товстосуми і грошовиті депутати:«Легко любити Україну до глибини душі. А ви спробуйте любити її до глибини кишені».
Подібні системні протиріччя ми спостерігаємо нині в Україні:
З одного боку, наша влада включно з Президентом проголошує Росію ворогом, який розв’язав в Україні війну і до зубів озброює сепаратистів-терористів, а з іншого боку, торгує з ворогом, а сам президент тримає в Росії свою фабрику.
З одного боку, українська влада знає, що протягом трьох століть російська імперія вела політику ліквідації української нації шляхом нищення української мови, а з іншого боку, вона успішно продовжує практику зросійщення, терплячи в своєму інформаційному просторі вражаючу перевагу російськомовних засобів масової інформації. Нинішні українські керманичі прийшли до влади завдяки Революції Гідності, після якої московські агенти Колесніченко і Табачнік втекли з України – перший у Росію, а другий в Ізраїль, - але справа їх живе і здравствує. Написаний в Москві мовний закон Ківалова-Колєсніченка досі успішно діє, хоча депутати Верховної Ради давно проголосували за його скасування. Конституційний Суд, який під тиском громадськості став нарешті розглядати подання депутатів про його неконституційність, упродовж багатьох місяців не може «розродитися» своїм рішенням. Чекає вказівки Петра Олексійовича?
Д. Табачник любив повторювати: «Киев – в общем-то город рускоязычний». Створена у Києві за його міністерською вказівкою низка російських шкіл успішно зросійщує дітей українців і ніхто, як видно, не збирається це припиняти. І все це тоді, коли в Москві на мільйон українців немає жодного українського класу, жодної української телепрограми, жодного нічого, а єдину українську бібліотеку закривають, віддавши її директора під суд за «разжигание межнациональной розни».
Московські пропагандисти на всіх своїх численних телевізійних шоу всіляко і майже цілодобово ображають нашу владу, називаючи її нацистською, та безпардонно глузуючи над президентом України. Наша влада і президент витирають обличчя від плювків і розвішують по всій державі гасло «Единая страна». Таке враження, що влада чогось не розуміє, або чогось боїться наш Президент. «Хлюпік» - сказав би про нього В. Ленін.
«Хлюпіком» виявився і столичний Голова. Своєю силою і сміливістю він покорив світ виступами на боксерських рингах, а в Києві, тоді коли топонімічну реформу за декомунізаційним законом у прописаний законом строк закінчив навіть Кернес у зросійщеному Харкові і Філатов у не менш зросійщеному Дніпрі, Кличко досі проводить на сайті КМДА якісь громадські обговорення з питань перейменування вулиць. І кінця цим обговоренням не видно, і людям вони вже набридли. До них професійно пристосувалися проросійські спеціалісти з питань фальсифікацій голосувань. Якщо Москві вдалося вплинути на вибори президента США, то вплинути на голосування на якомусь київському сайті для них не є проблемою. Це видно з визнаних столичною комісією з найменувань масових «вкидань» на сайт КМДА projects.kievcity.gov.ua, де проводиться «громадське» обговорення. Те, що в Москві слідкують за топонімічними змінами в Києві, 23 березня засвідчив телеканал «Россия», піддавши принизливій критиці спроби перейменування вулиць, що називаються нині іменами російських письменників, які «не были коммунистами».
Віталій Кличко, будь він сміливим проукраїнським реформатором, пішов би в Києві далі декомунізації столичної топоніміки і приступив би до її деокупації, давши сигнал і приклад міським головам інших міст. У той час, коли Росія веде проти України війну, топонімічна мапа Києва залишається насичена назвами російських річок, морів, гір і міст, звідкіля наїжджає до нас російська солдатня, щоб вбивати захисників України. Ось ці назви:Амурська, Астраханська, Біломорська, Брянська, Виборзька, Волгодонська, Волховська, Іртишська, Казанська, Кронштадтська, Курська, Магнітогорська, Москворіцька, Мурманська, Московська, Можайська, Невська, Новгородська, Охотська,Пітерська, П’ятигорська, Орловська, Петрозаводська, Петропавловська, Псковська, Ростовська, Саратовська, Сормівська, Тагільська, Тверська, Уральська, Усурійська, Холмогорська, Челябінська, Якутська. Є також вулицяРосійська. З перерахованих варто виокремити вулицю Ростовську. Адже саме в Ростові знаходиться військовий штаб російських загарбників, який засилає в окуповані ними райони живу силу і техніку та «гуманітарні конвої», після прибуття кожного з яких багатократно активізується «робота» російських танків, мінометів, гранатометів і «градів».
Здорові сили українського суспільства мають примусити органи влади вирішити цю проблему комплексно і без зволікань.
