Ми ще не усвідомили навіть її необхідності! У нас начебто освічені люди, не червоніючи, можуть публічно заявляти — мовляв, не треба про минуле, давайте думати про майбутнє. Достоту як більшовики в 1917-му — «з чистого аркуша»! І ніхто не каже, що якщо ви не володієте своїм минулим і не розумієте, звідки ноги ростуть у сьогодення, то як нація ви можете в кращому разі сидіти і дивитися телевізор. І ковтати те, що для вас зварили дорослі дяді в тих країнах, де володіння своєю історією — англ. Succession, «преемственность» у росіян — є абсолютно необхідним атрибутом правлячого класу, еліт, decision makers, тих, хто ухвалюють рішення. Європа — це місце, де знають свою історію. І тут, до речі, й відповідь на запитання, чому там Росії бояться. Можна скільки завгодно їм пояснювати, що Путін блефує, що навмисно лякає світ ядерною зброєю, тоді як насправді в РФ уже давно нічого не злітає, але вони все одно бояться. Їхній страх історичний, генетичний, якого в нас до нашого, як-не-як, власного байстрюка нема й близько — попри нашу пам’ять про Голодомор і пам’ять Другої світової війни. Ми Росії не боїмось, а європейці бояться. І в Кремлі цим прекрасно користаються. Бо що означає оте погрожування «Можем повторить»? 1945 рік — це 4 мільйони зґвалтованих Червоною Армією жінок у Європі. Чотири мільйони! Страшні смерті від групового зґвалтування, розтерзані 12-літні дівчатка, каліцтва, безпліддя на все життя, сотні тисяч поламаних доль… Такий «тихий голокост» жіночий — аж до 2000-х років не рушена культурою, витіснена в зону мовчання масова трагедія, тільки на рубежі ХХІ століття перші публікації почали з’являтись, українською, до речі, знаменитий щоденник Марти Хіллерс «Жінка в Берліні» досі не перекладений, а його треба, як «Щоденник» Анни Франк, у школах вивчати… Вдумайтеся… чотири мільйони зґвалтувань, про які не можна було ані жертвам плакати вголос, ані говорити в сім’ях… два покоління!
Ми нині тільки починаємо думати, як на нас відбивається Голодомор, що таке травма третього-четвертого покоління… А виявляється, бувають ще жорстокіші національні травми, ніж Голодомор: це коли вам армія переможця, як на зоні, поґвалтувала всіх жінок, тисячі померли від перелому хребта, сотні тисяч скалічіли, а ви шістдесят років не смієте про це згадати вголос і ще й покірно дякуєте, що вас визволили від фашизму. Це — жах, як гіпноз, на покоління паралізує волю… Плюс є ще синдром «малих народів», які бояться Росії, бо вона «велика», «задавить масою», — як у фінів, які в 1940-му чудом відстояли свою незалежність, але мені розповідали люди, чиї батьки були на тій Зимовій війні, що солдати вже були настільки поморені, що засинали в окопах, і їм у лід вмерзало волосся, коли починалася стрілянина, не могли підняти голову, скальпи в землі лишалися… Хто захоче таке «повторить»? На цьому страхові й паразитує Кремль, залякування — класична логіка терориста. А в нас страху перед Росією немає — бо це ми цього голема породили, і ми ж таки були кістяком його армії, завжди, ще від козацьких часів, всі його перемоги — за наш рахунок. Завважте, Росія за ці три століття перемагала тільки в тих війнах, де перемога була в національних інтересах України! Проти Туреччини наші козаки воювали «за своє» — за південний степ і доступ до моря, і в Другій світовій, хоч якій страшній, ми нарешті завершили завдяки Москві, хоч і з муками, криво й неповно, «проект Хмельницького» — прогнати поляків з українських етнічних територій… Я безоціночно це кажу, просто треба розуміти: тільки після того цей союз «братніх народів» втратив для України історичний сенс, 300-літній сюжет вичерпався. Залишилась наша відповідальність — звільнити світ від породженого нами монстра. Це не історична місія, як ви кажете, не надзавдання. Це історична відповідальність. Треба за собою прибирати, як я закликала ще в «Хроніках від Фортінбраса». І аж лише тоді ми вийдемо «на ясні зорі, на тихі води, у мир веселий, у край хрещений». І можна буде говорити про вільну творчість українського народу в усіх сферах життя — не обтяжену історичними гріхами.
