ВІДЛУ́ННЯ, я, сер., поет.
1. Відбиті звуки, що долинають здалека, з відстані; луна. І чути — лине дзвін підків, Відлуння бою, пісню дальню (Павло Усенко, Шість, 1940, 8); Урочистими співами [щедрівники] так розгойдали село, що воно й досі не вгамувалося, плеще тихим відлунням щедрівок (Іван Цюпа, Грози.., 1961, 18).
2. перен. Відгомін якоїсь події, слави серед людей; відгук. Відлуння слави і неслави Він [поет] чув у звуках кобзарів (Максим Рильський, 300 літ, 1954, 24).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 1, 1970. — Стор. 602.
ЛУНА́, и, жін.
1. Відбиття звукових коливань від перешкоди, коли вони сприймаються роздільно від первісних коливань. Защебетав соловейко — Пішла луна гаєм (Тарас Шевченко, I, 1951, 6); Він голосно й протяжно загукав, оглядаючись: — Ого-го-го-го-о!.. Луна пішла тайгою (Олександр Довженко, I, 1958, 124); * Образно. [Курінний:] А я урожаєм на весь район вжарю, аж луна по області піде... (Микола Зарудний, Антеї, 1962, 83); * У порівняннях. По селу луною розкотилася вістка (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 273);
// перен. Те, що доноситься здалеку; відгомін (у 2 знач.). В країну смутку вітерець прилине І принесе мені луну розмови (Леся Українка, I, 1951, 97); Пісню душевну співає Сосюра, Аж до Джамбула доходить луна (Літературна газета, 16.XII 1948, 3);
// чого, перен. Про те, що є відгуком на що-небудь. Побачиш ти [читачу] в пісні моїй Луну своїх власних надій... (Максим Рильський, I, 1960, 143).
2. перен., розм. Те саме, що слава. У колгоспі машина молотить — луна по всьому світу котить (Українські народні прислів'я та приказки, 1955, 366); Робила як могла, щоб таки добра луна дійшла до того, кого мені треба (Ганна Барвінок, Опов.., 1902, 271).
