Наталя Дзюбенко-Мейс
1 hr ·
РОСІЙСЬКИЙ РОЗКОЛ
На виконання рішень Совбезу під головуванням Путіна Синод РПЦ постановив вийти з євхаристійного єднання з Вселенською Патріархією. Синодальна заява виписана в кращих традиціях вікопомних постанов кпрс – різка, агресивна, без жодного натяку на можливість діалогу, замирення. Російських «стовпів церкви», які зібралися у Мінську що називається «понесло». Чому у Мінську? Аби крий Боже білоруські сябри не підвели голови, дотумкавши, що їхній екзархат тепер неканонічний, позбавлений спілкування і єднання з іншими православними церквами. Що і вони тепер розкольники. Бунтівники, сектанти. Щодо російських вірян, то тут справа простіша, з ними можна не рахуватися. Говорим «Кіріл», а розуміємо «Путін». А Путін – то "наше всьо". Рішення Кирила Гундяєва і його оточення, викликаного рішенням Константинополя щодо української автокефалії, матиме далекосяжні наслідки для світового православ’я. Воно торкається практично усіх країн, де діють численні приходи РПЦ. І їхні віряни – це, даруйте, не затуркані бабусі в російській глибинці, які погодяться з усім, що батюшка накаже, а як правило освічені, обізнані з церковними канонами, віруючі люди. Як їм примиритися із становищем ренегатів, недовірків? Фактично російський патріарх спровокував новітній розкол не у світовому православ’ї, а посіяв сум»яття насамперед в Росії, в російських церквах, чиї служителі так звикли хизуватися своєї канонічністю і безпомильністю. Ну і по заслузі. За що боролися – на те і напоролися. Поки що важко оцінити глибину прірви, в яку затягнули церковні зверхники Росії свою паству, час покаже чи це стане черговою історичною і духовною пасткою, чи з часом уже за нового патріарха завдані рани почнуть заліковуватися. Що буде дуже непросто. Тон синодальної заяви надто ворожий, нетерпимий. Через таку образу Константинополю, а під цим ми розуміємо сузір’я церков світового православ’я, буде важко переступити.
А яким боком це стосується України? Як на мене – аніяким. Для українських священників відкрилася щаслива рідкісна можливість самостійного вибору. Коли можна не зважати на окрики і вказівки своїх церковних начальників, не зважати на указующий перст Москви, а довіритися власній інтуїції, совісті, прислухатися до побажань людей і до заповідей Божих. Додам, що УПЦ КП, як би не було важко, які би страшні часи не переживала, коли її проклинала Москва, не сприймав Константинополь, молилася за Україну, і просила Бога і своїх братів та сестер її почути і зрозуміти. Визнати як рівну серед рівних.
Бог єдиний для всіх конфесій, для всіх вірувань. І коли у стосунки людини і Творця вмішується велика політика, стає моторошно. Але цю дорогу ми пройдемо. Усі разом. Віруючі і не віруючі. Єдине побажання до творців Української Помісної – думайте і дійте швидше.
Наталія Дзюбенко-Мейс
