Oleck Veremko-Berezhny
1 hr ·
Кажуть, що не варто відмовляти російськомовним культурникам у їхній належності до культури української.
Кажуть, є сенс призбирувати для своєї культури всякомовні досягнення.
Я не проти (хоч
Захер-Мазоха ми досі "чомусь" не так добре освоїли, як Гоголя; але
ті, хто говорить про російськомовність Гоголя чи Шевченка, забувають не лише контекст, у якому перебував, скажімо, й Стороженко, а навіть про Куліша забувають, хто писав "навіщось" один роман одразу двома мовами).
Свого часу історія країн/держав з історії звершень окремих військових чи політичних угруповань перетворилася на історію народів, де
культура - національна культура - постала стрижнем. Тепер, коли ми говоримо, приміром, про політичні нації, можна тую культуру кудись і посунути, здавалося би комусь. Та навіщо ж заперечувати її у її ж ролі?
Звітуймо перед собою:
- з якого часу ми мусимо сприймати історію чужорідних імперських досягнень як "теж нашу історію"?
- з якого моменту історія культурних поразок зробилася історією культурних перемог?
- з якого дива історія утисків може називатися тепер історією толерантності?
- з якої доведеної причини історія хвороби розумітися може, як історія здорового образу життя? коли це симптоми перетворилися на ліки?
Це ж не риторичне все, на це є в когось варіанти відповідей.
А доти я не відмовляв би російськомовним нашим культурникам у їхній належності до української культури, а зокрема - до культури поразок, культури утисків, культури хвороби. 
