Доброго дня друзі.
Так – це я. Сьогоднішні хроніки - україномовні. Це моя шана Вам – мої україномовні друзі. Саме Вам. Бо українська мова не потребує мого захисту. Її Бог береже.
Вона потребує любові.
Любіть її друзі. Я дуже Вас прошу. Бо вона того варта. Ви мабуть і самі не розумієте – як вона того варта. Бо ви народилися з нею – а я її здобув. Тому - вірте мені...
Я бачив наступ на Крим „зелених чоловічків” – саме в Чорному морі. Ще багато років тому . Я бачив з чого це починалося. Та я бачив – чим це скінчилося.
Вони появилися зненацька. Кажуть – що їх завезли суднами Чорноморського Флоту з баластними водами. Можливо й так. Як і всяка подорож в море – їхня подорож почалася практично з берега. Виглядали вони чудово. А називали їх дивним тоді словом – молюск рапана. Всі хотіли обов’язково з ними сфотографуватися. Їх розбирали на сувеніри. Їх ніхто не боявся. Як виявилося – дарма...
В Криму живе свій молюск - чорноморська мідія. На відміну від рапани – він не хижак. Немає в світі нічого більш мирного та смачного. Вірте мені друзі. А ще – мідія вміє розмовляти. Так. Щоб почути це – треба зранку – коли чудові блідно рожеві лучи сонця підкрашують воду в чудовий блакитно – рожевий колір – треба тихенько зануритись з головою у воду рядом з їх колонією – та уважно прислухатися. Ви будете вражені .
Першими зникли вони – саме ці прибережні колонії мідії. Але рапана на цьому не зупинився. А чого йому було зупинятися? В Середземному морі він ніколи не почував себе так вільно – та при найменшої спробі такого зухвалого нападу на мідію він завжди зустрічався зі своїм заклятим „другом” – морською зіркою. Тою самою – що так нагадує усім на зовнішній вигляд зірку НАТО. Саме ця зірка зберегла колонії мідії у південних берегів Чорного моря.
І саме її не оказалося тут – біля кримських берегів.
І рапана пішов далі – залишая поза собою ковдру з останків самої чудової в світі раковини мідії – лазурної. Такої схожої на серце - але тепер зовсім покинутої та мертвої. Далі вода становиться все холоднішою, а донні скали все більш загрозливими. Але рапану це не зупиняло – бо їх становилося все більше з кожним роком, та їхня раковина служила їм добрим захистом. Вони знахабніли вже до того – що стали нападати на грозу усіх місцевих донних жителів – морських крабів - павуків. Тут, біля берегу ці краби зазвичай ще дуже маленькі та майже беззахисні. Особливо навесні – коли вони тільки змінюють свою „броню” – та сидять прикопані прибережним піском в холодній кристально чистій воді. От тут навесні и можна побачити цю картину – як купа рапана обступає зі всіх боків павука – та горе йому – якщо він не може себе захистити. Він ще деякий час пробує позбавитись цих непрошених гостей. Але якщо він не буде захищатися, або йому просто не вистачить сил – він приречений.
Але прибережні скали закінчуються – і далі починається вже зовсім інша підводна країна. Мідія тут вже вміє захищатися. Друзі – ви навіть не уявляєте собі – як вона це робить. На будь якої підводної скелі є стіни з так званим „ мінусовим” кутом. На таких стінках вміє жити тільки мідія – рапана тут безсильна. Бо мідія тут живе дуже давно – та вміє чіплятися за ці рідні для неї скали так – що навіть рапана не може з цим нічого зробити. Та ще й сили гравітації – які кожного разу заставляють її падати з таких стінок – саме із – за її важкої раковини.
Але тут рапану очікує ще одна несподівана для неї загроза. Це вже такий собі місцевий хлопець – забіяка. Донний краб – муляр. А це вже для рапани як кажуть зовсім інша історія. Дехто називає його правосєком – мабуть із – за того що він має добре розвинуту праву бойову клешню – якою, особливо після весняної ліньки, вміє дуже добре трощити навіть таку добру захисну споруду - якою є раковина рапани.
Друзі – я бачив як він це робить. Це симфонія бойових дій. Вірте мені. При всій зовнішній не зворушливості та непідступності у рапани є одне вразливе місце. Це верхівка її красивої спіральної раковини . В цьому місці вона починається. Але в цьому місці після зустрічі з крабом - правосєком для неї все і закінчується . Краб потроху – нікуди не поспішаючи по шматочку трощить собі раковину саме в цьому місці – і як тільки в нього зьявляєтся така можливість – хапає потроху кусочки рапани. Доти – поки не витягне його всього. Ну то смачного йому .
Але рапана йде далі и далі – ця навала здається нескінченною. Але так тільки здається. Коли рапана з подивом для себе з’ясовує – що легка здобич скінчилася біля берегу – вона зупиняється . Тут їй - робити нічого. Повернутися назад – вона вже не може. Бо там все зруйновано та знищено. Та для того ще й треба десь взяти сили – бо їжи вже нема, а вода тут така холодна…
Я бачив їх друзі. Повірте - це жахливо. Тисячі мертвих , ще вчора таких загрозливих хижаків – так и осталися лежати темними плямами серед чужих для них скал.
А прибережні скали тепер потроху оживають. Під водоростями знову з’являються маленькі колонії мідії . Ще зовсім смішної та на ззовні схожої на зерна соняшника.
Для більшості українців – кольори їхнього самого чудового в світі прапора – нагадують саме синє в світі небо над самими родючими в світі полями. Згоден. Так мабуть воно і є...
Але для мене – це назавжди саме синє в світі море над самими жовтими в світі донними піщаними полями...
А ті жахливі чорні плями на цьому піску – з часом зникнуть. Обов’язково. Як роса на сонці.
Слава Україні !!!
P.S. Вибачте за мою жахливу українську... Я ніколи раніше не писав нею...
А теперь - как всегда несколько коротких наблюдений за происходящем здесь…
1. Украину пугают гражданской войной. Я думаю – это не война между гражданами. Для этого – просто нет настоящих причин. Это война ЗА ПРАВО БЫТЬ ГРАЖДАНАМИ – а не населением. В этой войне не будет победителей. Но и не будет побежденных. Именно из этой войны страна выйдет ГОСУДАРСТВОМ – то есть - победителем.
2. Разборки с государем в Украине – заканчиваются сменой государя и рождением нового государства …Разборки с государем в России – часто заканчиваются смертью государя и развалом государства…Прочувствуйте разницу – друзья мои.
3. В Украине – государство было хуже людей. Поэтому они и восстали против него. В России – к сожалению – государство пока – не хуже людей. Оно очень похоже на них. Поэтому они и не восстают против него.
4. На мой взгляд – Россия воюет не с Украиной. Она воюет со свободой. Потому что она боится ее – к большому сожалению. Особенно – когда она подступает так близко к ее границам – и начинает говорить с ней на одном языке…
5. Единственный сегодня работающий в Крыму украинский банк – это Сбербанк России – такой вот парадокс…
6. Коллаборанты пытаются убедить себя и всех остальных – что цвета флага – не имеют значения. Я почему то думаю – что если это так – то тогда флаг превращается в тряпку. А вот цвета тряпки – действительно значения - не имеют. И если это говорят люди – называющие себя патриотами России – то мне страшно за российский флаг.
7. В этом смысле – Крым сейчас действительно часть России. Потому что в Украине – гетьман всегда говорит народу – у нас есть такая страна – какая есть. Какой осталась от папередников. И народу нужно ее менять. Вместе с гетьманом. Как умеют…
Крыму вместо этого – русский царь предложил ДРУГУЮ СТРАНУ. В которой никакой народ ничего уже изменить не может. К сожалению.
8. Недавно увидел в городе огромный грузовик с надписью ОМОН… Никогда таких раньше и не видел. Подумалось – для чего? Не новая «Скорая помощь» . Не новая пожарная машина. Грузовик для ОМОНА…Потом понял – боятся . Значит – есть чего. Ну – это хорошо. Пусть боятся. Кстати – я думаю – это одна из причин – по которым Россия не рискует вторгнуться в Украину. Не все так хорошо внутри Крыма – как это кому то могло показаться… И не факт – что дальше будет сильно лучше…Это дает Украине время. И шанс – который нельзя упускать.
9. Полуостров невезения. Почему то вспомнил – что единственный день -когда Крым побыл «независимым» - был понедельник 17 го марта. Люди дикари. Вроде не бездельники – и могли бы жить. Им бы понедельники – взять и отменить…
10. Я много чего хотел сказать об украинском языке. Но по - моему – у меня получилось сказать это выше. Скажу одно. Я русский. Мой родной и любимый язык – русский. Я никогда и ни за что от этого – не откажусь. Но для меня в Украине – есть, был и будет один государственный язык – и этот язык – язык Украины. То есть украинский. И на этом нужно поставить жирную точку. Все остальное – кому, где и как в Украине говорить – обсуждается. Вариантов – масса.
Все они возможны. Но об этом – позже.
А Левченко Николаю – хочу сказать – что ему жителям разграбленного Донбасса сказать похоже просто нечего. Ни о дорогах. Ни о загубленной природе. Но об убитой инфраструктуре. Ни о нищенских бюджетных зарплатах. И сказать ему похоже нечего ни на русском, ни на украинском языке. Потому что если бы было что сказать – то и сказал бы. Наверное…
