Спочатку визначимося із термінологією. Якщо до таких систем відносити усталену практику, що майже в в незмінній формі поширена в усіх, або переважній більшості, пенітенціарних установ, і яка є незаконною, але сприйсається суспільством, як допустима і прийнятна, то думаю, що так, існують.
Можу помилятися, я з цієї сфери знаю мало. Але я маю можливість порівняти дві культури. Радянська в’язниця постачає набагато більше матеріалів для роздумів, є генератором потужного пласту субкультури. Кнжки, фільми, продовжуйте самі, все є. Це сталося завдяки природі Радянського Союзу, який був, по суті, величезною в’язницею. Так само мало я знаю про українсько-радянську систему покарань. Про життя на зоні, в таборах, є купа мейнстрімного матеріалу, що оминути його неможливо. Тому навіть у пересічної людини, що ніколи не була в тих місцях, все одно формується якесь уявлення про цю систему.
Аналогічно щось проскакує у свійт широкий про в’язниці й тут. То бунт у в’язниці (дає інтерв’ю жіночка – охоронець, то на процесі проти відмого злочинця згадають про якісь відносини за гратами, то в’язниці влаштовують день відкритих дверей, і запрошують на екскурсію). Матеріалів значно менше, тут нічого й порівнювати, масштаби різняться на порядки. Тим не менше, із доступної інформації формується образ. Він теж може бути хибним і неповним, але він є. Так от, спираючись на ту інформацію, яка є, я схильний думати, що системи із петушарнями, чи чогось подібного в НЛ немає.
Окремі і досить часті випадки, коли одні в’язні, чи адміністрація, в неформальний спосіб ускладнюють життя інших в’язнів, думаю, є, куди ж без них, але це не система, як в радянських установах. В Україні менти можуть прямо погрожувати віддати в петушарню незговірливого клієнта. Тут я таку ситуацію уявляю погано. А з «недоліками» тут організовано борються, як піонери із шпаргалками. З перемінним успіхом, звичайно.
