Борис Гуменюк
3 hrs ·
Якось Олександр Абдулов, порівнюючи себе з Мелом Гібсоном, здається, казав, що він кращий актор за Мела, але ніколи не буде мати такого матеріалу.
І це – біда. Це велика трагедія для особистості - відчувати власний потенціал і не мати можливості його реалізувати.
Після Другої світової в Україні виросло три покоління чоловіків, які формувалися на засадах героїки. І, за великим рахунком, байдуже, на кого хотіли бути схожими наші хлопчики – на Робін Гуда, на Сірка, на Гойко Мітіча, на Брюса Лі чи на "міцного горішка" Брюса Вілліса.
Їм конче хотілося бути героями – так їх виховували (чи так вони самовиховувалися) – але в житті «не було місця для подвигу».
Пригадую, як у 90-91-му, при здобуті Україною незалежності, моє покоління тоді 25-тирічних чоловіків було готове палити московські танки, пролити власну й ворожу кров і здобути Незалежність власної країни так, як це належить чоловікам; натомість нам незалежність «впала з неба», як якимось лохам, і ми були страшенно розчаровані.
А потім 2004-й, Помаранчева революція, нам уже по 40, але, здавалось би, ось він, шанс зробити щось путнє у своєму житті. Але ні. Знову танці. Знову танці. Бля. Ну не будеш ти доводити комусь, шо ти чоловік, висмикуючи танцюристам ноги?
Здавалося, зла доля не любить українських чоловіків; вона не давала їм шансу стати героями.
І ось. Нарешті. І як би не плакали дружини, як би не побивалися матері – це наша війна, ми чекали на неї, ми вже потроху старіли, спивалися, скурвлювалися, бо думали, що не дочекаємося її. Дочекалися.
І тепер, жінки, не тримайте своїх чоловіків за руки, не падайте їм у ноги, не хапайте за поли бушлата. Ваші чоловіки народжені для цієї війни. Вони народжені, щоб стати героями.
І навіть якщо судилося вижити, навіть якщо так станеться і навіть якщо дехто доживе до глибокої старості, то, незважаючи на цей «прикрий факт», розмір пеніса для чоловіка завжди буде важливішим за розмір пенсії.
