Говорячи про війну, про сonditio humana у часи війни, відомий культуролог Олександр Івашина зазначає, що Україна переживає смутні часи. Ерік Доддс у книзі «Язичник і християнин» акцентує увагу на тому, що перші століття нашої ери для багатьох так само були темними, смутними часами, часами зміни епох і зламу культур. Насамперед такі часи характеризуються трансформацією картини світу, перетворенням космосу в хаос, на місце впорядкованості приходить анархія. Усе, що робить людина – замки з піску, які в будь-який момент можуть розсипатись. Тому і в ті часи, і нині людина відчуває себе інтелектуально беззахисною і вразливою.Звернення до такого специфічного явища, як війна, пов‘язане з поняттям пограничної ситуації. З точки зору виявлення екзистенції (тобто здатності усвідомити себе як щось існуюче) особливо важливі так звані граничні ситуації: смерть, страждання, боротьба, вина. Екзистенціалісти наголошують: єдиний засіб вирватися зі сфери буденності і звернутися до самого себе – подивитися в очі смерті. У пограничному стані стає несуттєвим все те, що заповнює повсякденне життя, людина безпосередньо відкриває власну сутність, починає по-іншому дивитися на себе і навколишню дійсність.
Про кінець світу, Страшний суд і точку біфуркації
«Я останнім часом згадую фразу Мартіна Лютера: «Посаджу ще сьогодні яблуньку, хоч і відаю, що завтра бачитиму кінець світу». Кінець світу – це також Страшний суд, це також війна. Можливо, остання війна для багатьох, – розмірковує Олександр Івашина. – І для мене це ознака того, що багато хто сьогодні, коли думає про війну, осмислює її, водночас (свідомо чи несвідомо) отримує позитивний терапевтичний ефект: помирати разом все-таки легше, ніж помирати на самоті».
Кінець світу для багатьох залишається сакральною подією, своєрідним одкровенням. У соціальних мережах час від часу починається масова істерія, користувачі зі швидкістю світла поширюють панічні повідомлення на зразок «шеф, все пропало!», «нас зливають, зрада!», інтернет рясніє істеричними постами, які перегукуються з відомими ФСБшними тезами. Це і заклики до зриву мобілізації, і сіяння паніки через регулярне перепощування недостовірних повідомлень, і кампанія за введення воєнного стану та ін.
У цьому випадку доречно згадати про Ернста Юнгера, який розмірковував про те, як співвідносяться між собою логіка серця і логіка голови, шаленство серця і твердість розуму. Його міркування резонують і з подіями нашого часу. Отже, Юнгер вважав, що людство проходить критичну лінію, виходить за стіну часу і зіштовхується вже не так із негативністю, як з об’єктивною невизначеністю подій. Тобто сьогодні горизонт, обрій, пов'язаний з майбутнім, абсолютно невизначений та амбівалентний. Ніхто не знає, що буде далі, і це, безумовно, впливає на час. У такому контексті вчені говорять про точку або процес біфуркації, коли система перебуває у критичному стані, змінює усталений режим роботи, виникає невизначеність: чи стане стан системи хаотичним або вона перейде на новий, більш диференційований і високий рівень впорядкованості. Суспільно-політичне і культурне життя України нагадує поведінку нестійкої системи, що стоїть на порозі змін, на роздоріжжі, і в якому напрямку рухатиметься країна – конструктивному чи деструктивному – ніхто точно сказати не може.
«Ми не знаємо, що буде далі, проте відчуваємо, що важливі структури життя руйнуються тут і тепер. Ми відчуваємо, як розплавляються критерії гарантованості, критерії безпеки, світ змінюється надто швидко. Звичні цінності, думки про порятунок особистого майна, про збереження і примноження матеріальних цінностей набувають терпкого присмаку абсурдності. Сьогочасне суспільство впадає у відчай, вважаючи, що вже не допоможе ні порятунок, ні втеча. У часи, коли основоположні цінності розплавляються, їхнє місце заступає біль і відчай», – резюмує культуролог. Тому Ернст Юнгер у свій час підкреслював, що важливо зберегти тверезу голову і зуміти використати свої знання. Варто не втрачати пильність, повсякчас бути готовим втрутитися в події, які йдуть своїм автономним, незалежним ходом.
Differend Ліотара, ватники versus вишиватники
Олександр Івашина зауважує, що до нашої ситуації дотичне поняття, яке ввів французький філософ Жан-Франсуа Ліотар. У праці «Differend» (1983) він розмірковує про невирішуваний конфлікт між двома сторонами. «Мова» (чи мовна гра), яку використовує одна зі сторін, заздалегідь передбачає вирішення конфлікту на її користь. Супротивники не можуть дійти згоди з приводу єдиного зовнішнього критерію. Їхні погляди неспівмірні. Differend (чвари, суперечки) стає, по суті, способом відсторонити від влади більш слабку сторону. Так, одна зі сторін може заздалегідь вирішити, що вважати розумним і встановити правила, які гарантують перемогу саме розумної сторони. Неупереджене судження стає неможливим. Хто може, перебуваючи за межами ситуації, винести об’єктивне рішення? Описати проблему – означає ввести терміни, які заздалегідь вирішують справу на чиюсь користь.
Оце навішування ярликів, розділення на ватників – вишиватників, ватників – укропів, розділення на дві позиції, жодна з яких не відмовиться від своєї правди. Ці дві позиції несумірності неможливо розвести. Так само як в часи Другої світової війни Ілля Еренбург закликав «убий німця», сьогодні складається враження, що з одного боку укропи, з іншого боку ватники стали чимось нелюдським, ці антагоністичні групи прагнуть «крові» і не проти перегризти один одному горло. Розподіл на «людське» і «нелюдське» нагадує антропологічну машину Джорджо Агамбена. Агамбен наголошував, що змішування людської і тваринної природи пов’язане з останніми днями. Зрештою, в кінці історії людина перетворюється на тварину.
Ватники – люди з (пост)радянською ментальністю, які щиро не розуміють, для чого існує держава Україна; такий собі совок з активною громадянською позицією. Українські ватники – вишиватники – це люди з невисоким культурним рівнем, які агресивно налаштовані до всього, що не вписується у їхнє уявлення про те, «як має бути». Часто серед них трапляються щирі, але примітивні патріоти. Вони люблять Україну, проте завдяки своїй обмеженості ідеально підходять для маніпулювання і вербування. Штучний поділ на два ворогуючих табори – проросійський, значить, зрадницький, і питомо український, значить єдиноправильний патріотичний грає на руку третій стороні – Росії. Звісно, і російській, і українській владі зручно маніпулювати ватниками та вишиватниками: так легше керувати суспільством, прикриваючи власну неспроможність навести лад війною та економічною кризою. «І оця розділеність, ця несумірність, яку неможливо примирити, також, як на мене, видається прикметною для нашого часу. Взаємовиключення стає нашою долею», – вважає Олександр Івашина.
Призначити ворога і стати єдиним народом
Карл Шмітт у праці «Поняття політичного» (1925) обґрунтував цікаву ідею, яка стовідсотково спрацювала в часи гітлерівської Німеччини і зараз успішно використовується Росією. Шмітт писав, що ми можемо себе вважати «ми» тільки тоді, коли призначимо когось ворогом за будь-якою ознакою. Елементарного розуміння, навіть у мирний час, що може статися серйозний поворот справ, може розпочатися війна, цього достатньо для того, аби відчути себе «ми». Тільки ворог дає нам можливість відчути себе справжніми, єдиним цілим, врешті-решт – народом. Пан Шмітт ніби у воду дивився, його думки щодо тактики призначення ворога сьогодні актуальні як ніколи. От що він пише: «Не треба, щоб політичний ворог був морально злим, не треба, щоб він був естетично потворним, не обов’язково він має бути економічним конкурентом, можливо, з ним навіть вигідно вести справи. Він є саме іншим, чужим, і цього досить, тож в екстремальному випадку можливі конфлікти з ним, які не можуть бути вирішені ні встановленням загальних норм, ні вироком «непричетного» і тому «неупередженого» третього».
Оголосивши Україну ворогом Росії Володимир Путін пробудив в українців здавалось би забутий дух національної гордості і боротьби. Цей патріотизм – здоровий і тверезий, в той час як патріотизм «русского мира» став синонімом фашизму і фанатичного рашизму. Прихильники «русского мира» вважають правильним лише все російське, з відразою ставляться до західної цивілізації; їхня мета – світове панування новітнього царя та імперії. Заради цього вони здатні терпіти будь-які труднощі. Росія сьогодні сама нав’язує думку, що вона – потужна держава з розвиненою економікою і ніякі санкції їй не страшні. Водночас Путін не забуває «обробляти» у правильному напрямку громадську думку. Так, згідно з соцопитуваннями, 30% росіян вважають Україну своїм ворогом. Це «почесне» друге місце після США (69%).
З іншого боку Олександр Івашина цілком правий, коли застерігає українців не повторювати помилки північних сусідів. Жага до руйнування, до призначення ворогів може стати заразною. Особливо ура-патріоти люблять спекулювати на темах мови, культури (мовляв,якщо ти російськомовний, значить точно ворог або агент кремля), Донбасу (там живуть виключно прихильники Путіна, так їм і треба, це «не наші» громадяни, самі винні, а порятунок і працевлаштування переселенців – справа рук самих переселенців і т.д.). Водночас і у влади (ніби й проєвропейської) чешуться руки призначити винних в усіх бідах. Тож фатальною помилкою наших очільників може стати легка здобич, полювання на яку не потребує особливих мисливських навичок. Так, йдеться про горезвісне полюванням на відьом. Адже це так спокусливо: прикриваючись війною і гаслом «Україна понад усе» стригти під одну гребінку і зрадників, і патріотів, і «ворогів народу». Ті, хто закликають дати відсіч Росії, виявилися зрадниками і агентами Кремля. Ті, хто критикують керівництво держави за неспроможність знайти ефективні способи протидії агресії і нездатність до проведення реформ, виявляються не патріотами, ганьба їм. Ті, хто нарікають на неповну, необ’єктивну інформацію з фронту – знову ж таки зрадники.
Німецький філософ Петер Слотердайк зазначає, що сьогодні кожний із нас опиняється перед розумінням того, що ми або співучасники, або ескапісти. Ескапізм (від англійського escape – втекти, уникнути, вислизати, втеча, позбавлення) – прагнення особистості або частини соціальної групи втекти від реальної дійсності і норм суспільного життя в світ ілюзій та фантазії. Це незадоволеність людини тією епохою, в якій вона живе, невміння жити «тут і зараз».
Олександр Івашина наголошує: «Переважна більшість українців наразі стали співучасниками, співпричетними до війни, а, отже, одночасно героями і монстрами, бо якщо ти підтримуєш війну, ти монстр, адже причетний до загибелі багатьох людей: рятуючи одних, ти вбиваєш інших». Але існує інша група людей, яка не хоче брати участь у цьому абсурді. Вони втікають за кордон. Є іще одна група людей – це ті, які, за словами Слотердайка, обирають внутрішню еміграцію. Кожна з цих позицій розщеплена: співпричетні до війни не праві, адже беруть участь у колективному вбивстві, ті, що тікають, неправі, бо опираються інстинкту самозахисту, треба обороняти Батьківщину, рідних, і не так вже й далеко ти зможеш втекти, війна завжди може наздогнати. Будь-яка з цих позицій вразлива, парадоксальна і невирішувана.
Рівняймось на буржуазію і третій стан
Олександр Івашина говорить про те, що існує конструктивний спосіб, аби народ зміг відчути себе одним цілим, не призначаючи ворога. Йдеться про прагматичний критерій єдності нації. Цей критерій під час Великої французької революції висунув абат Сієс у праці «Що таке третій стан?». Для нього третій стан (буржуазія, нація) – група людей, яка здатна здійснити кардинальні перетворення в країні, це ті, хто найкраще керують країною, займаються сільським господарством, промисловістю, творчістю, опікуються всіма сферами суспільного життя. Тобто ті, хто найбільше роблять для держави, для громадян – це і є нація.
У ХХ столітті Мішель Фуко повторює цю думку, говорячи про біовладу. Така влада маніфестує лібералізацію і гуманізацію соціального життя, дбає про підвищення народжуваності, рівномірний розподіл людських ресурсів і соціальних благ. Власне, біовлада включає «життя» в історію і політику. Третій стан почав займатись демографією, адміністративними, економічними реформами, втручаючись у життя і регулюючи його.
Олександр Івашина проводить аналогію між громадською (а почасти і політичною) діяльністю українських волонтерів з діяльністю буржуазії у попередні періоди історії. Волонтери в більшій мірі, армія в меншій мірі найкращим чином втілюють те, чим могла би бути наша країна. Власне вони стали моделлю ідеального суспільства, яке демонструє свої найкращі якості: взаємодопомогу, соціальну кооперацію, чітку організованість, ясне розуміння мети діяльності і способів, як цієї мети досягти. Волонтерський рух – ефективний показник того, що держава як політичний інститут не завжди потрібна, люди напряму можуть робити деякі справи набагато краще. Завдання держави – спрямовувати, допомагати, але в жодному випадку не заважати.
Винайти життя
Ми живемо у світі, створеному іншими, культурний і соціальний контексти прописані дизайнерами думки, які створили в тому числі й той контекст, в якому ми перебуваємо зараз. Підсумовуючи, Олександр Івашина навів приклади людей часів війни, які йому найбільше імпонують. Це Гамлет часів Фортінбраса, відомий англійський письменник Зігфрід Сассун і – особливо – Лоуренс Аравійський. Що об’єднує ці особистості? Насамперед вміння «вислизати» від себе, від власної ідентичності, від держави. Це спосіб отримувати колосальну інтенсивність життя. І Гамлет, і Зігфрід Сассун, і Лоуренс Аравійський – це ті генії, які створили рамки нового життя, винайшли його.
Лекція Олександра Івашини «Сonditio humana в часи війни» відбулась у Києві в рамках дискусійної складової проекту CSM «Культура. Завтра». Проект «Культура. Завтра» покликаний публічно обговорювати складні теми й спільно працювати над стратегіями розвитку культури. Його мета – спозиціонувати культуру як один із найголовніших інструментів для вирішення болючих і конфліктних питань, які виникли в суспільстві в результаті революційно-воєнних подій 2013-2014 років.
Довідка
Олександр Івашина — культуролог, науковець, старший викладач кафедри культурології Національному університеті «Києво-Могилянська академія», де працює вже понад 20 років. Читає курси та проводить семінари: «Загальна теорія культури», «Сучасна культура Заходу», «Особистість в культурі Заходу в постметафізичний період», «Постструктуралізм», «Постмодернізм», «Актуальні проблеми зарубіжної культурології», «Масова культура», «Франкфуртська школа». Коло його академічних зацікавлень – сучасна культура та культура ХХ століття.
Марія Приходько
http://kyiv1.org/news/sonditio-humana-v-chasi-vijni-buttya-pered-oblic-041074/
