У новій поліції не все гладко – це було відомо ще до сьогоднішнього ексцесу з масовою гонитвою по всьому Києву за пияками на BMW та безладною стріляниною на ходу. Навіть у столиці, де поліцейська реформа проводиться з максимальною показовістю, до роботи нових “копів” є чимало запитань.
Нова патрульна поліція в Києві почала роботу 4 липня 2015 року. Сім місяців – стільки часу знадобилося активістові Майдану, “демальянсівцю”, випускникові Могилянки Олександру Харченку, аби зрозуміти, що така поліція – не для нього.
Харченко висловлював нарікання на нову роботу й раніше, але тоді закликав і себе, й інших долати труднощі, боротися з “совком” та у роботі НП. Однак минуло ще трохи часу, і 5 лютого він написав рапорт на звільнення. А сьогодні у “Фейсбуці” пояснив, чому йде з “копів”.
Олександр закликає не розганяти хвилі “зради” з цього приводу, натомість говорить, що реформа є “хорошою спробою”. Але його пояснення причин звільнення з поліції є показовими і змушують замислитись.
Час “селфі з копами” позаду – слід працювати над помилками і виправляти хиби.
Чому я звільняюся з нової поліції (FB)
…при тому, що вона крута і стріляє
). А я тут лише умнічаю.
Я відмовляюся говорити про це в категоріях зрада vs перемога. “Або-або, третього немає” — це зручність категоризувати складну реальність в прості крайнощі. І це масове ярликування саме свідчить про незрілість нашого суспільства.
Страх — основа основ управління для совка. Особисто мені завжди були і будуть чужими системи, засновані на страху. Страх не має наперед визначеної форми, і геть помилково думати, що його мають лише суб’єкти внизу ієрархічної драбини.
Ага, якщо на згадці про страх ви подумали, що у мене виникли проблеми з субординацією, я вас розчарую. В моєму світі дисципліна, авторитет і субординація будуються не на страхові. І, власне, через те, що я шаную дисципліну, авторитет і субординацію — я чесно йду.
Не буду нікого затято переконувати. Свободу не можна повністю осягнути раціонально. Хоча, якщо мова суто про визначення, Dmitry Berger в одній зі своїх чудових статей днями нагадав одне доречне: свобода — це міра особистої відповідальності.
Я досить рано відчув, що моя міра особистої відповідальності — істотно більше, ніж міра особистої відповідальності, яку заохочує навіть нова українська поліція. Ще навесні минулого року в учебці, згадайте мої пости звідти. І хто каже, що я легко і швидко відступив, хай пройде мій шлях.
Мову веду про особисту відповідальність пересічного виконавця, якщо що. Оці всі підходи “поліція і громада”, про які чимало пафосно говорилося минулого року — можливі у зрілих західних поліціях, бо там є реальне делегування повноважень.
Нова українська поліція до цього вочевидь поки ще не готова, і це не вина Еки Згуладзе чи Хатії Деканоідзе. Це шлях нашого з вами суспільства.
Хочете конкретики? Гаразд, але не сприймайте як вичерпну. Я надавав би перевагу не перелічувати словами, а змінювати діями. Те я і робив, поки міг і хотів. Але:
У Департаменті патрульної поліції критична кількість старих совкових бюрократів. Усілякі “кадровики”, бухгалтерія тощо. З відповідними підходами.
За півроку в Департаменті патрульної поліції утворилася критична кількість нових совкових бюрократів. Це ті, кому до 30, але чия ідеологія діяльності — прикриття своєї жопи.
Процеси — не працюють. Працює ручне управління. І самовідтворюється. Процесів ніхто особливо і не прагне, якщо розуміє їхню доречність взагалі. Тому, за даних умов, бєспєрспєктівняк.
Нормативна база не витримує функціонального навантаження, але ніхто не поспішає змінювати нормативну базу прийнятними темпами (тобто, на вчора), або хоча б чесно, прямо й відверто її ламати заради прогресу.
Сповідується старе одвічне совкове “строгость наших законов компенсируется необязательностью” + відтворення двох паралельних реальностей: де факто і на папері.
Приклади я наразі не буду наводити. У мене їх 1000. Але тут і зараз не дам потонути в обговоренні окремих дерев з лісу.
Чому ж я “так легко” відступив, мене питають? Відповідаю: подивіться ширше. Наполегливість — це ніколи не відступати від лобового зіткнення, навіть щоби підійти з іншої сторони? Чи, можливо, усе ж таки змінювати країну (починаючи з себе) — це не конче про поліцію і через поліцію?
Особисто я в певний момент можу мати продуктивнішу точку прикладання своїх особистих зусиль. Що не диктує ніякої зради нікому іншому. Я ж розраховую, що говорю з вільними людьми.
Благаю, облиште оце про “зраду” і “перемогу”! Те, що хтось, тут і зараз, втратив можливість робити щось корисне, за прийнятну особисто для себе ціну (і чесно це визнає, і чесно йде) — не означає, що такої можливості не лишилося зовсім.
Я абсолютно вірю, що ті, хто лишаються в поліції, зроблять ще чимало корисного. Сьогоднішня нічна стрілянина тому приклад. Це по-перше.
По-друге, життя — це рух. Колись давно я почув від Вакарчука приблизно таке: для того, аби в країні виникла одна музична група світового масштабу крутості, повинно спочатку бути 10 просто хороших, 100 посередніх, і 1000 трешових. Згодом я в теорії вичитав і на практиці переконався також: аби в країні виникла одна якісно нова політична партія, повинно бути з десяток невдалих спроб. Так, кожна спроба — може бути болісний процес. Але кожна спроба — наближає до мети.
Тому нова поліція — це таки дійсна реформа, я це казав одразу ще минулої весни; але із застереженням, що й справжні реформи можуть мати різний ступінь ефективності. Може бути ‘wow!’ а може бути… ‘nice try’.
Я би сказав, що ця реформа — nice try. Це не витрачені даремно зусилля. Це nice try. Кожен хоча би напів-вдало пройдений етап формує досвід і майданчик для наступного. Нова поліція могла би бути новішою. Але це все одно nice try. І люди, підготовлені новою поліцією — це хороша інвестиція для нової української республіки. Адже життя — це рух. І якщо ви вмієте відпускати — ви зробите користь із кожного nice try.
І Noddeat написав дуже круто: “Це не зрада і не перемога, це життя з його 100500 відтінками сірого.”
Дякую всім, хто зі мною був і є.