Петро Порошенко. Майстер політичної реінкарнації
Нинішній президент доволі довго шукав себе в політиці, змінивши чимало політичних пристаней. Але, досягши вершини Олімпу, схоже, і далі перебуває в ідеологічному пошуку Матеріал друкованого видання
№ 25 (345)
від 19 червня
Свій звивистий шлях у президенти Петро Олексійович розпочав у лавах СДПУ(о), тоді провладної партії і головної опори Леоніда Кучми, керованої одіозним Віктором Медведчуком. Порошенка навіть взяли в партійний виборчий список під № 11, але він погордував такою ласкою і самостійно здобув мандат у Вінницькому мажоритарному окрузі. Щоправда, вступити до парламентської фракції об’єднаних соціал-демократів не відмовився і навіть був обраний членом політбюро СДПУ(о). Чи так сильно пройнявся соціал-демократичною ідеологією, якою від згаданої політсили навіть не пахло, чи мав якісь прагматичніші мотиви, історія поки що замовчує. Хоч імовірнішим є все ж таки друге. Як виявиться згодом, ідеологія в житті Порошенка таки не відігравала ключової ролі.
Через багато років, пояснюючи, як лихий його поплутав зв’язатися з Медведчуком на зорі кар’єри, Петро Олексійович в інтерв’ю Forbes сказав: «Насправді не було ніякої СДПУ(о). Просто мій друг Віктор Король, який був знайомий із Зінченком і Плужниковим, запропонував піти в парламент. Мовляв, чи не хочеш ти увійти до їхнього списку на певних фінансових умовах? Я був готовий. Але повідомив, що балотуюся в мажоритарному окрузі у Вінницькій області. І якщо пройду, то проситиму, щоб гроші повернули. Пройшов. Гроші не повернули. Через це здійнявся шум. Але я ніколи не вступав до СДПУ(о)».
петро порошенко встиг побувати соціал-демократом, лібералом і співзасновником партії регіонів
Під крилом у Медведчука Порошенко витримав недовго, два роки. Були вони для нього позитивні чи ні, корисні чи не дуже, йому краще знати. Утім, судячи з того, що сам президент Кучма, за твердженням Порошенка, нібито був не проти бачити його очільником Вінниччини, тільки той дипломатично відмовився, справи йшли непогано.
Проте навесні 2000-го Петро Олексійович раптово вирішив змінити орієнтацію і взятися за власне партійне будівництво. Подейкують, не без благословення Банкової, а главою АП тоді саме був його приятель Володимир Литвин.
Регіональна солідарність
Те, що Порошенко навіки увійшов до списку засновників Партії регіонів, не секрет. І хоча він пробув у ній не так довго, як інші, проте пляма на біографії лишилася.
Усе починалося досить непогано. Покинувши на початку 2000-го есдеків, Петро Олексійович вирішив створити в парламенті окрему фракцію «Солідарність» і на її основі розбудовувати Партію солідарності України. Запало, бачте, в душу йому слово «солідарність». Чого б це мільйонерові, до того ж консерваторові перейматися долею робітничого класу, не зрозуміло. Але факт є фактом, більшу частину свого політичного життя Петро Олексійович у вільний від інших проектів час асоціював себе саме з лейбористами, себто трударями лівацького спрямування.
Читайте також: Важка булава. З чого почати Петру Порошенку
Але раптом заварилася каша зі створенням глобальнішого проекту під назвою «Партія регіонального відродження «Трудова солідарність України», що згодом перетвориться на Партію регіонів. Петро Олексійович, не довго думаючи, долучається в листопаді 2000-го до кола її засновників, втягує туди свою Партію солідарності України і ставить таким чином жирний хрест на власному творінні, обійнявши при цьому посаду заступника голови ПР. Навіщо йому була ця авантюра, і досі не зрозуміло. Або не спрацювала інтуїція, або, можливо, бачив чоловік у ній якісь особливі перспективи, зацікавився раптом ліберально-олігархічним світоглядом, всяке буває. Тільки з регіоналами в Порошенка якось не зрослося, тож уже через півроку він вийшов із партії через принципову розбіжність поглядів. Країну саме лихоманило від гучного вбивства Гонгадзе і пов’язаного з ним касетного скандалу, тому не виключено, що інтуїція, яка в Порошенка, подейкують, завжди була на висоті, підказала йому покинути сумнівну компанію й шукати привабливішу політичну перспективу.
Любі друзі
У 2001 році Петро Олексійович вирішив стати співзасновником куди прогресивнішого утворення, ніж Партія регіонів, – блоку «Наша Україна» на чолі з шанованим тоді й перспективним Віктором Ющенком. Сам Ющенко, розповідають, не надто й хотів, щоб його піднесли, як прапор, і тим паче поставили в опозицію до тодішньої влади, але так вийшло. Зібралася критична маса любих друзів та колег, які все добре організували, і процес пішов. Щоб знову стати співзасновником, Порошенкові цього разу довелося трохи попріти. Своєї партії в нього вже не було, залишилася в регіоналів, а очолити таємно створену за його дорученням «Солідарність» із першої спроби не вийшло. На з’їзді його ж партійці «прокатали», як дитину, і для залагодження проблеми знадобився цілий місяць. А втім, така прикрість не завадила Петрові Олексійовичу стати повноцінним співзасновником нового блоку, і його партія отримала квоту у виборчому списку «Нашої України», а сам Порошенко став ще й одним із її основних спонсорів та лідерів, очоливши виборчий штаб блоку.
Різкий перехід консерватора-лейбориста Порошенка в середовище націонал-демократів, щоправда, особливо нікого й не збентежив, бо насправді, як виявиться згодом, окрім бажання дорватися до влади не було в цій чесній компанії жодної ідеології.
Читайте також: Петровська доба. Про Порошенка без ілюзій
У «Нашій Україні» Порошенко протримався чи не найдовше. Двічі, у 2002-му і 2006-му роках, обирався до парламенту за її списком і здобув перший майданний досвід. Щоправда, з нею в нього пов’язані й не дуже приємні спогади, що залишили свій відбиток, мабуть, і донині. Після перемоги Ющенка на президентських виборах у результаті Помаранчевої революції Порошенко небезпідставно розраховував на крісло прем’єра в постреволюційному уряді. Проте його сподівання перекреслила жінка з косою на прізвище Тимошенко, а Петрові Олексійовичу довелося вдовольнитися не дуже престижною в усі часи посадою секретаря РНБО. Зрозуміло, що нічим добрим це не могло закінчитися. Між Тимошенко й Порошенком відразу почалася війна, яка увінчалася гучним скандалом і відставкою останнього.
Поміж крапель
Здобувши ще один безцінний досвід партійного будівництва, Порошенко відтоді й аж донедавна намагався стояти осторонь будь-яких політичних проектів. З політики, щоправда, не пішов, але до жодних партій та блоків більше не вступав, балансуючи поміж «нашими і вашими», щоб якомога менше забруднитися й дочекатися свого часу.
Та не був би він Петром Порошенком, якби таки не зберіг десь у сейфі папку з реєстрацією свого віртуального творіння – партії «Солідарність», і вона таки згодилася. Вкотре обравшись депутатом і, мабуть, передчуваючи великі зміни, вирішив у червні 2013 року воскресити її, щоправда, очолювати не став, а люб’язно поступився цим місцем відданому медіа-менеджерові й екс-керівникові «5 каналу» депутатові Юрію Стецю. Той одразу не тільки сів у крісло голови партії, а й увійшов до складу політради об’єднаної опозиції «Батьківщина». Відповідно «Солідарність» також увійшла до ВО «Батьківщина». За ідеологічним забарвленням це вже було щось ближче.
Утім, трапилася неприємність. У жовтні 2013-го суд за позовом Мін’юсту ліквідував «Солідарність», яка 10 років не брала участі у виборах, і чергова спроба партійного будівництва Петра Олексійовича виявилася під загрозою. Чому так сталося, зрозуміти неважко. Формальний привід було застосовано з таких самих формальних причин. Режим Януковича просто образився на Порошенка. Перемігши на виборах до Верховної Ради 2012 року у своєму рідному Вінницькому мажоритарному окрузі № 12 як самовисуванець та ще й із вражаючим результатом 71,52%, той не тільки відмовився далі працювати міністром економічного розвитку і торгівлі України в уряді Азарова, ким був до того, а й не увійшов до провладної фракції, залишившись позафракційним. До того ж став дедалі відвертіше підігравати опозиції. Досі вдала технологія розкладати яйця в різні кошики й служити «і нашим, і вашим» дала збій.
Читайте також: Вектори без Віктора: геополітичні концепції кандидатів у президенти
Та воювати зі злочинним режимом із цього приводу Порошенко не став, бо не було часу. Спалахнула нова революція, і він із головою поринув у її хвилі, інтуїтивно відчувши, що з цього щось буде. Й лише після того, як усе закінчилось і почався новий етап у житті не тільки країни, а й самого Петра Олексійовича, постала потреба вивести «Солідарність» із віртуального простору, у якому вона насправді весь час перебувала, у реальне політичне поле. Подейкують, щоб не морочитися, Порошенко просто купив собі нову партію під назвою «Національний Альянс свободи та Українського Патріотизму «НАСТУП» і так само легко перейменував її у Всеукраїнське об’єднання «Солідарність». А що президентові не годиться бути членом жодної політсили, то головою її знову-таки став Юрій Стець.
Жити по-новому
Якою буде доля цього вже п’ятого проекту Петра Порошенка, передбачити неважко. Сьогодні знайдеться чимало охочих поповнити його ряди. Дивись і побачимо серед його членів усіх, із ким Петрові Олексійовичу приписують теплі стосунки впродовж його довгої бурхливої політичної кар’єри. Починаючи з Давида Жванії та Миколи Мартиненка, Арсена Авакова й куми Оксани Білозір і закінчуючи, наприклад, Володимиром Литвином чи навіть Миколою Азаровим. А чом би й ні. Ідеологічним наповненням чи відповідністю назви змісту також перейматись не варто, бо, зважаючи на всі творчі пошуки Порошенка, ця деталь турбує його якнайменше. Зумів же він якось поєднати в собі лейбористську солідарність і консерватизм мільйонера, поєднає й інші несумісні речі.
Тільки от чи виросте від цього та партія з приватної і кишенькової в реальну потужну й демократичну політсилу – це ще вилами по воді писано. Все ж бо тепер залежить не тільки від самого Порошенка. Він, звісно, президент, але «жити по-новому» для більшості українців віднедавна таки не порожній звук…
http://tyzhden.ua/Politics/112632
