Поштовий вимір української безтолковості та беззубості
Державне підприємство із розповсюдження періодичних видань «Преса» забезпечує передплату не лише вітчизняних газет і журналів, а й видань зарубіжних країн. Як зазначено вище, в Україні видається повнокольоровий науково-популярний журнал «Музика» — єдиний на українському інформаційному і культурному просторі.
Тобто українські музичні діячі, композитори, співаки, меломани та шанувальники музичного мистецтва можуть читати лише один журнал, а скільки мають наші сусіди?
Беремо каталог видань зарубіжних країн на І-е півріччя 2017 року. У розділі «Видання Російської Федерації» серед журналів знаходимо: «Музыка в школе», «Музыка и время», «Музыка и электроника», «Музыкальная академия», «Музыкальная жизнь», «Музыкальная палитра», «Музыкальное просвещение», «Музыкальный руководитель», «Музыковедение», «Мир гитары», «Нотный альбом», «Учитель музыки», «Фортепиано». Отже, в Україні можна передплатити аж 13 російських музичних журналів. Найдорожчий — «Музыковедение», піврічна передплата становить 7683 гривні, найдешевше — «Фортепиано» — 207 гривень. Таким чином, українські передплатники мають широкий вибір — 13 музичних журналів Російської Федерації і лише один — «Музика» наш рідний, український, який чомусь муляє очі чиновникам Міністерства без культури України!
У цьому плані цікавим є гіпотетичне питання про дії В. Путіна у випадку, якби російський міністр культури де-небудь дзвякнув, що російські культурологічні друковані журнали нікому не потрібні. Яку б нагороду він отримав? А в Україні міністр і його заступники постійно верзуть несусвітні речі — і нічого. Все нормально, мабуть, чекають путінських відзнак у справі забезпечення російської гібридної агресії на полі нещасної (при такому міністрі) української культури.
Серед культурологічних журналів РФ, які можна передплатити в Україні, є не лише музичні, а й із галузей археології, архітектури, архівів, етнографії, історії, книжкової індустрії, мистецтва, музеїв. До речі, музеям присвячено два журнали: «Мир музея» і «Музей».
Ось така поштова інформація. Українських культурологічних журналів в Україні можна передплатити лише п’ять, а російських — кілька десятків! Цікава пропорція, чи не так? Але й над тими нещасними п’ятьма українськими журналами нависла реальна загроза закриття і переведення їх в Інтернет-формат.
Росії культурологічні видання потрібні, а українському Міністерству культури — ні! З цього приводу популярно поясню міністру культури України Є. Нищуку та його міністерським суфлерам Р. Карандєєву, С. Фоменко, Т. Мазур, Л. Нікіфоренко, що в Росії теж є Інтернет, але там чомусь не поспішають закривати культурологічні друковані журнали і газети і створювати замість них інтернет-видання. Чому? Це перше риторичне запитання. А тепер друге: як на тлі російської культурно-гібридної експансії в Україні можна оцінити деструктивні та явно антидержавні дії окремих чиновників Міністерства культури України на чолі з горе-міністром?
На моє глибоке переконання настала пора від оцінок перейти до вжиття дієвих заходів не лише у плані порятунку українських культурологічних видань, а й створення умов, аби вони гідно протистояли гібридній агресії Росії на полях української мови, історії та культури. Тут є два варіанти подальшого розвитку.
Перший. Повна заміна геть усього керівного складу Міністерства культури України. Конче необхідно, аби цю, визначальну для формування душі та обличчя української нації установу, очолювали мудрі політики, розумні державні діячі, відповідальні фахівці й головне — самовіддані патріоти України, а не відверті телепні та агенти впливу сусідньої ворожої держави. Без такої радикальної заміни керівництва жодних позитивних змін в усій українській культурі годі чекати. Тоді треба забути не лише про українські культурологічні видання, а й про українські театри, музеї, бібліотеки, пам’ятки історії та культури, усю нашу національну спадщину, кіностудію імені О. Довженка, відродження українського кіно, українського радіо і телебачення.
Якщо цього не зробити, то залишається другий, значно дешевший і набагато простіший варіант — на будинку № 19 по вулиці Івана Франка у Києві, встановити оновлену таблицю з таким написом: «Міністерство без культури України». Так буде точніше і достовірніше.
Між іншим журнал «Театр» казахською і російською мовами теж можна передплатити в Україні, а також білоруський «Мастецкая і музычная адукация», литовський «Kulturos», латиський «Rigas Laiks. Политика. Культура». У сусідній Польщі виходить понад 20 журналів культурологічного спрямування, і всі вони мають солідну державну підтримку. Який контраст із Україною!
До речі, у Польщі відповідне відомство називається Міністерство культури і народної спадщини. А національну спадщину складає весь тисячолітній набуток народу: мова, література, мистецтво, архітектура, історія і все багатство культури, разом із релігією. Ось чим мало б опікуватися і українське Міністерство. А воно що робить? Як Є. Нищук захищає культуру? Та хоч би раз поставив на засіданні Кабінету Міністрів питання про спрямування хоча б сотої частини коштів, які майже щомісячно повертають у бюджет внаслідок виявлення усіляких корупційних схем у системах інших міністерств та відомств, зокрема фіскальних і силових! Ось де величезний резерв для підтримки української культури!
Безумовно, що кількість культурологічних журналів Російської Федерації, які можна передплатити в Україні, вражає; українських шокує своїм мізером, а позиція керівництва Міністерства культури України щодо їх непотрібності приголомшує та обурює до глибини душі через явно антидержавне спрямування. Від чого б це? Від браку розуму чи завдяки підступній діяльності російських гібридних спецслужб? Мабуть, внаслідок дивовижного симбіозу першого з другим.
В Україні міністр не має статусу державного службовця — він політик, тобто особа, яка визначає політику в певній сфері державного управління. На превеликий жаль, теперішній міністр культури України Є. Нищук своєю діяльністю засвідчив, що він не впливає на процеси у сфері культури України — він пливе за течією. За його урядування заклади культури перебувають у ще гіршому занепаді, ніж у часи горезвісного Януковича.
Становище української мови й національної культури катастрофічне. Ми усі щодня спостерігаємо послідовну політику змішування української і російської мов. Це діється цілком свідомо, продумано і зумисно для того, аби витіснити державну з радіо, телебачення, друкованих видань. Невже Міністерство культури України цього не бачить? Але як воно може такому протидіяти, коли у його кабінетах і коридорах панує мова держави-агресора?!
Без знання рідної мови, історії, культури виховати патріота України дуже важко. І взагалі: як можна виховати патріота України на чужих книгах, журналах і кінофільмах? Чи не тому кіностудію імені Олександра Довженка доведено до руїни?! Її кинуто напризволяще! Майже всі музеї в занепаді. Пам’ятки не реставрують роками.
На прикладі ставлення Міністерства культури до українських культурологічних видань, я дійшов висновку, що теперішній міністр Євген Нищук не політик, а тим більше — державний діяч, він — артист. У кращому розумінні цього слова. І не більше.
Добрий чоловік взявся за непосильну для нього ношу, то на який результат можна очікувати від нього?
