Любов Бурак
ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ
#Питровна
Почався він зі скаженого гуркоту відра по цямринню криниці і голосу бабці:
- О! Ти диви - стара черепаха по свіжі лушпайки на панцир суне!
То стежкою з сусідньої гори спускався дід Ясько. Слід сказати, що то справді була подія, бо дід спускався до міста тричі на рік: на Різдво, Пасху і День Перемоги.
Малими ми аж вибігали на ту стежку, щоб подивитись на діда зблизька. Він був неймовірний. Росту десь так на метр сорок у стрибку з високим капелюхом, у фронтовому однострої з галіфе і пілоткою, і в наквацьованих шміром кирзових чоботах на кривезних ногах.
Ноги в діда Яська були направду епічно криві. Такі, наче він ще в утробі обіймав ними трипільське колесо і так з тим колесом і народився. Так і ходив в розкарячку і нагадував собою великого криволапого бомка.
Від діда пахнуло стійким перегаром, одеколоном "Шипр" і сорокарічним нафталіном.
Придорожна мошкара при виді діда Яська розліталась навсебіч, бджоли алергічно чхали, ґедзі падали в обморок, а самки комарів масово записувались донорами в центр переливання крові.
На кітелі в діда Яська було багато нагород, відзнак і, навіть, кілька орденів.
Моя несвідома бабця називала той кітель панциром, а нагороди - лушпайками. І постійно сміялася з діда Яська, що він, як нев'їпенний кавалєр стількох орденів, забуває, що в офіцера має бути в петлиці квітка, а в нагрудній кишені кітеля - акуратно складена хустинка, тоїсть - шмаркальник.
На що дід Ясько обурено посилав мою бабцю до сраки і пояснював їй, що він клав великого хуя на всі буржуазні манери. А нагрудна кишеня на кітелі в нього для акуратно складеного посвідчення про контузію на Курській дузі, заключення з Почаївської психушки про те, що контузія ще не пройшла і довідки від нарколога з Дедеркал , що лікування триває.
Дід Ясько був єдиним на нашому кутку ветераном. Тому всіх вважав недостойними світлого майбутнього, особливо мою бабцю. І обіцяв написати куди слід, єссі бабця раптом чого антисовєцкого проти нього задумає. Бо він - типу крутий ветеран і в нього нагород більше, як зірок у небі.
Бабця у відповідь показувала дідові Яськові велику дулю і коромисло, котрим може перерахувати не лише дідові нагороди, а й ребра. А, якщо той дуже захоче, то мій дід Михалко може розписати його, як великоднє яйце, тілько на синьо.
Ми з Питровною хіхікали з того їхнього діалогу, а мій дід Михалко сидів на галявині під грушко-дичкою, посміхався в бороду і, перебуваючи в нірвані випасу священної корови Матрьошки, тихо посміювався над дисонансним станом речей в голові діда Яська.
Підстави на те в діда були. Бо дід Ясько цілий рік писав листи у всілякі інстанції з проханнями виділити йому, як ветерану то те, то се. За роки внаслідок того писання і реакції на нього чиновників різних рангів у діда Яська на обійсті не було де голці впасти. Подвір'я нагадувало захаращений будмайданчик, серед якого іржавіли два "Запорожці", перетворені на курники і одна зелена машина для інвалідів, в котрій жили і розмножувались чотири нутрії.
Дід Михалко вважав діда Яська несусвітнім пройдисвітом і мародером, всі його довідки липовими, а глобальну контузію на Курській дузі - просто куревським алкоголізмом вихідця з Курської області.
Але то таке.
Наше з Питровною свято було в іншому. Назирці за дідом Яськом, з гори спустилась його баба Ганя. Вони трохи пошепотілись з моєю бабцею, після чого баба Ганя виділила десять карбованців і призначала нас з Питровною пінкертонами.
Ми мали впильнувати діда Яська після того, як він зійде з трибуни воєнного параду, отримає свою чергову медаль і рушить в напрямку "Вареничної" на реконструкцію прийняття всередину фронтових ста грам і миски пельменів з оцтом.
Причім пильнувати треба, щоб дід Ясько не пив оцету, бо в нього може статись заворот кишок, чи який інший геморой і він може запросто від того згоріти зсередини.
Моя бабця схвально покивала на таку турботу баби Гані, дала нам з Питровною два карбованці і відправила до міста, наказавши не їсти морозива. Особливо по дві пачки. Бо в другій пачці морозива живе ангіна, котра лікується виключно прикладанням молодої кропиви до сідалищного нерва або шляхом багаторазового накладання тонко-лозинного антибіотика на те саме місце..
Ми були щасливі. Сіли з Питровною прямо навпроти трибуни, на сходах ресторану, пакували морозиво і дивились на воєнний парад і на те, як нагороджують ветеранів.
Все було гарно. Колонами пройшли солдати з військової частини, проїхало два військові тягачі, прочмихала воєнна полуторка, потім пройшлось трохи мінтів з райвідділку, учні ПТУ і лісотехнікуму і, насамкінець, духовий оркестр з музичної школи. Тоді виступили перший і другий секретарі райкому, гості з Тернополя і Києва, всім ветеранам вручили почесні грамоти і талони на білизну і шапки-вушанки з міжрайбази.
А потім дід Ясько пішов до "Вареничної". І ми за ним. Стали на вході - та й чекаємо. Гриземо іриски "Кис-кис".
І все би нічого, але тут підійшов до нас Петька Бахур і каже:
- Бачили в частину весною призовників киргизів завезли?
- Ну?
- Танька аж двох зняла щойно. Купили горілку, "Шампанське", кілограм ковбаси, голандський сир, кілограм "Кара-кума".і, навіть, три пляшки "Буратіна"!
- Та ти шо! - Оживилась Питровна. - А куди пішли?
- По ходу на Окописько.
Таку подію ми пропустити не могли. Вирішили, що діда Яська ніяка холєра ясна не вхопить, поки ми збігаємо подивитись, що Танька, котра чорно блядує, буде робити з двома киргизами.
Дорогою до Окописька ми зустріли Таньку. Веселу і радісну, з якимось мужиком, котрий був схожий не на екзотичного киргиза, а більше підходив під категорію "йобар командировочний звичайний", яких Танька постійно знімала.
Ми вже хотіли вернутись, але Петька сказав, що:
- ну і що, що Танька зняла собі іншого - киргизи то, все-одно, кудись пішли.
І ми піднялись на Окописько. Окрім надгробків там нічого не було. Навіть, улюбленої кози баби Ольки Рогачки. Коза звалась Настя і паслась на окопиську постійно.
- Вкрали... - Прошепотіла я.
- Та ну! - Заперечив Петька. - Кому вона потрібна? Стара шкапа, скоро роги і ноги склеїть.
- Не скажи! - Сказала Питровна. Настя дуже красива коза, півпухова, безрога, не смердить ніколи і дуже лагідна.
- Добре. - Сказала я. - Кіна не буде. Пішли, бо як дід Ясько зараз оцту налижеться, то баби нам таких киргизів навішають, що мало не здасться.
І тут ми її почули. Настю. Вона тихо мекала неподалік. Але якось дивно мекала.
Виглянули із-за надгробка...
Ліпше б ми не виглядували. То зараз ми все про любов знаємо. І те, що вона різна буває і в залежності від ситуації - то на безриб'ї і рибу раком не гріх.
А тоді... Ми, як вгледіли, як один киргиз тримає Настю за шнурок, годує її цукерками "Кара-Кум", а сам нахилився і смокче молоко з вимені. А другий пристроївся ззаду і ...
Одним словом, ось звідки пішло # коза драна!
Крик, який ми зняли, змусив злетіти пташок із гнізд, кротів прозріти, а мишей оглохнути. Зайці поховалися в кущі, а цвинтарні куріпки, мабуть, знесли по десятку позапланових яєць. Найвищу ноту протесту внесли сільські собаки, котрі завили синхронно і в унісон, ще й задзвонили шалено ланцюгами.
Настя з переляку сіпнулась, стала дибки на задні ноги і рвонула з місця, як ошпарена. Голодний киргиз отримав копитом під око і покотився, гепнувшись ще й об надгробок головою.
А той, другий... Вопшим, там щось таке сталось у Насті - стрес, мабуть, чи що. Внаслідок чого козячі підхвостові м'язи наглухо заклинило. І вони защемили робочий орган киргиза у фазі активності.
Так вони і неслись стежкою вгору: мекаюча страшенно Настя і репетуючий киргиз у спущених штанях і з вибалушеними очима.
За ними біг другий киргиз з запливаючим оком і розбитим лобом і кричав:
- Сітой, зівотний! Сітой, працівний! Атдай Тинчтикбек!
Ми перестали кричати, переглянулись і, від гріха подальше побігли на бойовий пост до "Вареничної".
Дід Ясько був якраз за кілька хвилин до перорального прийому оцту. Так що ми його швиденько підхопили по-під руки і, як справжнього ветерана, з почестями потягли в ставку баби Гані. Тобто додому. Дід не особливо впирався. Лише всю дорогу нарікав, що його обдурили і замість ордена дали грамоту. Ну, і кілька разів зупинявся, щоб передихнути і перевірити, чи не загубив талон на міжрайбазу, бо по ньому всім ветеранам положена пижикова шапка і байковий комплект - тепла тужурка і кальсони.
Дорогою додому ми помітили скупчення народу коло хати баби Ольки Рогачки. Спочатку тенькнуло, що, не дай Бог, баба вмерла, але потім згадали, що сталось з Настею і додали ходу.
На подвір'ї в баби було гамірно і весело. День то вихідний.
Чоловіки передавали по колу чарку з самогоном і пирскали від сміху, жінки краяли хліб, сало і обмикували зелену цибулю.
Ні, жінки, тако й підозріло двились на своїх хлопів. Бо що гріха таїти: таке вони бачили вперше в житті.
На лавці під хатою сиділи замурзані і перелякані киргизи. Один досі зі спущеними штаньми. Через плечі дорослих ми побачили його синій, розпухший робочий орган, прикритий листком подорожника.
В одного киргиза око геть запливло, в другого трохи. Але по ґулі на його лобі ми зрозуміли, що, поки ми ото водились із дідом Яськом, то баба Олька встигла трохи повчити киргизів хороших манер.
Коза Настя лежала на купці соломи під вишнею, загадково дивилась на всіх і часто гортанно зітхала.
На окремому стільці біля призьби розсівся наш дільничий Павло Павлович Павлоградський і щось писав на листкові паперу поверх папки.
- Нінада, атєц! Ми мірний люді! Ми нє будєт. Ми нічьо плохой нє дєлай...- попросив травмований киргиз.
- Ага! - Сказав дільничий. - А козу хто ви@бав?
- Нас @баль, ми @баль. Жизнь такой тяжолий...- глибокодумно сказав киргиз.
- Тичтинкбек хотєл женіца, а єго в армію, - пояснив другий.
-О! Про що мова? - Засміявся Павлович. - Тепер бери і женися на Насті.
- У нас нє! На коза нільзя. Токо дєвушка. - Заперечив киргиз.
- Не хочеш? - Нахмурив чоло дільничий. - Так і запишемо: зіпсував дівку, а женитись не хоче. І командирові твоєму рапорт подамо.
Киргиз закотив очі під повіки:
- Начяльні-і-ік! Ні дєлай так!
- То женись! Хороша дівка, справна, роботяща, два літра молока дає в день. І рогів не має. І шуба завжди при ній. Ти знаєш, що таке, коли в жінки рогів нема і вона в шубі?
- Нєт, - чесно подивився киргиз на дільничого.
- То я тобі скажу. Це, чоловіче, скажу тобі - не життя, а казка. Жінка завжди дає цицьки, голодним не будеш. І бухати можна до всирачки. І по бабах можна лазити, і на рибу їздити, і робити, що хочеш. От! А, раптом жінка щось мекне - ти її на шашлик. І тобі за те нічого не буде.
При цих словах коза Настя встала, підійшла, пильно подивилась на Павловича і буцнула його лобом в коліно.
- Тьху ти! - Перехрестився дільничий.
- Питровна, - сказала я. - Прикинь: от він би справді на ній женився, так? А, раптом, вона до ранку стане розчарованою принцесою?
- Принцес розчарованих не буває! - Авторитетно заявила Питровна.
- А хто буває? - Спитав Петька Бахур.
- Жаби бувають. Їм постійно не щастить з царевичами. Самі дураки запойні попадаються. А в принцес - одні принци на білих конях з хорошим приданим, яке можна при розводі поділити наполовину і створити своє власне королівство.
День потроху хилився за полудне. Люди насміялись з оказії собі. Але наші люди - добрі. Стало їм шкода нещасного киргиза, котрому в частину повертатись, а в нього ото така херня нездорова між ногами, ще й синя.
Та й, як би там не було - воно ж людська дитина. Стали думати,чим тут зарадити. Моя бабця казала, що треба йти до Мішки-зоотехніка, він з худобою, певно, таке не раз мав. Та ще й корів колгоспних Мішка сам запліднює краще любого бугая.
Але тут нагодилась баба Гуліта, котру всі на кутку вважали відьмою. Баба теж трохи посміялась, випила чарку, захрумала її салом з цибулею.
- Треба качати яйця! - Авторитетно заявила баба Гуліта.
У киргизів стався напад паніки і вони мало не повтікали до лісу.
- Нєт! Мать! Нєт! - Кричали киргизи в один голос.
І той, що в нього яйця в штани не влазили, кричав найголосніше.
Народ з того тупо сміявся. Баба теж.
Але потім щось пошептала над причинним місцем киргиза, дістала з кишені якусь баночку з маззю і дала, щоб той помастив собі болячку. За кілька хвилин орган прийшов у неробочий стан, зменшився і впав. Но лишився синім.
- То ще два дні так буде, - сказала баба.
Киргиз радісно кинувся бабі в ноги.
- Йди в сраку! - сказала баба. - І більше не гріши!
Хтось знову пустив по кругу чарку з самогоном. Киргизи випили, але закусувати салом спочатку відмовлялись. Дільничий їм пояснив, що кабанчик, з котрого оце сало, був обрізаний ще в юності. Тим самим Мішкою-зоотехніком. А Мішка вірить у всіх богів одразу, в тому числі і в Аллаха. Але не вірить в комунізм. і його скоро точно в Сибір відправлять. Но зате виробляє з худобою таке, що і киргизам не снилось. Переконав, одним словом.
Увечері всі проводжали п'яних киргизів у частину. Напакували їм трохи сільських гостинців, націдили березового квасу. Коза Настя йшла поруч із Тичтикбеком і дивилась на нього своїми глибокими мигдальними очима.
" А що, як вона і справді зачарована принцеса?" - Подумала я.
Дорогою трапилась нам назустріч Танька, котра чорно блядувала. Йшла задоволена і п'яненька. Несла в сумці "Шампанське" і коробку цукерок "Квіти ромена", а під пахвою - цілих два старі німецькі журнали мод.
Питровна як побачила цей скарб...
- Вони будуть моїми!
- Через рік. Коли Танька сама надивиться і перешиє щось із них собі.
- А от і ні. Завтра!
- Як? - Спитала я.
- Ти не чула? Таньчина мама підходила до бабці. Казала:
"Сянько, чуєте? Може б ваше Гамно пішло мені кукурудзу досадило над скалами? Дам десятку, чи й більше. Лиш би моя Танька мандою в люди не світила"...
*****
То мало б бути про День Перемоги. Але, в нас його ото тільки дід Ясько і святкував. Так що - просто ще один спогад. І ще один день теперішньої війни.
Любіть життя. Воно справді чудове.
Ага! Бозя сьогодні дав зрозуміти, що до братів наших юродивих він ставиться грозово і прохолодно.))))
Дзвінка Торохтушко (с)
https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=2042460435992216&id=100006848384255
