- Розкажіть, Андрію, як ви виходили? Що довелося пережити? З вами були поранені?
- Ні, не було, дякувати богу. Тобто група вийшла без 300, без 200.
Ми виходили без техніки, пішки, у формі зі зброєю. Вийшли обманним шляхом - зробили вигляд, що йдемо в один бік, а пішли в інший.
Йшли 16 днів, нас було 21 разом зі мною. Я пам'ятаю кожну хвилину, але розповідати доведеться це кілька діб.
Йшли полями, посадками, від джерельця до джерельця по карті. Вночі йшли, вдень відпочивали.
Уявіть собі: 21 людина без їжі і води. Вночі холодно. Спали просто на землі, рядком, притулившись один до одного - таким чином зігрівалися. Якщо хтось перевертався на інший бік, то всі 20 також переверталися.
-
Коли ви відходили, місцеві допомагали чи навпаки?
- В одному у населеному пункті нас і здали. Нам не було що їсти, ми були на кукурудзяному полі. Хтось необдумано взяв і облущив кукурудзу і лишив її. А то ж зразу помітно.
От хтось з місцевих "ДНРівцям" і сказав, що є сліди. Вони прийшли вночі і обстріляли посадку. А нам довелося бігати із посадки в посадкуНе всі місцеві раді українським збройним силам. Загалом виходить 50 на 50: хтось радий, а хтось ні.
- А як ви виживали?
- Ми їли кукурудзу, насіння соняшників. Дощ йшов, то ми пили дощову воду. Брали плащпалатки, в них під час дощу набиралася вода, от її і пили.
А останні 5 днів сиділи без води і без їжі. Місцеві здали нас, тобто передали по ланцюгу інформацію про нас з села в село, і нам перекрили всі джерела.
Перекрили доступ до води - в тих місцях, де вона є, всюди сиділи їхні "секрети". Як тільки ми підходили - нас одразу обстрілювали.
- Вам було страшно?
- Страшно було. Тільки дурний не боїться. Було страшно, коли вперше під мінометний обстріл потрапив. А потім якось звикаєш. Поки відходили, неодноразово доводилось тримати бій. І на засідки наривались не один раз.
- На момент вашого виходу хтось з наших ще залишався у оточенні?
- Не впевнений, але мені здається, що ми останні. Принаймні я крім "ДНРівців" та росіян, нікого не бачив. Вночі бачив двічі колони російської техніки. Дві колони приблизно до 25 машин в кожній.
Коли виходили, я наших не бачив. Хоча, можливо, я не повністю володію інформацією.
Ми вийшли в 60 км від Маріуполя. Спочатку ми попросили води, бо дуже хотілося пити. А потім трішечки гарячого. Після п'яти діб голодування я сказав групі, що можна трохи гарячого, потім через три години знову трохи. А вранці більш менш нормально поснідали пацани.
Найсмачнішим був борщ. А ще я нарешті спав у наметі. Таке враження було, що це був п'ятизірковий готель.
А потім, щоб нас доправити в Маріуполь, командир того батальйону дав людину і машину. Нас сюди привезли, перевдягнули. Я нарешті поголився, помився, став схожим на людину.
Зараз у хлопців настрій бойовий. Тільки нам дадуть 10 діб перепочинку, бо ми у зоні АТО на Донбасі дуже довго. Найголовніше, що я живий і здоровий, що я повернуся у Львів до дітей, що вони тата побачать.
- Чи був у вас весь цей час зв'язок з керівництвом?
- Був. Вони не могли нас виводити, бо кільце замкнулося, коли бойовики відвоювали Амвросіївку. Ми самі йшли, наші не знали, де ми.
- Добровольчі батальйони весь час говорять, що їх зраджує командування. У вас є претензії до керівництва?
- Ніхто нікого не зраджував. Командування підтримувало нас, в телефонному режимі робило все, щоб нас витягнути. Але ми всі - дорослі люди і розуміємо, що вони - не боги, і чудес не можуть робити. Але жодного разу не було такого, щоб командування нас "кинуло". Дуже погано, що на той момент (момент виходу з оточення - УП), в Амвросіївці вже включили роумінг...
- Який роумінг? Російський?
- Так, звичайно. У мене за 2 дні 2 тисячі гривень з телефону роумінг з'їв.
- Як ви вважаєте, чи був сенс так довго тримати сектор Д?
- Утримуюсь від відповіді.
http://www.pravda.com.ua/articles/2014/09/11/7037463/
