Аллах Акбар, Донбасе!
Нарешті Донбас дочекався того, чого хотів, і в один прекрасний день опинився в Росії, щоправда відразу ж у її північнокавказькій частині.
Побачимо, чи довго триватиме радість, з якою зустрічали чеченських бойовиків жінки в центрі Донецька. Побачимо, яке щастя принесуть чеченці дамі, яка вийшла на мітинг з плакатом про захист від української армії. Про всяк випадок, якщо буде зґвалтована її дочка, застрілений син чи чоловік, або пограбована квартира - не буде на кого ображатися. Адже виказуючи ненависть до кличу «Слава Україні!», доведеться звикати до гасла «Аллах Акбар!». Так проза життя.
Не цінуючи миру, який панував у регіоні, його мешканці самі з наснагою розв’язали у себе війну. Правда радість, з якою вони зустрічали захоплення зброї у відділках міліції і роздачу її місцевим гопникам та криміналітету, котрі гордо назвали себе ополченцями, здається, потрохи вивітрюється. Звичайно, що постріли на вулицях, грабежі, викрадення людей, експропріація автомобілів тішити не можуть і починають діяти на свідомість значно краще, ніж всі пропагандистські акції разом взяті. А вся нечисть, яка з’їжджається з колишнього СРСР в Донбас, буде тільки посилювати ці явища. Ну, що ж хотіли незалежності – маєте у всій красі, хотіли Росії – маєте її кращих синів.
І коли в сусідні області приїжджають біженці – жінки з дітьми, то звичайно слід їм допомогти. Це святе. Але коли починаєш читати в соцмережах про красоти життя в Антрациті, Краматорську, Горлівці, Донецьку та інших містах і нарікання на те, що центральна влада нічого не робить, то хочеться запитати, а чому ви мовчали, коли ця каша заварювалася? А чи пішли ваші чоловіки в Національну Гвардію, визволяти рідний край від терористів? А якщо ні, то чому за Вас мають складати голови молоді хлопці з інших регіонів, а Ви і далі будете репетувати про бандерівців і стріляти в спину українському солдату? Адже слово «Волноваха» залишиться символом підлості і підступності, і при згадці про місто цілі покоління українців будуть плювати.
Зараз в Донбасі, видається, почався важкий процес переосмислення ситуації місцевим населенням. Виховання жорстоке – через грабежі, погроми, вбивства та стрілянину, але самі того хотіли, створюючи живі щити, блокуючи війська, захоплюючи будівлі і закликаючи Росію про допомогу.
От Росія її і надала у вигляді озброєних банд головорізів – солдат удачі, які приїхали, пограбували, постріляли по людях, отримали свої криваві гроші і поїхали назад. Живими, або мертвими, як удасться.
Ще одна несподівана подія. Гроза і страх Донбасу, його господар Ахметов виявився просто «голим королем», якого вигнали з власної хати його ж колишні «шістки». Мало того, він виявився нікчемним боягузом та людиною без всякого обличчя і шаленим скупердяєм. На відміну від інших олігархів, не давши для українських силовиків ні копійки, має совість просити у держави забезпечити йому охорону в Києві.
Ото ж, нарікати на те, що силовики не забезпечили швидкого проведення АТО мабуть таки не слід.
По-перше через відсутність сучасного озброєння, спорядження, засобів індивідуального захисту, які аж тепер поступають у війська.
По-друге через відсутність справжнього бойового досвіду та навичок, які тепер здобуваються, за рахунок крові солдатів. На жаль. Адже протистояти професійним бойовикам, які відвоювали не одну війну не так легко, особливо армії, яка ніколи не воювала, а солдати ніколи не стріляли в живих людей. Армія, яка постійно руйнувалася, армія, в якій маса зрадників та агентури... Проте й тут відчутне покращення. Психологічний бар’єр щодо «братів» перейдено, бойовий досвід здобувається, командування сміливішає. Проблем ще багато, проте груз-200 в Росію вже пішов.
По-третє через відсутність легітимно-обраного президента - верховного головнокомандувача та передвиборчі інтриги політиків.
Крім того, слід відверто визнати, що війна іде у ворожому оточенні, де значна частина населення на стороні терористів і вірить у винятковість Донбасу. І до тих пір, поки більшість не зрозуміє, що «Слава Україні!» все-таки краще і спокійніше, ніж «Аллах Акбар!» і українська мова все-таки зрозуміліша, ніж чеченська, особливого поступу мабуть не буде.
Проте такому формуванню свідомості офіційний Київ повинен допомогти. Вийшли шахтарі на страйк за вимогою терористів, ліквідувати дотації на вугілля, нехай продають, як хочуть. Зупиняються підприємства, не платять внески в соціальні фонди – відповідне зменшення пенсійних відрахувань, допускають мешканці крадіжку санітарних автомобілів – носіть хворих на руках. Пограбували інкасаторську машину – за зарплатою до ДНР чи ЛНР. Втікає бізнес – за роботою до народних мерів, губернаторів та іншої нечисті.
Вам погано – беріть зброю в руки і вперед, женіть тих, кого недавно прославляли. Батальйони «Донбас» та «Азов» чекають справжніх чоловіків. Бо поки що на захист двох жінок, які гнали терористів зі своєї вулиці в Краматорську не виступив жоден представник чоловічої статі з тих «гордих» і «відважних».
А взагалі центральному уряду якраз саме зараз слід поставити «годувальників України» на експериментальне самофінансування, а вивільнені мільярди перекинути на переозброєння армії та створення справжнього кордону. Ходило населення на референдум – з усіма проблемами до сепаратистів. А той, хто мовчав при цьому неподобстві мабуть забув про приказку: «Мовчання знак згоди».
Місяць-другий такої політики разом з діями бойовиків та криміналітету і тоді зникне страх перед бандерівцями і «Правим сектором». Ось тоді й АТО пройде, як по маслу, і незалежності не захочеться, і бандерівці не страшними виявляться, і українська мова стане зрозумілою. Адже голод – не тітка. Ось тоді можна буде «почути Донбас»... А наразі, мабуть, нехай стріляються, коли подобається і грабують магазини, поки не стане чого їсти.
А поки що «Аллах Акбар!» Донбасе, бо сусідні області, де «Слава Україні!», - живуть мирно і, відгороджуються від тебе, як від зачумленого, а прихильників російського сценарію там явно поменшало. Задумайся над цим. Якщо люди, які прикликали війну у власну хату, взагалі здатні думати.
