Почитайте як люди у 90х виживали
Andrij Bondar
6 год. · Змінено ·
Пригадав один випадок з бідних 1990-х. Це була зима 1995 року. А точніше – січень. Морозяний, сніжний, скрипучий і сонячний день. Мені 21-й рік. Я – студент Могилянки і в мене нема грошей. І в батьків нема грошей. Є мізерна стипендія. Я мешкаю в гуртожитку на Куренівці з такими, як сам. Але в інших усе трохи веселіше – так мені здається тепер. Ну, тобто в мене нема що їсти фактично. Я купую кефір і хліб. На більше не вистачає. За 200 кілометрів від Києва живе моя бабуся – батькова мама. І я їжджу до неї за їжею: картопля, цибуля, сало, якась консервація, домашня сметана, молоко. Десь раз на два тижні я сідаю в електричку і їду до баби Стасі.
Вона дуже своєрідна людина була, моя баба Стася. Дуже. Людей зі складнішою внутрішньою організацією я в житті не зустрічав. І з життям важчим – теж. І от бабуся. В неї господарство. Вона мене рятує. Реально рятує. І не просто рятує, а підтримує. Від неї мало хто мав таку підтримку, а я сподобився. Вона бачить у мені потенціал. Смайлик «smile» Вона – людина без освіти, дочка ворога народу, репресованого у 1937 році, молода колгоспниця, яка гарувала десятиліттями по дві зміни на фермі – підтримує мене у ці перші місяці – їжею і грішми. У найвідповідальніші місяці, коли я був дуже близький до того, щоб кинути все і повернутися додому.
І от раз на два тижні, коли мої колеги відпочивають або ходять у бібліотеку, я сідаю в електричку і п'ять годин волочусь до станції Рачки. У мене великий зелений військовий рюкзак. Я їду, бо мені треба протриматись. Баба просила привезти їй назад слоїки – півлітрові, літрові, дволітрові. І я везу.
І от січень 1995 року. Морозяний, сонячний день. У мене рюкзак, по вінця забитий слоїками. Електричка наближається до Рачок. Я виходжу в тамбур, обережно завдаю собі рюкзак на плечі. Електричка зупиняється. "Платформа Рачки. Обережно, двері відчиняються", – оголошує машиніст. Двері відчиняються. І я виходжу з останнього вагону електрички в сонячний день. Рюкзак тягне назад. Я хирлявий і ослаблений. Сонце лупить в очі. Це платформа Рачки, але останній вагон зупинився там, де платформи нема. Перша сходинка. За спиною чую: "Обережно, двері зачиняються." Я тримаюсь за поруччя. Рука зіслизає з поруччя. Друга сходинка. Я послизаюсь. Рюкзак тягне назад. Поїзд рушає. Я кілька разів обертаюся в повітрі, мені паморочиться в очах – чорне, червоне, біле – і з усієї сили падаю спиною на втрамбований сніг. Я чую шум битого скла. Я лежу горілиць, засліплений сонцем. Як жук. Як бедрик якийсь. Я розбив усе, що віз. У мене болить спина. Я не можу встати. Я лежу один під сонцем. Я приїхав.
