Євген Дикий
Страна-95" географічно розташована там, де Україна.
Тільки це не країна, а саме страна малоросів і хохлів.
Жлобкуватих і недалеких.
Вона не має самоусвідомлення та ідентичності.
Там не розуміють, кому і навіщо потрібна українська мова —
"ведь и так все понимают". Не розуміють, за що і проти кого ми воюємо —
"ведь раньше было мирно".
Не розуміють, чому красти погано — адже "у держави скільки не бери,
свого не вернеш".
У страні всі тихо й мирно животіють сьогоднішнім днем.
Без історії і майбутнього.
На мінімальні, але гарантовані зарплати, до яких можна красти в межах дозволеного: керівництву більше, простим людям менше.
Ще там люблять розважатися у міру свого рівня розвитку — бухати біленьку, гоцати під Сердючку та реготати з "Кварталу".
Пасивно-агресивна людська маса Росії у ностальгії за золотим віком імперії намріяла собі фюрера. Путін — це породження примітивної злоби алкоголіків і невдах, які заздрять успішному світові. Ненавидять його та намагаються опустити до свого рівня або перетворити на радіоактивний попіл.
Пасивно-миролюбна і працелюбна білоруська маса намріяла ідеального голову колгоспу. Лукашенко вже третє десятиліття намагається утримати свій тихий колгосп на узбіччі цивілізації. Зробити заповідником здохлої радянської імперії. Але не її агресивної столиці, а навпаки — затишної сонної провінції.
Ми, українці, "дістали" нашу пасивну хохляцьку біомасу.
За роки незалежності ми двічі переламали колгоспно-совкову парадигму.
Зробили потужний прорив від успадкованої нами Малоросії до омріяної України.
Країну з колоніальної колії вирвав спершу помаранчевий карнавал свободи, потім барикадна республіка Майдану.
Вирвали так далеко, що імперії довелося відвойовувати у нас території невеликими шматками. Тимчасово змирившись, що на решті країни народжується Україна.
П'ять років ми ведемо війну проти сусідньої недонаддержави.
Війну за право бути.
Поки що перемагаємо. Але все це ми, українці.
Поруч із нами живуть і не можуть примиритися з цією реальністю вони — малоросійська колоніальна маса.
Те, що ми любимо, за що готові вмирати, для неї не становить цінності.
Наша війна для них — чуже непорозуміння. Коли малоросу раптом прийде повістка —
від неї треба ховатися: "Нехай син Порошенка воює".
У світі малороса воюють за "пана", а не за Батьківщину.
Щоб повістка не приходила, треба "миритися" з агресором — стати на коліна, віддати землю, свободу, мову і культуру.
"Страна-95" не потребує громадян, активістів, патріотів.
Там зручно і комфортно лише тим, межею чиїх амбіцій є поріг власної хатинки край села.
Яка в біса Європа? Євросоюз — це територія, звідки малоросові можна привезти євробляху і куди зручно їздити на заробітки.
Росія — не страшна імперія, де у ГУЛАГу сидять наші бранці, а теж місце, куди вони їздять на заробітки.
Малороси довго терпіли історичні зміни, викликані тим, що поруч живемо ми — українці.
Вони не спроможні на активний опір, бо їхня сутність — уникати ризиків.
Але наблизилися вибори, які відбудуться, бо тисячі українців загинули за право народу обирати собі шлях і владу.
На вибори можна сходити, нічим не ризикуючи. "Страна-95" готується завдати нам удар у відповідь. Малоросійська маса спромоглася породити з колективного підсвідомого свого кандидата.
Висунули блазня.
Примітивного як у своєму гуморі, так і у світобаченні.
Якщо ми, українці, вчасно мобілізуємося, про нього можна буде забути
як про історичний курйоз вже за пару місяців.
Але якщо "Страна-95" таки зуміє поставити в Україні свого президента —
буде несмішно.
За нашу омріяну Україну знову доведеться воювати.
