Святослав Вакарчук. Избранное.

[злата]

Понравилось. 

Я специально даже попробую по-русски это сказать. Специально для всех русскоязычных жителей, которые нас слушают.
Почему нужно все время воспринимать русскоязычную культуру Украины как собственность или как достояние другого государства? Почему это не может быть гордостью и собственностью, в том числе, собственного государства?
В Украине огромное количество культуры, литературы, всего сделанного на русском языке людьми, которые, совершенно очевидно, являлись или являются частью этой общности: начиная от Гоголя, великого писателя, и заканчивая, не знаю, музыкантом Ваней Дорном. То есть, как бы, это часть того, что создают украинцы. Мы должны точно так же этим гордиться. И украинец имеет точно так же право на то, чтобы говорить: это мое. Поэтому нам надо не бояться приватизировать часть этой культуры.

Святослав ВАКАРЧУК: Я просто хочу сказать о том, что ценности, они сегодня, если мы определим украинские ценности как ценности свободы выбора, достоинства человека, уважения к труду, то есть, есть какие-то такие вещи общеевропейские, и при этом останемся славянской нацией со своими такими вот корнями, - мы будем уникально идентичны. Нас будет объединять что-то, что объединяет всех: тех, кто говорит по-украински и по-русски, те, кто родился на востоке и на западе. Поверьте, свобода выбора и достоинство человека сделает из этой страны совершенно все другое. Уникальное. Я считаю, что в нашем мире, в нашей географической части мира это прекрасный повод для самоидентификацию.

(Радио вести)

[злата]

Про звання ,,заслужений артист''

З цим заслуженим артистом, дивіться як було.

 В 2005 році відпочивав у Греції. І тут мені дзвонять і кажу, що тодішній президент видав указ, щоб мене нагородити званням "Заслужений артист України". Я до таких звань відношуся дуже скептично. Але в мене вийшла дилема, що я маю робити: я маю сказати, що не треба мені ніяких звань, чи прийняти його?

 Я вирішив поступити як в тому анекдоті – не зробити ні перше, ні друге. Я вважав, що якщо я вийду на прес-конференцію, як мій колега Олег Скрипка, і відмовлюся, то це буде трошки певна  спекуляція на цьому. Якщо я прийду і прийму це звання, то це буде неприйнятно для мене з точки зору мого відношення до цих звань. Таким чином, я вирішив на нього ніяк не реагувати.

Мені роки два після того дзвонили з Міністерства культурі, просили прийти і отримати своє посвідчення, підписатися в тому, що я прийняв. Я сказав, що цього робити не буду. І вони кажуть: так є указ. А я кажу: я ж указ не видавав, мене ж ніхто не просив, щоб… я ж нікого не просив цей указ робити. І так ця історія тягнеться. Всі пишуть, що я заслужений артист. Я тихенько цього не признаю. І ніяких посвідчень чи процесуальних дій для його оформлення не робив, не роблю і робити ніколи не буду.

[злата]

Про вуайєристів і ексгібіціоністів.

Святослав ВАКАРЧУК: ... люди на землі діляться… як у фізиці є речовина і є поле, так само і люди діляться на вуайєристів і ексгібіціоністів. І сказати, що є люди, яким не присутнє ні одне, ні друге, я думаю, що таких немає.

Тобто одні люди люблять дивитися за іншими, другі люди люблять показувати себе. Деколи в тобі може співпадати, може бути і одне, і друге начал.  В акторів він в чистому виді. Тобто просто людям подобається, щоб на них дивилися. В творчих людей, які пишуть або картини, або музику, або, не знаю, твори, цей ексгібіціонізм зв’язаний в першу чергу… Я би сказав, що це самоексгібіціонізм, якщо так можна назвати. Тобто найбільше в творчій людині самій на себе подобається дивитися зі сторони. Я це вже багато разів говорив. Найбільше задоволення, ради якого живе справжня творча людина, - це задоволення отримати самому задоволення від того, що ти зробив. Це насправді багато хто боїться сказати вслух.

Якщо ти не отримуєш задоволення від того, що ти зробив, велика ймовірність того… точніше, маленька ймовірність того, що хтось інший отримає задоволення.

Тому мене часто дивують музиканти, наприклад, які кажуть: ви знаєте, я ніколи свою музику не слухаю. Якщо ти свою музику не слухаєш, то це означає: якщо в тебе немає потреби в слуханні своєї музики, то як ти можеш думати, що в когось іншого є потреба? Де гарантія, що комусь взагалі вона в цьому житті потрібна, якщо навіть тобі вона не потрібна?

[злата]

Про містику в творчості:

 А що стосуються пісень, я би сказав, що це навіть для мене самого якась містична тема. Дуже багато пісень, які я пишу раптом, не вкладаючи в них жодного змісту, подібного до того, який потім… Потім у них з’являється зовсім інший зміст. Зокрема і пісня "Обійми", зокрема і пісня "Стіна".

Я вже неодноразово говорив про цю історію, але вона мене постійно вражає, що ця пісня спочатку була написана спеціально для проекту "Брюссель", і починалася вона… ця пісня про відносини двох людей. І починалася вона зі слів: "де ми з тобою будемо, коли закінчиться наша війна".  Я заспівав цю пісню в турі вживу багато разів. Ми не записали її в альбом, але вона звучала на концертах. Потім, коли виникло бажання цю пісню включити в альбом "Океану Ельзи" "Земля", я настояв, хоча всі були проти, на тому, що треба змінити слова "закінчиться наша війна" на слова "закінчиться їхня війна". І всі казали, що це міняє зміст на соціальний, що не потрібно цього. Але я казав: мені здається, що це потрібно. Це такі дискусії у нас були в листопаді 2012 року, тобто за рік до цих всіх подій. І ми записали пісню, і стала пісня: коли ти розумієш, що "їхня війна" – це зовсім інше. І чому я тоді поміняв цю строчку? Хоча спочатку були… Я сам не можу зрозуміти. Тобто пісня зразу стає з зовсім іншим змістом – між "наша війна" і "їхня війна". Тому що коли співаєш "де ми с тобою будем, коли закінчиться наша війна" – це я мав на увазі відносини між двома близькими людьми.

Коли закінчиться їхня війна" – то зрозуміло, що тут вже про ніякі відносини двох людей близько не йде мова. Це вже фактично "їхня війна" – яка зараз іде. Я вважаю, що це їхня війна. Точно – не наша.

[злата]

Про нас.

ВАКАРЧУК:

Ми самі, хто живе зараз і робимо цю країну, в повній мірі не скористаємося плодами того, що ми сьогодні зробимо. Ми маємо це зрозуміти. І якщо ми це будемо розуміти і все одно нам вистачить альтруїзму або бажання працювати на майбутні покоління для того, щоб робити для них, - цього буде достатньо.

Я часто чую від українців: а що ж нам робити? Ми хочемо жити сьогодні. Це інфантильна риса – нетерплячість. Це дитяча риса – я хочу свою шоколадку зараз і сьогодні, я не збираюся чекати завтра чи післязавтра, купіть мені морозиво сьогодні. Так не буває. Так в дорослих людей не буває. Ми повинні розуміти, що щастя не тільки в тому, щоб отримати морозиво, а щастя в тому, щоб чекати це морозиво і знати, що воно колись буде, в тому числі. Це щастя потрібно вміти… не просто чекати, скажемо так, опустивши руки. А треба до нього йти. Я взагалі вважаю, що процес пошуку щастя – це вже само по собі і є щастя.

Тому моїх практичних порад дві. Перша – це зміна цінностей або культивування в собі тих цінностей, які би, на мою думку, привели нас до світлого майбутнього і в матеріальному сенсі, і в духовному. А ці цінності я би формулював двома простими меседжами, - це свобода вибору і гідність людини.

І другий момент – це більш практична така річ – це кожноденна тяжка праця над собою і над своїм оточенням. Якщо людина тяжко працює, вона обов’язково отримає результат. Я впевнений, що не буває праці без результату. Як тільки ми почнемо працювати…

 Часто кажуть: як працювати, невідомо, заради чого? Ради свої маленької мрії, свого професійного росту, своєї сім’ї, своєї родини, але в контексті майбутнього країни. І коли я говорив про землю дітей, я ось про що думав. Багато успішних українців, які самі по собі виростають тут і отримують щось, їм вистачає сили волі і сили характеру, щоб зробити себе. Але далі на наступному етапі вони думають: окей, я все що міг зробив, далі я тут перспективи не бачу, я поїду звідси, тому що я хочу, щоб мої діти жили в нормальному світі, а тут я не бачу перспективи для них. І мені цікаво: якщо вони зробили… у них була перспектива, сила, принципи, бажання, терпіння зробити себе в цій країні – то чому б їм не потерпіти ще трошки і не зробити цю країну хорошою для своєї дітей? Це перше, що мене сподвигло до цієї думки. Друга річ – я думаю, що українцям треба перейти від старого опису нації або, я би сказав… В минулому було дуже зручно описувати націю по тому, що ми живемо. Що таке нація? Це земля, на якій жили наші предки. В сучасному плоскому світі, "світі два нуль", інтернету і так далі – цього мало. Це не працює. І що, що тут жили наші предки? Я взяв і купив по інтернету квиток, поїхав, за три дні мене тут вже немає. Я знайшов швидко іншу роботу, живу в Нью-Йорку. І для мене це земля наших предків. Я п’ю на свята горілку, приїжджаю на могили дідів, провідую батьків, цитую Шевченка, ходжу у вишиванці на вибори десь в Сан-Франциско.

 Якщо тільки ми будемо робити ситуацію, що в нас спільне майбутнє, не минуле, а майбутнє, - тоді у нас є шанс дійсно це майбутнє робити разом. Тому що може статися так, що у нас спільне минуле, але різне майбутнє. Так ця країна тоді не буде існувати, якщо ми будемо всі бачити різне майбутнє. Мені здається, що майбутнє і цінності – це ті речі, які нас будуть об’єднувати. І нам потрібно писати, назвемо так, свою Біблію… вибачте за пафосні або високопарні слова. Але нам потрібна своя внутрішня конституція або своя Біблія, якщо хочете, своя книга, яка би для людей, для народу була чимось основоположним. Це те, що нас об’єднує, незалежно від крові, незалежно від, можливо, мови, якою ми говоримо, незалежно від… Просто ми вирішили, що українці це люди, які: А, Б, В, Г, Д.   І ми всі сповідуємо ці цінності. Вони, як правило, співпадають з загальнолюдськими, але плюс мають щось своє, таке важливе та індивідуальне. Тут, до речі, минуле або пам’ять – вони теж потрібні. В цьому контексті, до речі, мова.

[злата]

А вот і національна ідея для громадян України від Вакарчука: свобода вибору і гідність людини. 

[злата]

Про мову

Ми багато говоримо про важливість мови: чи потрібна, чи не потрібна, чи це є цінністю, чи не є цінністю. Мабуть, цінністю не є, але дуже важливим інструментом збереження цінностей є. Тому що я якраз вважаю, що мова – це швидше той дар від бога, який ми зберегли і який є приємним бонусом. Він не є основоположним. Не можна будувати націю на мові. Але мова є прекрасним бонусом. Наприклад, дивіться. Є країні успішні, які не мають цього бонусу. Я вважаю, що це не їхній плюс, а їхній… їм просто менше повезло. Наприклад, Америка не має своєї мови. Вона користується мовою іншої країни, з якої вона вийшла. Хтось скаже: ну і що поганого? Поганого нічого. Але я думаю, що якби вони її мали, було ще краще. Бразилія, наприклад.

Чи їм і так добре? Мабуть, вони і так знаходять ідентичність. Але я думаю, що Україна, маючи ще свою власну мову, - це теж прекрасно, вона теж є частиною цементування своєї ідентичності. Тому я думаю, що питання мови мало би бути… Воно не має стояти в політиці і точно не має бути каменем спотикання. Воно не має на побутовому рівні ніяк роз’єднувати націю. Тому що цінності стоять на першому місці.

Мова, на якій ти говориш, вона… Ну, як би, все одно важлива рідна мова, якою тебе вивчила мама – вона в тебе є рідна мова. І ти її не зміниш просто "мановением палочки", тому що так треба. Але пам’ятати, що є подарована Богом твоя унікальна мова, яка тебе відрізняє від усіх інших – чому б і ні? Це something that makes you different.

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Смотри, на первых деньгах Украинской народной республики, как только была она провозглашена, надпись купюры, достоинство купюры было на четырех языках: украинском, русском, польском и на идиш. Это были четыре равноценных языка Украинской народной республики.

Святослав ВАКАРЧУК: Правильно. Я якраз говорю про те, що само ідентифікація повинна йти… Має бути дуже багато різних факторів. Дуже. Не може бути одного. Не може бути фактор, що ми всі говоримо цією мовою або у нас у всіх в крові тече ця кров. Це устаріла модель. Мені здається, вона не буде працювати. Має бути модель об’єднання людей за цінностями. І зрозуміло, що для багатьох цінністю… ну, не цінністю, а важливим фактором є їхня рідна мова.

Якщо складається історично так, що люди зі спільними цінностями і спільним майбутнім мають дві рідні мови, в кожного своя, або три, або чотири, - значить так тому і бути. Інше питання, що ідентичність по мові просто спрощує. З нею простіше. Хочу нагадати, коли Ізраїль створювався, згадайте, фактично іврит був мертвою мовою, нею не спілкувалися. Це була мова рабинів, служб і Біблії. Всі спілкувалися в основному або на ідиш, або на ладіно, тобто мова сефардів, або взагалі на мовах…

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Тех стран, в которых они жили.

Святослав ВАКАРЧУК: Англійський, російський, німецький, французький і так далі. Ніхто не заставляв говорити євреїв на івриті. Це була їхня мотивація, бажання вивчити цю мову. Вони створили умови в Ізраїлі, що це стало можливим. І тепер вже навпаки, дивіться, що відбувається. Вже ідиш всі почали забувати. Вже ця мова відживає. Вони вернулися до своєї основоположної мови.

Фактично українська мова, я вважаю, в Україні має розвиватися не тому, що хтось її нав’язує. А тому що всі, хто відчувають свою українськість або себе відносить до України, має щиро хотіти зробити її своєю мовою або мовою своїх дітей, внуків і так далі.

 Це треба виховувати, а не нав’язувати чи придумувати, що має бути так або не так. І наші політики, зрозуміло, вони часто дуже примітивно підходять до ситуації з мовою. І багато псують. Одні свідомо просто провокують, просто свідомо. Я вважаю, що багато таких. А другі – в силу своєї, я би сказав, недалекості і нерозуміння глибини процесів. Вони чомусь думають, що вони мають увійти в історію. Якщо вони в найближчі десять років усіх навчать говорить однією мовою, то вони ввійдуть в історію, - так не буде.

[злата]

Про ідентичність і штучність.

Святослав ВАКАРЧУК:

Коли кажуть, що Україна – штучно створена країна в сьогоднішніх кордонах або в сьогоднішній конструкції, - можна з цим згодитися. А давайте згадаємо, які країни не штучні. Я, крім Японії, не можу згадати жодної. Великобританія – це ж недавно були окремо Англія, Шотландія, Уельс, Ірландія. Франція – давайте згадаємо, що колись був окремий Прованс, окремі князівства Лотарингії, окремо на півночі Британь чи Нормандія. Іспанія – зараз вам сто королівств назву. Італія, Німеччина…
Те саме можна сказати про будь-яку країну: про Росію, про Індію…

Тобто, якщо ми починаємо говорити історичними паралелями або екскурсами, то я би, в принципі, старався не відкривати список, хто там штучно чи не штучно створений.

Тут питання зовсім в іншому. Питання з Бельгією цікавіше іншим. І Швейцарії – так само. Часто ми говоримо, що ці країни живуть, мирно співіснують декілька мов, і вони навчилися толерантно мати декілька мов, які мирно співіснують. Я можу сказати, що українська ситуація трошки унікальна. Тому що… можливо, є такі приклади, я їх просто не знаю. В Україні є дві мови, але одна з яких має свою метрополію, а друга не має. Дивися, візьміть Бельгію. Одна частина говорить мовою країни Голландії, друга – мовою країни Франції. В Швейцарії – так само, в Канаді – так само. А в Україні, виходить, одна частина говорить мовою країни Росії, а друга – мовою тільки своєї власної країни. Тобто тут виходить певне… Якщо мова йде про культурологічне змагання, то нам, умовно кажучи, в цьому сенсі російська і українська мови в певних нерівних умовах. Але, тим не менше, я не вважаю, що це є привід для великого, не знаю… Треба просто зціпити зуби і робити свою справу. Не треба мовно спекулювати. Просто політики, коли пропонують приклад цих країн, що, мовляв… Це не дуже релевантний приклад. От що я маю на увазі. Тобто в якомусь сенсі, з другого боку, я вважаю, ще є такий момент. Коли ми говоримо… Я специально даже попробую по-русски это сказать. Специально для всех русскоязычных жителей, которые нас слушают. Почему нужно все время воспринимать русскоязычную культуру Украины как собственность или как достояние другого государства? Почему это не может быть гордостью и собственностью, в том числе, собственного государства? В Украине огромное количество культуры, литературы, всего сделанного на русском языке людьми, которые, совершенно очевидно, являлись или являются частью этой общности: начиная от Гоголя, великого писателя, и заканчивая, не знаю, музыкантом Ваней Дорном. То есть, как бы, это часть того, что создают украинцы. Мы должны точно так же этим гордиться. И украинец имеет точно так же право на то, чтобы говорить: это мое

[злата]

Як захистити українську культуру

Святослав ВАКАРЧУК
,, Якщо не захищати спеціально все українське, то воно вимре саме по собі."

 Воно вимре саме по собі, коли вони не витримає світової конкуренції. Вимре будь-що, що не витримає конкуренції.   Ніколи жодні заборони, жодні штучні речі ніколи не йшли проти людської природи. Навіть такі пасіонарії, як більшовики, які хотіли змінити всю країну і повернути людську історію чи природу вспять. Їм це вдалося не більше ніж на 70 років. Все одно воно стало на своє.

Щоб  ви не робили штучно, воно не спрацює. Тому я звертаюся до всіх, хто хоче захищати українську мову, українську культуру: творіть на ній, робіть все найкраще, що ви можете. Старайтесь робити якомога якіснішу музику, літературу, поезію. Ніхто ніколи не забуде Ліну Костенко.  Їй не треба для цього багато кричати про себе. Вона – геній. І всі будуть сприймати її книжки і літературу. Тому що вона… Нікому не прийде в голову. Тому що всі ї признають. Чи Івана Франка.

 Ніхто ніколи не забуде. А коли ми починаємо говорити про те, що давайте ми штучно почнемо робити певні такі державні преференції, як це відбувається в економіці чи в митній політиці, - зрозумійте, культура – це не товар, який можна обкласти меншим чи більшим митом. Культура – вона така тонка. Ви її не охопите, в ящики не запакуєте. Тому важливо замість того… Я би всім порадив просто тяжко працювати над самовдосконаленням, як це роблю, наприклад, я кожного дня. Я вважаю, що чим більше українцям, в тому числі тим українцям, які пропагують українську культуру, самовдосконалюватися. Чим більше вони будуть працювати над собою, тим більше шансів, що вони стануть успішними і цим збережуть і примножать те, що ми багато зробили.

[злата]

,,не судіть, і несудимі будете'' ( про цькування).

З приводу цькування.

Я взагалі проти будь-якого цькування. Я вважаю, що людина має відповідати або перед судом за злочин юридичний або перед Богом сам по собі за моральний злочин. Але людина точно не має такого права… Чому ця людина має перед іншими людьми за щось відповідати?

Інші люди можуть найкраще, найбільш гуманно і по-людськи, що можуть зробити з тими, хто їм не подобається, - ігнорувати їх.

Ви не маєте права наказувати людину морально, тому що це тільки Бог може зробити.

 А юридично, зрозуміло, ви – не суд.

 Тому якщо людина… вам не подобається те, що вона говорить, ви можете з нею не згодитися. Ви можете їй сказати: я не згідний. Ви можете не купити білет на його чи її концерти. І правильно зробите. Ви можете показати своєю позицією, що ви з цією людиною не хочете мати нічого спільного.

Але ви не можете заборонити її свободу, поки ця людина не зробили нічого, що порушує закон. Інше питання, щоб ми не маніпулювали моєю думкою: якщо така людина, в тому числі висловлюваннями порушує закони, таке теж буває, тоді це інше питання, тоді це підстава для обмеження тих чи інших свобод. Але ми, звичайні люди, не маємо в собі робити судів. Не судіть, і не судимі будете.

[злата]