Зеленський, фалос і “Красная Плесень”
Є така штука, як “бінарний примус”.
Це коли соціальне оточення і загальний дискурс змушують тебе реагувати на випадкові пропозиції лише відповідями “так/ні”.
Вибори — це різновид таких “випадкових пропозицій”. Порошенко, Тимошенко, Гриценко, Бойко — і на кожну таку пропозицію ти реагуєш “так” або “ні”, а агітація і пропаганда допомагають тобі визначитись із відповіддю.
Але інколи настає момент, коли “бінарний примус” припиняє працювати — дискурс видихається, агітація і пропаганда не переконливі, соціальне оточення сприймається ворожо.
Тоді, в голові у людини виникає “виборчий люфт” і людина виявляє третю опцію відповіді.
Звучить вона так — “пішов ти нах*й”.
У цієї опції у західному світі є абсолютно зрозумілий жест — “FUCK”, коли середній палець до гори. Цей середній палець — не випадково до гори, адже він уособлює собою один старий як світ символ, на який, власне, і пропонується піти — фалос.
Зеленський — це електоральний фалос
Це не просто протест. Це радикальна форма антисоціальної поведінки, зумовлена неприйняттям всього того, що соціальне оточення і загальний дискурс намагались десятиріччями нав’язати — стара система, старі політики, старі правила.
Ми не пишемо це в негативному контексті, ми просто намагаємося максимально примітивно пояснити логіку вибору більшості (не всіх) ядерних виборців Зе.
Голос за Зеленського — це спосіб зняти штани, дістати, вибачте, пісюна, і почати ним завзято розмахувати, наочно демонструючи на чому, власне, я вертів ваші старі порядки, ваші норми, правила, вашу логіку, ваш здоровий глузд, ваші аргументи, будь що ваше. Бо воно не моє і я його не приймаю.
“FUCK YOU, THAT’S WHY!”
Це своєрідний юнацький радикальний бунт, який мутував у виборчий ексгібіціонізм, з тією ж самою метою, що і звичайний ексгібіціонізм — шокувати і епатувати всіх довкола, змусити інших звернути на себе увагу, відчути, що ти щось значиш, раз тебе помітили, і від цього самого факту отримати моральну насолоду.
Колись у 90-х був такий треш-панк гурт “Красная Плесень”.
Це був культовий гурт, без особливого культурного доробку, який запам’ятався двома речами. Перше — гітарою-лопатою.
Але найбільше — тим, що, як казав Юрій Клінскіх з “Сектор Газа” — “там просто под музыку ругаются матом”.
Так воно і було, і це вводило тогочасних юнаків в екстаз.
Нуль лірики, нуль гармонії, але ж сочні, люті п’ятиповерхові матюки.
Порівняйте крізь цю ж призму борди Зеленського і інших кандидатів.
І ось розпадається Совок, а ти — юна жертва радянської шкільної еталонності, виплеканної світлим образом культурних і порядних піонерів, які мусять бути прикладом для інших.
І у 90-х ці “приклади” закривалися із однолітками від мамки, включали на ничці “Красную Плєсєнь” і пошепки реготали з пісень, відчуваючи при цьому цілий спектр почуттів — насолоду, хоробрість, гордість, завзяття.
Бо це “запрєщьоночка”. І ти це усвідомлюєш.
Цього не можна слухати, бо саме дорослі визначають що тобі можна, а що не можна. Як і дорослі визначають за кого можна голосувати, а за кого не можна.
Дорослі дадуть по сраці, якщо почують, що ти це слухаєш. Так само, як вони дадуть по сраці (висміють, насварять, прочитають лекцію), якщо дізнаються, за кого ти голосуєш.
Але ж в цьому і найсолодше “запрєщьонки” — ти увірвався в їх світ, світ дорослих, без їх згоди. Порушив їх правила і поки тобі це сходить з рук. І саме звідси весь спектр емоцій і таке завзяття — “fuck you, that’s why”.
Слухаєш собі матюки, голосуєш собі за Зеленського
Зеленський — це електоральна “Красная Плєсєнь” для свого ядерного молодого виборця.
Це справді радикальна форма виборчого протесту.
Але простесту не ідеологічного чи ідейного, а нонконформістського тінейджерського — “та пішли ви всі нах*й, не вчіть мене як жити”.
Це майже те саме, що піти з дому, якщо батьки забороняють тобі зустрічатись із якимось хлопцем чи дівчиною.
І силою втримати дитину ти не можеш — стане лише гірне.
Як і не можеш займатися моралізаторством чи читати їм нотації, як це незграбно намагається робити Святослав Вакарчук. Здається, він абсолютно не усвідомлює з ким має справу. Це не діє.
Взагалі, єдиного вірного способу боротися з такою поведінкою, який би діяв — його не існує. Тому, і вірного способу побороти цю виборчу тенденцію немає.
Або має статися щось жахливе, і тоді молодь переусвідомить своє ставлення. Або молодь має розчаруватися у предметі власного обожнювання. Або молодь переростає таку поведінку.
Тож, у войовничих противників Зеленського вибір не такий вже і великий — їм спочатку треба звернутися до дитячого психолога, послухати рекомендації поводження із підлітками з важким характером, а потім ці рекомендації спробувати упакувати у політтехнологічну обгортку.
