http://www.day.kiev.ua/uk/article/media/zakon-zhdanova-v-poli-informaciynoyi-viyniОстанні дії Порошенка і Путина поставили російські інформаційні війська в дещо скрутне становище. Фашист Порошенко висуває план мирного врегулювання, оголошує перемир’я і дає старт переговорам з ДНР і ЛНР. Путін відмовляється від права використовувати збройні сили в Україні.
Мене завжди цікавило, яким саме чином пропаганда вилазитиме з гарячої фази війни. Чи буде миттєвий розворот «кругом через ліве плече» — як це було у радянських пропагандистів після пакту Ріббентропа-Молотова, чи це буде якось інакше. Виявилось, вилазять по-різному, а деякі взагалі вилазити не збираються.
Помітно змінився тон і склад авторів «Известий». Уже цілих два дні шпальти газети і мозок читачів відпочивають від камлання головного шамана всієї Русі Олександра Проханова. Замість нього з’явилися роздумлива публіцистика Михайла Погребинського і досить розумний текст Вадима Штепи під назвою «Політика замість війни».
Ось ключовий фрагмент цієї публікації: «Чи потрібне Росії повномасштабне втягування в Український конфлікт? Війна як стихія, звичайно, може бути дуже приваблива для деяких письменників, філософів і «реконструкторів», що недограли своє. Напевно, у ній вони здобувають своє творче натхнення. Проте незайве нагадати, що Кримінальний кодекс РФ засуджує публічні заклики до розв’язування агресивної війни і в законах України є аналогічна стаття». Кінець цитати.
З-під «деяких письменників, філософів і «реконструкторів», що недограли своє, виразно проступають імена Проханова, Дугіна і Стрєлкова-Гіркіна, тобто автор «Известий» досить жорстко критикує тих, хто кілька місяців був прапорами цього габрелянівського загону, був його кумирами.
Мирні ініціативи Порошенка і публічні заклики до миру з боку Путіна призвели до розшарування всередині російського поля журналістів і експертів, а також усередині поля проросійськи налаштованих українських журналістів, експертів і політиків. Наочну картину цього розшарування продемонструвала 23.06.2014 програма Першого каналу «Політика» з Петром Толстим.
Учасники цього політичного ток-шоу цілком чітко поділилися на три групи. Перша група складалася з однієї людини, депутата Верховної Ради України, Оксани Калетник, яка цілковито підтримувала план Порошенка. Я не пам’ятаю, щоб за останній час в ефірі федеральних каналів з’являлася людина, яка виразно і зрозуміло відстоювала б позиції української влади. Максимум, це міг бути політолог Микола Злобін, який в ефірі у Соловйова міг заявити, що, київська влада, звичайно, огидна, але все-таки легітимна, і тому з нею треба домовлятися.
Друга група складалася з російських і «новоросійських» яструбів. До неї ввійшли з боку Росії головний редактор журналу «Национальная оборона» Ігор Коротченко, депутат Держдуми Семен Багдасаров, головний редактор радіо «Говорит Москва» Сергій Доренко і журналіст «России сегодня» Олександр Чаленко.
Усі ці добрі люди переконані, що тварюку, тобто Україну, потрібно розчавити, і втілюють цю головну думку в словесні форми різного ступеню виразності. Чаленко, наприклад, повідомив, що «для Порошенка припинення АТО смерті подібно». Оскільки тут же, на думку журналіста «розпочнеться Російська весна-2», триколори висітимуть в Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі і Одесі, і буде визвольний похід на Київ.
Коротченко і Багдасаров, що позиціонують себе як військові експерти, зосередилися на формах і методах знищення ворога. «Ми дуже зацікавлені в розгромі українських військ», — сказав Багдасаров. «Треба відкликати посла і забезпечити ополченців важким озброєнням, діяти дуже рішуче, оскільки американці загрузли в Іраку і це створює дуже сприятливу ситуацію». Коротченко додав, що «відносно цієї держави (України) припустимо вживати будь-які заходи. Потрібно встановлення безполітної зони, українські так звані аси мають збиватися».
Щоразу, коли Толстой намагався задати в студії миротворчий вектор гаслом: «Треба зупинити війну!», — йому негайно парирував хтось із яструбів, як правило, Багдасаров: «Ні! Не треба зупиняти війну! Треба розгромити карателів».
Найбільш виразною була яструбина риторика Доренка: «Апелювати до розуму марно. Ми повинні завдати болі. Треба підняти ескадрильї. Ми знаємо, де їхні військові штаби, і їх має бути знесено».
Серед «новоросійських» яструбів вирізнялися луганський блогер Олексій Блюмінов і лідер Прогресивної соціалістичної партії України Наталія Вітренко. Прогресивний соціаліст була украй обурена тим, що хтось взагалі може думати про те, аби про щось домовлятися з Порошенком, оскільки його мирний план вже, на її думку, показав свою неспроможність.
Це переконання вона підкріпила, заперечуючи тим, хто чомусь вважає, що все те, що відбувається, є внутрішньою справою України. «Це дуже небезпечна думка. Будується нацистська держава. Це не може бути внутрішньою справою».
Ця ж ідея, звернення до Росії і заклик до її активного втручання був лейтмотивом усіх реплік луганського блогера Блюмінова. «Росії треба перестати сидіти на двох стільцях», — категорично заявив луганський блогер.
Третя група, яку я б назвав «твердими путінцями», була представлена у студії депутатом Держдуми єдиноросом Адальбі Шхагошевим і членом Громадської палати, головним редактором журналу «Експерт» Валерієм Фадєєвим. Основна ідея Фадєєва полягала в тому, щоб перемогти Україну суто мирними методами. За його задумом у результаті економічної допомоги Новоросії з боку Росії ця територія заживе так добре, що решта України, позаздривши, негайно попроситься до складу РФ на правах суб’єкта федерації.
У чому причина такого розкиду позицій? Світогляд «яструбів» і «твердих путінців» навряд чи дуже відрізняється. Усі вони міцно входять до путінської імперської більшості. Чому ж вони зайняли діаметрально протилежні позиції щодо продовження війни?
Відповідь на це запитання, вочевидь, у тому становищі, яке кожен із них займає у політичному, суспільному чи журналістському полі. У тому суспільному і політичному капіталі, чи то пак соціальній вазі, яку має кожен із них. Французький соціолог Жізель Сапіро, провівши аналіз французького літературного поля часів гітлерівської окупації, виявила закономірність: що більшу вагу мали письменники у своєму середовищі, що більше їх визнавали, не публіка, а саме рівні з ними колеги по перу, то більше вони були схильними до опору. І навпаки: що більше письменник схилявся до комерційного успіху на шкоду якості, то більш схильним він був до співпраці з нацистами.
Учитель Сапіро, соціолог П’єр Бурдьє назвав цю залежність законом Жданова, за ім’ям сталінського «чистильника літератури і філософії». Цей закон сьогодні проявляється і в поведінці російських літераторів і діячів культури: Лук’яненко біжить попереду Путіна, періодично озираючись і заглядаючи йому у вічі, а, наприклад, Улицька, Биков і Рубінштейн не прогинаються під владу, займають абсолютно автономні позиції.
Учасники дискусії у студії Петра Толстого теж поводяться відповідно до своїх «вагових категорій». Фадєєв, за всієї своєї провладності, все ж таки намагається стежити за своєю репутацією хоча б серед експертів і лояльної щодо влади частини журналістської спільноти. А Доренко, навпаки, має серед колег стійку репутацію телекілера, і оскільки цю репутацію змінити вже неможливо, будує свою кар’єру на екстравагантності і екстремізмі. Наталія Вітренко останній успіх на виборах мала 1998 року. За цей час політична вага прогресивного соціаліста різко знизилася, що також призвело до всіляких запальних заяв і бажання притулитися до сильного плеча лідера сусідньої держави.
Історичний досвід засвідчує: що меншою є суспільна і політична вага публічної людини, то вона більше схильна здійснювати вчинки, небезпечні для суспільства. Найбільше неприємностей ми завше маємо зовсім не від левів і тигрів, а від усілякої дрібноти на зразок мікробів і бактерій.
Ігор ЯКОВЕНКО, спеціально для «Дня», Москва
