Депутат міської ради, доброволець «Айдару» Андрій Грималюк повернувся до Івано-Франківська, щоб зібрати кошти на тепловізори для бійців батальйону. Щодня у нього постійно зустрічі і телефонні розмови з потенційними благодійниками. Щоб все було прозоро, про надходження коштів на рахунок, він звітує на своїй сторінці у Фейсбуці. Виданню galka.if.ua вдалося відволікти його від цього процесу для інтерв’ю.
— Чому обрали таку назву для батальйону – «Айдар»?
— В Луганській області є райцентр Новий Айдар, є населений пункт Старий Айдар. Також це слово перекладається з турецької як «мужній» — мені подруга повідомила, кримська татарка. Ще річка Айдар тече неподалік місця, де ми розташовані.
— Якою була ваша мотивація вступити в цей батальйон?
— З студентських років я був у різних громадських організаціях патріотичного спрямування, в яких завжди була риторика, що потрібно захищати кордони, цілісність країни. Зараз, коли така критична ситуація, відбуваються військові дії на території України, потрібно було якось долучатися до цих процесів. Батальйон «Айдар» в більшості сформований з Самооборони Майдану. Я був учасником київських подій Євромайдану. І через Самооборону, через ці контакти вдалося потрапити в «Айдар».
— Тобто, туди не брали всіх охочих, а тільки тих, кого знали з Майдану?
— Наскільки я розумію, туди беруть всіх тих, хто бажає відстоювати суверенітет України. Деякі хлопці приїхали вже після того, як дізналися про діяльність «Айдару». Тільки у нашому взводі бійці з Тернополя і Луганська, Франківська й Алчевська, Житомира і Харкова, Вінниці і Стаханова, ну і з сусіднього Щастя. Це один взвод, а яка географія.
Спочатку я про назву «Айдар» не знав, їхав до батальйону в Луганській області, тому що там мав контакти. І там вже був товариш з Франківська – Петро Шкутяк, як потім виявилося.
— Побутові речі і харчі вам постачають волонтери. А яка допомога від Міністерства оборони?
— Держава дала зброю, частину техніки. Не відразу, бо була проблема. Все решта – це пожертви людей, яким не байдужа доля країни. Без підтримки волонтерів, громадських організацій, простих мешканців воювати взагалі не було б можливості. Наразі батальйон елементарними речами забезпечений повністю. Наскільки часу вистачить провізії та іншого - важко сказати. Поки що в «Айдарі» ніхто не голодував.
— Волонтери, котрі везуть вам допомогу, напевно, також наражаються на небезпеку?
— Є конкретна ситуація, присутня у ЗМІ: хлопці, не пригадую з якого регіону, везли засоби захисту, і десь на українському блокпості в Харківській області їх затримали. Взяли бронежилети і прострілювали, щоб перевірити їхню якість, а потім відібрали. І під час цього спілкування прикладали фізичні зусилля. Частина хлопців повернулися назад, а частина дочекалися нашої машини. Ми приїхали і забрали їх в батальйон. Прикро визнавати, що на своєму блокпості, десь в тилу, в Харківській області, такі речі відбуваються.
Навіть в мене була така цікава ситуація. Я їхав у напрямку Київ – Харків, до Луганської області. Прибув у Харків опівночі і прямував до товариша, щоб переночувати. Машину зупинили на нашому українському блокпості. Перевіряли документи водія, а потім захотіли оглянути мою сумку, в якій я віз особисті речі, бронежилет і берци.
Військовий спитав, чи є заборонені речі: зброя, наркотики. Я відповів: «Нічого з названого немає». А він так, з цікавістю: «А що є?» Я сказав: «Є бронежилет». А той зробив одразу круглі очі, дав сигнал своїм напарникам. Вони, озброєні автоматами, підійшли, обступили. Я відкрив сумку і показав їм бронежилет. Вони почали розпитувати: «Хто ти? Звідки? Чого сюди їдеш? А скільки тобі платять?» Спитали також, скільки коштує бронежилет. Я їм відповів, що приблизно шість тисяч. А вони сказали: «Ми тут платимо шість тисяч, щоб не їхати, а ти звідти їдеш…» Розмова тривала близько сорока хвилин, але мене відпустили, я спокійно добрався до помешкання товариша. І вже зранку поїхав у Луганську область.
— Чи не було критики вашого рішення відправитися до батальйону з боку колег, рідних?
— Про це мало хто знав. Я сказав двом особам в Івано-Франківську і батькам, які живуть в селі. Батько військовий – з ним стосовно цього простіше. Мама хвилювалася, можливо, хотіла щось заперечити, але до цього розмова не дійшла, бо я довго в селі не був. Вже пізніше, коли більше знайомих і родичів дізналися, то від них були дзвінки й есемески з хвилюванням і проханням повертатися назад. Ну, рідні хвилюються – без цього ніяк.
http://galka.if.ua/andriy-grimalyuk-deputat-svobodivets-boyets-aydaru-de-stoyat-nashi-viyskovi-za-yih-spinoyu-mir-problema-tilki-poperedu/
