Станіслав Кульчицький: «Психологічна залежність від Москви обертається малоросійством»Історик Станіслав Кульчицький розповів Тижню, навіщо Україна Кремлю, чим загрожує Росії анексія Криму, в чому суть проблеми українсько-російських відносин і як твориться українська політична нація.
У. Т.: Минуло 23 роки після розпаду СРСР. Кожна новонароджена держава розвивалася по-своєму. Чому їхні шляхи розбіглися настільки, що дійшло до українсько-російської війни?
– Обмежусь трьома колишніми союзними республіками, які охоплюють територію майже всієї Східної Європи: Україною, Білоруссю та Росією. Великий український мислитель Іван Лисяк-Рудницький і незалежно від нього славетний англійський історик Арнольд Джозеф Тойнбі підкреслювали, що Україна міститься на цивілізаційному розламі. Одна із книжок Лисяка-Рудницького так і називається: «Україна між Сходом і Заходом». Розлам вплинув на характер подій у нашій державі. Між українськими регіонами не було консенсусу щодо геополітичного вибору. Напередодні Євромайдану на Заході й у Центрі за інтеграцію з Євросоюзом висловлювалися 67%, а на Півдні та Сході бажали ввійти в Митний союз 68% громадян. П’ять турів голосування на президентських виборах 2004-го і 2010 років політизували соціологічну закономірність. Кандидати в президенти оголошували свою орієнтацію, а виборці прогнозовано голосували: на Заході й у Центрі переважно за Віктора Ющенка (у 2010-му – за Юлію Тимошенко), а на Сході й Півдні – головним чином за Віктора Януковича.
Наявність підприємств із багатьма тисячами робітників та особливості приватизаційного процесу зумовили появу економічної олігархії. Україна стала олігархічною, але залишилася демократичною країною. На відміну від політичних олігархів, якими були в радянські часи члени політбюро ЦК КПРС, сучасні економічні не становлять згуртованого центру влади, а тому не створюють аж надто великих загроз для демократії. Зусилля їхні спрямовані на конкурентну боротьбу. Досить згадати дуель між Дмитром Фірташем та Ігорем Коломойським, яка триває у ЗМІ. Проте олігархи небезпечні в економічному плані, бо не допускають реального реформування господарського життя.
Війна з Росією, незважаючи на весь трагізм ситуації, стала могутнім чинником, що спонукає громадян України згуртовуватися
На протилежному полюсі посткомуністичних трансформацій перебуває Білорусь. У ній максимальною мірою законсервовано радянські порядки, що загрожує в майбутньому таким самим неконтрольованим хаосом, який пережили інші країни впродовж «лихих 1990-х». Але мені симпатичний Аляксандр Лукашенка. Він не користується радянським спадком так, як президенти України або Росії: щось народу, щось бюджету, а головне – собі, улюбленому. Тобто лукашенківська диктатура має соціальний смисл. Держава повинна обмежувати тих, хто хоче збагатитися, залишивши сусідів жебраками.
Уже 23 роки ми не хочемо подивитися на себе в дзеркало. Потрібно визнати, що радянське суспільство у третьому поколінні не володіло імунітетом для життя в ринковому середовищі. Згадаймо хоча б ажіотаж довкола МММ. Колишні радянські люди звикли дивитися на державу як на годувальницю. Ми часто користуємося терміном «патерналізм», не усвідомлюючи того, що комуністичні вожді відродили в масштабі всього суспільства давньоримські відносини патрона і клієнта.
Читайте також: Володимир Василенко: «Наша незалежність – це не примха долі, а закономірність»
У Росії збереглися імперські структури, наприклад, «братство» колишніх працівників КГБ. Консолідація їх пришвидшилася від кінця 1990-х. За півтора десятиліття путінського правління відтворено чітку вертикаль влади. Коли з’явилися нові господарі життя – олігархи, потужний клан чиновників досить швидко експропріював їх або вони самі «лягли» під нього. На відміну від радянського, сучасний російський режим позбавлений марксистсько-лєнінської ідеології та пов’язаної з нею економічної диктатури. Тобто суспільство може користуватися приватною власністю. Політична диктатура Владіміра Путіна спирається на економіку, яка майже не залежить від підприємницької діяльності. Видобуток сировини з наступним продажем її за кордон такою діяльністю назвати не можна. На виручені долари закуповується майже все – від кораблів Mistral до зубочисток. Росія має величезні природні багатства, і тому путінський режим спирається не стільки на насилля, скільки на патерналізм та контрольовані ЗМІ. Оскільки російська економіка інтегрована з європейською, режим дозволяє існувати окремим острівцям ліберального мислення. З інакодумцями він розправляється здебільшого не самостійно, а з допомогою «громадської думки».
У. Т.: Чим Україна так привабила кремлівських можновладців?
– Очільник Російської Федерації намагається реставрувати в іншій формі Радянський Союз, розпад якого назвав найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття. Придністров’я, Грузія, Україна, що далі? Україна, саме Україна в планах Кремля завжди перебувала на першому місці. Більшовики погодилися розглядати населення Східної Європи, як три окремі, але і споріднені нації. Натомість сучасні російські шовіністи солідаризувалися з дореволюційними й відмовляють українцям у праві на самостійне існування. Вони претендують на все: територію, населення, історичну пам’ять.
Треба розуміти, що небезпека для існування українців як окремої нації закорінена не тільки в завжди наявних агресивних намірах керманичів Росії. У випадку з Україною ці наміри підсилюються й заохочуються прагненням задовольнити бажання значної частки російських громадян не відриватися фізично й ментально від українського народу. Поясню цю думку на прикладі.
У березні 1917-го в Петрограді відбулася багатотисячна маніфестація місцевих українців із приводу чергової Шевченкової річниці, і росіяни вперше побачили «українське питання» в матеріалізованому вигляді. Газета кадетів «Речь» відгукнулася на цю подію редакційною статтею, в якій було описано переслідування українців за царизму. Перелік переслідувань закінчувався таким реченням: «Бюрократичні неуки спромоглися у своїх неофіційних актах висміювати українську мову, яка має свою історію, свою літературу – один із найбільших духовних витворів найближчого нам по крові й походженню слов’янського племені, невідривно поєднаного з нами історичними зв’язками». Співчуття до українців було цілком щирим. Та одне тільки слово «невідривно» у процитованому реченні переконливо показувало підсвідоме ставлення російської ліберальної інтелігенції до «українського питання». Під час російської революції кадети проявили себе як найпослідовніші захисники «единой и неделимой» Росії.
У чому полягає суть проблеми українсько-російських відносин, якщо розглядати їх в історичному зрізі? Існувала колись у Східній Європі імперія із центром у Києві, але розпалась, і розвиток її народів пішов різними шляхами. Потім місію збирання земель цієї середньовічної імперії взяв на себе інший центр у її колишніх кордонах. За кілька століть сформувалася нова імперія – від Аляски до Вісли. Із попередньою її, мовляв, пов’язувала та сама правляча династія Рюриковичів. Цього було досить, щоб її представники спорудили в Новгороді 1882 року помпезний пам’ятник «тисячоліттю Росії» і оголосили українців та білорусів етнографічним відгалуженням єдиної давньоруської народності – своєї власної. Історичний міф про цю народність зусиллями окремих академіків тримається навіть у незалежній Україні. Він унаочнює «невідривність» українців від росіян і є однією з підвалин ідеології «Русского міра».
Далі за лінком
http://tyzhden.ua/Society/117359
