Тиць-...ць, або як важко жити перших 100 років.
Написав Клєр Захаровна
Опубліковано в Байкі зі склєпу
Друк
E-mail
17жовт.
Колись давно, коли Клєрочка була соплива, упітана і любила моцно посидіти на горшку, поспати в уютнєнькій краваточці вдень часіка 3-4, а також ходила пішки і рачки під стіл, корочє, Клєрочкі ще й 3 лєт не нарісувалось, як її підло залишила на бабцю рідна сімня і уваліла на море в Одесу.
Бабця жила через пару вулиць в невеличкій хатинці. Поруч з бабцею проживав її син Григорій, якого позамочі, а потім в очі кликали дядька Гринька.
Дядька Гринька любив частенько після роботи, а мо й на роботі шарпонути рюмаш і пертися до бабці на процес отрєзвлєнія, шоб не попадатись на очі своїй супружніце Полінє Васільнє. Поліна Васільна була мошчна женщина. Єслі ви колись були на совєцком вокзалі в буфєті, засратому мухами, то, мабуть, звернули увагу на привокзальних буфєтчіц - упітаних розовопиких бабіщ. Поліна Васільна була саме із них. Ярка красна помада і зелені перламутрові тєні добавляли в образ Поліни Васільни томності. За словом в карман не лізла, а хто ліз до неї за словом, могла в ярості откусить руку по локоть любому пасажиру поїзда, який посмів пожалуватись на її зелений біляш, або надкушану вчора кимось каклєту по-київськи з чистісінького хліба. Бо мнясо, яке мало бути в тій каклєті - бєзоговорочно пиздилось з буфєта і поєдалось дома на ужін самою Поліною Васільною.
Поліна Васільна не тільки пиздила мнясо в бухветі, но і льохко робила це з дядькою Гринькою. Одною рукою вона могла підняти його за ремінь на штанах і повісити на вєшалку. Єслі дядька Гринька сопротівлявсь - супруга його чотко фіксірувала кулачіщом в глаз.
Дядька Гринька лєбєзіл перед супругой і внутрєннє її уважав всіма фібрами душі. І даже однажди сложив качіствінний і краткий стіх, який йомко вміщав всю їхню непросту жизнь. Обично він його громко читав, ще коли заходив подшофе у двір, шоб умасліть супругу, бо Поліна Васільна в етой совєцкой торговлє влітку люто страдала сутки напрольот безпросвєтной непоетічєськой жизнью біля великої жовтої бочки з пивом, ублажая мєстних алкашів бокальчиком пєнного. Коли мєстна алкашня вистраювалась до бочки в жаждє заполучить бокальчік пива – Поліна Васільна чувствовала себе богінєй. І не дай бог, якийсь страждущий пожалуєця, шо у Васільни півас теплий! Вона тутже встромляла руки в боки і начинала орать: «Який тьоплий, паразіти? Я только чьто вліла 4 вєдра холодной води!» Очірідь тутже замовкала, бо понімала, шо січас їм не достанеця навіть розбавляної мутної жидкості…
От уявіть собі. Сумєрки, літо. Дядька Гринька вже по сінькє крадеця тіхой рисью додому. Коли він баче в вікні світло, то це означає, шо супружніца вже дома і січас йому достанеться не тільки на горіхи для бєлочок, но і на яблучка для йожиков. Дядька Гринька сразу понімає, шо тактіку вкорнє нада мінять і внутрєннє наполняєця боєвой рєшітєльностью і готовностью к маньоврам. Він смєло шарпає калітку на себе і голосно начинає дєкламірувать свій епічєський стіх: «Поліна Васільна друг, а я інтірєсний засратий супруг!» І так, пока його не впустять додому, або хтось із сусідів не гаркне у вікно: «Полька, блять, впусти його вже додому, бо я щас вийду, то бистрінько розберусь хто з вас поінтєрєснєє!» Поліна Васільна всігда слушала сосєдєй і корчила з себе благовоспітану даму, поетому дядька Гринька впускався додому і рибкой ниряв у коєчку, шоб зазря не злить супругу.
Так, тепер про главне. Як я вже писала вище - Клєрочку одтарабанили до бабці на досмотр і пропітаніє, пока сімня не вернеця з моря. Клєрочкин словарний запас в ці роки вже був достаточно обширний і вона постігала мір з відкритими очами, вухами і ротом, а також качіствінно мотала все почуте на ус, которий проізрастав десь в дєбрях мозга. Дядька Гринька часто заходив до бабці, шоб переждать в неї боєві дєйствія, ну і рассказать бабці про те, як йому живеться і работається. В состоянії подшофе починав варнякати тєксти, приправляючи їх принесеними з роботи матюками. Бабця частенько внімала до совісті дяьки Гриньки словами: "Гріша, замовкни, дитина слухає".
Клєрочка дуже вніматєльно прислухувалась к тєкстам і всьо мотала на ус і одного разу почула незнайоме "тиць-пиздиць".
І так воно їй понравилось, так лягло на дитяче вушко і так запало в сердечко, що вона його запам"ятала. Сидячи на горшку і длубаючи в носі, дівчинка часто згадувала це милозвучне слово. Воно їй дзвеніло лісовими дзвіночками і було соковите, як налита вишня.
Одного разу, дядка Гринька знов скаламбурив і добавив до цього соковитого слівця ще 2 слова і получився майже стіх: "тиць-пиздиць, по-руське здрасті". В голові маленької Клєрочки сразу сложився пазл і стало понятно, для чого нужне це слово! Для привітання!!!
Ітак, картіна маслом: вокзал, я на руках в бабці – встрічаємо сім’ю з моря. Клєрочка тайно радіє, що вивчила красіве привітання для мами і січас блєсньот новими лінгвістічєськими екзерсісами. Ось мама йде по перону, загоріла, красіва, за руку тримає старшого брата і душа Клєрочки наповнюється невимовним щастям кинутись в обійми і відревти всю разлуку відразу тут, на пероні. Клєрочка взмолилась до бабці: «Ба, хоцю до мамииии, пустииии». Бабця ставить дівчинку на землю, але міцно тримає за руку. Клєрочка рветься до мами із всіх дитячих сил, тягне рученьку із словами: «Мамааааа, маааамаааа! Тиць-пиздииииць»… Мама ще далеко і не чує, що волає дитятко, радісно посміхається і біжить обійняти свою дівчинку, а Клєрочка наполегливо волає магічну фразу, щоб мама побачила, що дівчинка цей час байдики не била, а вивчила нові слова і мамі стане стидно, за то, що вона не взяла Клєрочку на море, таку розумну кмітливу дівчинку і зацілує. Бабця, стоїть червона, як рак від сорому і цитькає на внученьку, але Клєрочку вже нічим не зупиниш! Тут мама чує, доціне привітання і стає, як вкопана, а Клєрочка видає другу порцію стіха: «Тиць-пиздиць, по люськи здясті!» Всі стоять, хлопають очима, повільно червоніють і не знають, що й сказати. Мама мовчки то всьо переварює, вздихає, бере Клєрочку на руки і ніжно шепоче: «Ах ти ж квіточка моя, розумниця!».
Клєрочка счастліва і довольна собою, обіймає міцно маму за шию і ложить на груди голівоньку, даючи волю сльозам розлуки.
– Буууууууууаааааааааааа!!!- вирвалось з дитячих грудей і понеслось по перону, - иииииииииииии, мааамаааа! Я тааак скуцяааааалаааа і стлаааадалааааааааа – волала Клєрочка, розмазуючи сльози кулачком по обличчю…
Зараз я собі уявляю цю душераздірающу картіну і понімаю, як невиносімо було на це всьо дивитись і як важко, бо потім мама вже ніколи не залишала свою дівчинку так надовго.
Вже потім, вдома, коли Клєрочка чесно відіспала свій днєвной сон і як всігда, встала в бодром расположенії духа і готова була любить і прикрашать цей світ, мама пояснила, що це погані і некрасіві слова і шо дєвочки не повинні їх казати. Клєрочка запам’ятала і більше ніколи їх не згадувала, аж поки не пішла в дитячий садочок…
Ніколи не матюкайтесь при дітях.
http://repka.club/blogs/bajki-zi-sklepu/item/986-tyts-ts-abo-iak-vazhko-zhyty-pershykh-100-rokiv
