Автор Тема: Постваймарська Росія та виклик для Европи  (Прочитано 662 раз)

0 Користувачів і 1 Гість дивляться цю тему.

Offline Feral Cat

  • Ветеран форума
  • ******
  • Повідомлень: 47144
  • Never give in!
Аlexander J. Motyl. «Post-Weimar Russia and the Challenge to Europe». З англійської переклав Павло Грицак за рукописом.

Чому Росія Владіміра Путіна стала такою очевидно аґресивною та націоналістичною? Чому вона звернулася до авторитаризму, водночас повернувшися проти Заходу? Одна з поширених відповідей покладає відповідальність за цю зміну особисто на Путіна – людину з нерівним минулим апаратника держбезпеки і настановою повернути Росії силу. Друга підкреслює співмірність між Путіновими амбіціями та психологічними потребами росіян, більшість яких його підтримують. Третя зосереджується на переконанні тієї більшости в тому, що їхню країну сплюндрував Захід.

Всі ці інтерпретації слушні, але охоплюють лише один вимір дійсности. Багатовимірний погляд стверджував би, що сучасна Росія набула таких ознак через падіння Совєтського Союзу та впливу цього падіння на російську економіку, політику й ідентичність. Якщо нинішня поведінка Росії є вислідом таких укорінених тенденцій, то виходить, що не прихід Путіна визначив траєкторію, якою рухається Росія, і його гаданий відхід у 2008 році нічого не змінить. Водночас це означає, що Росія, хоч вона й залишиться надовго ще авторитарною, націоналістичною та аґресивною, не зуміє досягти гегемонії в постсовєтському політичному просторі. Натомість вона ставатиме дедалі нестабільнішою й чимраз більше налаштовуватиме проти себе сусідів.

Росія та Ваймарська Німеччина

Іще в 1993–1994 роках аналітики вперше заговорили про «Ваймарську Росію». Спровокувало такі розмови раптове зростання на вазі Владіміра Жиріновського й тривожно гучний резонанс, що його відверто шовіністичні та реваншистські погляди спричиняли серед певних груп російського населення. Феномен Жиріновського, зрештою, зник з уваги загалу по тому, як він і його партія змарґіналізували себе власною передбачувано екстремістською риторикою, й основну увагу перейняли спроби Боріса Єльцина відповісти на комуністичну загрозу та зберегти Росію неподільною. На жаль, недавні події натякають на те, що, можливо, настав час говорити про явище значно загрозливіше: постваймарську Росію.

Сучасна Росія дивовижно – і тривожно – подібна до Німеччини після Першої світової війни. Обидві країни пережили раптовий, різкий і тотальний імперський колапс і зміну режимів, що спричинила величезні економічні труднощі та політичний хаос. Населення обох країн почувалося приниженим, а його скалічена імперська ідентичність мусила пристосовуватися до менших розмірів і втрати влади, звинувачуючи ворогів, колишні колонії чи нелояльні меншини всередині країни. Обидві країни захищали своїх «покинутих братів» у сусідніх державах, перетворюючи їх там на джерело постійної напруги. Як можна було очікувати, демократія зазнала провалу в обох країнах і, що гірше, стала з провалом асоціюватися. Після цього обидві країни звернулися до націоналістичної, шовіністичної, реваншистської та неоімперської риторики й підтримали харизматичних правителів, що обіцяли поновити національну славу, відродити силу держави і завоювати повагу на міжнародній арені. Правителі обох держав швидко встановили авторитарні системи – і більшість громадян схвалила це.

На щастя, цим подібність вичерпується. На відміну від Німеччини Адольфа Гітлера, що вдалася до імперіялізму та війни, Росія Владіміра Путіна цього не зробить, бо – попри всі запевнення з Кремля про супротивне – вона є вкрай слабкою державою зі значною мірою дисфункціональною економікою. Однак, як це було в Гітлеровій Німеччині, Путінова Росія займається таким самим націоналістичним позуванням, що жахає сусідів і з часом змусить їх реаґувати антиросійськими заходами. Гірше те, що поєднання аґресивности великої держави й засадничої слабкости схилить Росію до «перенапруження», відтак виводячи її в намірах та амбіціях за останні межі можливостей. Це лише збільшить крихкість російської держави, додасть напруги в економіці й здестабілізує країну. Отож позування Росії як великої держави шкодить її сусідам, а через погіршення стосунків із сусідами йде на шкоду і самій Росії. Шкодить воно й Европі.

Слабкість Росії

Побіжний погляд на Німеччину допоможе встановити рамки для прискіпливішого погляду на Росію. Німеччина стала зуніфікованою імперією лише 1871 року. Досягненнями наступних чотирьох десятиліть були стрімке індустріяльне та військове зростання, зміцнення держави, встановлення жорсткого контролю над слов’янськими прикордонними смугами та поширення імперського правління аж до Африки. Крах спіткав Німецьку імперію, коли вона зростала, а не згасала. Завдяки цьому зростанню імперія передала міжвоєнній Німеччині сильну державну владу. Перша світова війна позбавила Німеччину африканських колоній, Ельзасу-Лотаринґії, частин Прусії та Польщі, однак не порушила центральної держави разом із її дієвими органами. Ба більше, попри обтяжливі репарації та повоєнну гіперінфляцію, перед війною Німеччина була економічним двигуном Европи: економічна база країни не була розорена. Армія, хоч і зазнала поразки, перед тим продемонструвала спромогу воювати на два фронти проти всіх великих держав Европи.

Сьогоднішня Росія не має жодної із сильних сторін міжвоєнної Німеччини. Безперечно, Путін як президент значно сильніший за свого попередника. Він сконцентрував владу, знесилив опозицію, переповнив політичну еліту силовиками, приборкав олігархів, вихолостив громадянське суспільство та встановив потужний контроль над медіями. Та хоча Путін і контролює російську державу, її державний апарат слабкий і здезорганізований, еліти пересварені, силовики становлять окрему державу в державі, у збройних силах і досі безлад. Пошарпана економіка виглядала би вельми скромно, якби не величезні енергетичні запаси; міністерства просувають власні інтереси й борються за бюджетні видатки. Координування та кооперація, необхідні для досягнення політичних мет, мінімальні. Приміром, формальне підпорядкування реґіонів і губернаторів «надгубернаторам» та центрові зовсім не означає, що вони й справді улягають бажанням Москви. Навпаки, як і в минулому, реґіони завзято обстоюють власні інтереси, але роблять це у менш видимі та менш гучні способи. Нарешті – що є виразною відміною від міжвоєнної Німеччини – російська бюрократія роздмухана, недієва та глибоко скорумпована.

Як пояснити парадокс сильного провідника на чолі слабкої держави? Авторитарні керівники завжди заохочують плазування та боротьбу всередині еліт, перешкоджаючи таким робом розвиткові сильних інституцій, що підтримують зростання сильних держав. Чудовим прикладом є гітлерівська Німеччина: хоча фюрер цілком очевидно стояв на чолі, те, що він централізував владу, насправді лише розділило державні еліти, а отже, послабило німецьку державу. Із цього огляду Путін є більшою перешкодою для зміцнення Росії, ніж Єльцин.

Стан російських збройних сил не набагато кращий. Більшість їх складу становлять погано вишколені та здеморалізовані призовники. Озброєння застаріле, й, щоби довести його до задовільних стандартів, потрібні величезні збільшення бюджету оборони. Звісно, Росія і далі має ґрандіозний ядерний арсенал, але з нього небагато користи, коли йдеться про розв’язання проблем, пов’язаних із тероризмом, ісламістським радикалізмом і ослабленими державами. Росії не вдасться також перетворити його на політичний вплив у близькому зарубіжжі. Досі не розв’язаний конфлікт у Чечні, де російські сили борються зі значно меншим суперником, засвідчує військову слабкість Росії.

Хоча від 1999–2000 років стан російської економіки навіть поліпшився, вона стала занепокійливо залежною від ресурсів, що їх ґенерує енергетичний сектор. Виробництво енергії становить приблизно чверть промислового виробництва, а збут нафти і газу забезпечує понад половину прибутків від експорту. Підконтрольний державі газовий монополіст Ґазпром перетворився на відросток російської держави й активний чинник зовнішньополітичної діяльности Росії. Не менше хвилює і те, що російська держава здобула контрольні частки у низці стратегічних секторів, що провіщає дедалі більше зближення скорумпованої авторитарної держави та залежної від енергетики економіки. Всі ці тенденції демонструють перетворення Росії на так звану «petro-state» – країну, у якій держава й енергетичний сектор тісно поєднані; політичні, економічні та соціяльні стосунки якої організовано довкола видобутку енергії, внаслідок чого сама країна потерпає від довготермінових економічних і політичних викривлень. Легкі гроші, що їх приносить збут нафти й газу, мають наслідком роздуті списки державної зайнятости, призводять до неконтрольованої корупції та роз’їдають публічну відповідальність і демократію. Своєю чергою, всі ці тенденції послаблюють державу й економіку.
- See more at: http://krytyka.com/ua/articles/postvaymarska-rosiya-ta-vyklyk-dlya-evropy?utm_source=Copy+of+Site+Newsletter+%236&utm_campaign=Site+Newsletter6&utm_medium=email#sthash.M5hdninX.dpuf
If you are going through hell, keep going.