Згадали Парфумера? Тому дозвольте мені трохи поумнічать, умнічаніє про літературу – це моя професія і моє хобі.
Екранізація Парфумера – ще один приклад того, як часто екранізації не дотягують і не можуть, цілком з об’єктивних причин, дотягнути до рівня оригінала. Екранізувати ті сім років, котрі П. провів у пустелі-печері – це просто неможливо! Але в цілому фільм непоганий.
Сам роман мав неймовірний успіх, але читачі розділися на щирих його прихильників і не менш щирих його критиків – «детективна історія про маніака-збоченця просто огидна»! (Для мене роман став літературним шоком.)
Але ж подібні «детективні історії» дуже популярні серед читачів («коди да вінчі» читають мільйони!?), тому Зюскінд і використав цю «форму» як наживку для читача, сховавши за нею гірку притчу.
Парфумер – це сучасна притча про людину, котра прийшла у світ (як і усі інші), щоб любити і бути любимим, але ставши ізгоєм з першого свого подиху, він поклав свій великий талант на те, щоб відвоювати (саме відвоювати, жорстоко і по-людожерські) те, що належало йому по праву народження – любов, але не судилося - замість любові він отримав обожнювання натовпу (а це дуже різні речі!), тому і пішов з цього світу в небуття свідомо і добровільно.
П.С. Щодо екранізацій і поради Монаха (сприймайте кіно, «відокремившись» від тексту) – в мене це не виходить «відокремитися» : для мене тільки Сталкер Тарковського почав жити окремо від Пікніка на узбіччі, тому що зроблений геніально.
