Наука досліджує реальний світ – це абеткова істина. Так само, як і те, що цей світ є надзвичайно різноманітним, і різні його виміри вивчають різні науки. Українознавство належить до фундаментальних наук, а таку науку важко уявити без розвиненого понятійно-категорійного апарату. Одним із центральних в українознавстві є поняття «українство».
Це поняття категоріального рівня (і, відповідно, сам феномен, яким воно позначається) змінювалося впродовж останніх двох століть, коли ми маємо право вести мову про існування наукового українознавства. Сутнісне наповнення категорії «українство» розкривається через аналіз цього феномена в історичній ретроспективі і постійному переосмисленні. Розробка проблематики історичного та змістовного наповнення категорії «українство» на сьогодні представлена значним корпусом текстів. Але проблема і надалі вимагає поглибленого вивчення. Адже у світі немає нічого остаточно завершеного, а розвиток існує як певний напрям зміни явища чи об’єкта, як рух від старого до нового, від простого до складного, від нижчого до вищого.
Так, іще на початку ХІХ століття слово «українство» означало любов до українського фольклору, побуту, пісні, традицій загалом та намагання їх зберегти і вивчати. А вже наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. поняття «українство» асоціювалось із українським національним рухом чи описувало свідому настанову на вибір українськості як життєвої позиції.
Один із найвідоміших українських політичних, громадських діячів та непересічний мислитель Микита Шаповал зазначав, що українство, як рух до національного відродження, є явищем творення на певному територіальному просторі замість несвідомої маси нового колективу, нації, національного суспільства. Всі процеси цього руху з соціологічного погляду не досліджені, не систематизовані, не синтезовані. Аналізуючи причини поразки національно-визвольної революції першої чверті ХХ ст., М. Шаповал писав, що українство як свідомий рух за українську незалежність, або як би ми зараз сказали за «українську Україну», набуло нової якості в революційний період.
Розуміння українства як українського національно-визвольного руху особливо чітко простежується за роботами класика української історичної думки Михайла Грушевського. Наводимо широко розгорнуту цитату із його статті «Українці». Вона була написана російською мовою і побачила світ вперше у Петербурзі у 1910 році. В статті автор висловлює своє бачення ситуації з українством внаслідок гонінь з боку російського імперського режиму. М. Грушевський пише: «Але цими гоніннями вбити українство не вдалося. ...Рух політичної української думки безперервно тривав за весь час гонінь, яким вона піддавалась з боку старого режиму Росії, і в результаті українство розвивалось лише у ще різкішій опозиції до цього режиму. Однак широкому розвитку українства не могло бути місця в таких умовах. Заборони і гоніння перегороджали доступ української книги до широких народних мас російської країни, прирікаючи їх на темноту, оскудіння і виродження. ... Шкода була величезна і, звичайно, абсолютно не усунена простим, паперовим, скасуванням страшного указу 1876 р. Стара система пригноблення живе, і природні шляхи розвитку українства майже так само закриті для нього й зараз, як і до цього скасування».
Про політичне навантаження категорії «українство» М. Грушевського можемо говорити з повним правом, оскільки він писав у цій статті наступне: «Органічно чи, точніше сказати – історично – склалась політична програма сучасного українства: децентралізація, національно-територіальний автономізм, федералізм, найширша участь народу в управлінні».
У статті «Українці» знаходимо і визначення Грушевським українства. Він писав, що українство - це прогресивне, демократичне, соціальне українство, що є вираженням устремлінь свідомої частини українського суспільства, це не теорема, довільно вигадана якоюсь купкою людей, але органічний результат історичного процесу, логічний висновок із історичних умов українського життя і фактів його сучасних відносин. Як бачимо, тут «схоплено» процесуальність, історичність та світоглядну визначеність поняття «українство». Таке розуміння залишається важливим моментом при виявленні змістовного навантаження категорії «українство» і сьогодні.
Отже, у багатьох працях українських мислителів ХІХ століття, першої та навіть другої половини ХХ століття (в основному – в діаспорі) термін «українство» часто використовувався не для означення людності чи певної спільноти, тобто, не в суто антропологічному розрізі, а для характеристики цілого національно-визвольного українського руху або відповідного світогляду окремої особистості чи групи. Проте чіткого розведення понять не існувало. У текстах такого роду знаходимо поняття «українство» як національно-визвольний рух та «українськість» як життєву позицію, а часом вони збігаються з поняттям «українці» як народу та нації.
Так, Володимир Винниченко писав у «Відродженні нації»: історія показала українству всю безплодність, усю шкодливість і навіть злочинність намагання убгати відродження української нації в неприродні для неї, огидні її соціальним прагненням. Як бачимо, тут мова йде про українську націю в цілому та українське суспільство. Таке розуміння поняття «українство» перегукується з його потрактуваннями у працях ряду сучасних дослідників, коли під українством розуміється сукупність таких феноменів, як українська нація, українська держава, українська людина. Цими проблемами переймались чимало видатних особистостей: від політичних діячів та літераторів до науковців, від Дмитра Донцова й Миколи Скрипника до Івана Дзюби й Оксани Забужко.
Разом із тим у роботах В. Винниченка та багатьох авторів тієї доби зустрічаємо вираз «його українство». Він описує свідому настанову особи щодо українського питання. Сьогодні подібне вживання даного поняття загалом не припускається, натомість вживається термін «українськість».
У сучасній українознавчій науці змістовне наповнення поняття «українство» передбачає насамперед розуміння його як певного явища, до того ж загальноцивілізаційного. Так у підручнику «Українознавство» українство визначається як загальноцивілізаційний феномен, збірне поняття, що охоплює і етнічних, і політичних українців, а також представників української діаспори. Системоутворюючим фактором буття українства як великої соціальної групи є українськість в її етнічній, культурно-мистецькій, громадянсько-політичній та інших формах.
Під поняттям «українство» розуміються українці не тільки як автохтонний етнос, що проживає на певних територіях від найдавніших часів до сьогодення, а і як світовий феномен (включаючи українців, що проживають в понад 60 країнах світу і не втратили своєї національно-культурної ідентичності), тобто таке розуміння українства включає і численну українську діаспору. Подібний підхід дозволяє вирішити важливе питання: як бути з тими етнічними неукраїнцями, що зробили вагомий внесок у розбудову української науки і мистецтва, посилення національної самосвідомості, особисто пов’язавши свою долю з українською нацією. Себто, поняття «українство» має врахувати наявність значної кількості українців іноетнічного походження.
Таким чином, насамперед під українством розуміється збірне поняття. В антропологічному сенсі воно означає всю ту сукупність «мертвих, живих и ненарожденних земляків наших» (Т. Шевченко), тобто українців як окремішніх індивідів, які жили колись на землі, живуть сьогодні в Україні та у всьому світі за її межами, та тих, хто буде жити і визнавати себе українцем. Отже, до українців належать всі ті, хто, як писав М.Грушевський, «зроду українець», хто визнає себе українцем в Україні та за її межами. А також ті, хто населяє країну Україна, є свідомим громадянином цієї держави, але не є українцем за походженням (Грушевський М. «Хто такі українці і чого вони хочуть?»), тобто йдеться про політичних українців, або ж суб’єктів політичної (модерної) нації, якою сьогодні і є українська нація. Тепер ця нація зорганізувалась у незалежну самостійну демократичну державу – при всіх «проте» непростого процесу становлення української державності.
У такому баченні категорії «українство» особливого значення набуває розуміння сутності поняття нації та національного. Сьогодні існує принаймні дві активно діючі концепції нації: етнічної нації та політичної нації. Хоча, скажімо, Ігор Лосєв вважає поняття «етнічна нація» й «етнічний націоналіст» оксюмороном: «Якщо націоналіст, то не етнічний, а якщо етнічний, то не націоналіст. Нація й етнос – це дуже близькі та взаємопов’язані поняття, але все ж таки різні. І політичне самовизначення «націоналіст» походить від нації, а не від етносу. А той, для кого така форма і рівень розвитку народу, як етнос, є важливішими від нації, повинен називати себе етністом». Тож низка сучасних аналітиків наполягає, що концепція нації як такої «знімає» всі протиріччя витворених штучно концепцій нації, як то: культурна нація, етнічна нація, політична нація, етно-політична нація. Оскільки само визначення та розуміння феномену нації всотує в себе її визначення як культурної з етнічним підґрунтям, політичної, а також повинно враховувати і економічну та геополітичну підстави національного будівництва, і, безумовно, також становлення та розвиток громадянського суспільства. Можливо, врахування останнього фактору сприяє виробленню нової концепції нації – української громадянської нації.
Усі ці концепції виникають як відповідь на конкретний історичний виклик. Українська нація дотепер перебуває у процесі свого усталення. Актуальною є й проблема – на яких підвалинах повинне базуватися націотворення і соціотворення в незалежній Україні. Адже нація існує як система певних соціальних груп, а соціальна система знаходить свою цілісність в нації; у зв’язку із цим неприпустиме протиставлення національної ідеї і громадянського суспільства як феноменів начебто несумісних, між якими слід робити вибір.
Сучасна Україна фактично означує собою межі західної цивілізації. Аналізуючи цю непросту українську реальність, дослідники все ж вбачають у такому становищі країни і позитивні моменти. Україна має всі шанси стати тим містком між європейськими Заходом і Сходом, який не лише об’єднає їх, але й покаже реальні переваги ефективного використання та до певної міри синтезу найкращих надбань кожного із них.
Підіб’ємо підсумки. Юрій Шерех (Шевельов) писав про непростий процес витворення спільного українського «Ми». Воно не лише механічно, а й на глибинно-культурному рівні мало би складатися з «ми» діаспори та «ми» України. Поняття «українство» є фактичним утвердженням та засвідченням певного завершення процесу становлення спільного українського «Ми» як цілісності і відмінності від інших подібних національних «іншостей». Це поняття невід’ємне у світоглядному плані від українознавчої науки, не лише тому, що українство є її предметом, але і саме через світоглядне навантаження цього поняття.
Цікаву думку висловив професор Ярослав Калакура щодо місії сучасного українознавства. Він зазначав, що жодна галузева наука сьогодні, взята окремо – історія, філософія, правознавство, етнологія, політологія і так далі – не може виконати рятівну функцію для українського соціуму, тобто підвести інтелектуальне або раціональне підґрунтя для консолідації нації, для виведення суспільства з кризи. Тільки українознавство як цілісна система інтегрованих знань про Україну й українство, як носій національної ідеї, як акумулятор історичного досвіду спроможне застерегти від повторення стратегічних і тактичних помилок минулого, допомогти українському суспільству поставити інтереси українського народу вище вузькопартійних, а тим більше кланових, підпорядкувати їх благородній межі духовного очищення і зцілення хронічно хворого політичного організму.
По суті мова йде про українознавство як інтелектуальну гуманітарну складову процесу деколонізації та подолання постколоніального періоду Україною. І в такому разі українство вступає на історичну арену як головний актор подолання постколоніалізму, а відповідна наукова категорія – як інструмент ефективного осмислення цього періоду української історії. І тоді українознавство є одночасно і результатом, і важливим чинником доформування модерної української нації як спільноти вільних громадян та консолідації українства у всьому світі.
Ірина Грабовська
http://politikan.com.ua/2/0/1/106855.htm 
