Дві України: кінець амбівалентности?Микола Рябчук
Квітень 2015
Наважуся повторити свою давню тезу про те, що головний розкол в Україні не мовний, не етнічний і навіть не реґіональний, а ідентичнісний. Саме він статистично істотно корелює з рештою чинників, хоча із жодним до кінця не збігається, чим і зумовлює українську відносну гетерогенність і відносну стабільність. У певному сенсі, ця стабільність завжди була вимушеною (by default), тобто її забезпечувала не згуртованість різних груп на основі спільних цінностей, спільної візії майбутнього, а радше пасивне прийняття наявної ситуації як меншого зла порівняно з перспективою вкрай непевної боротьби за кращу/бажанішу альтернативу. Характерним прикладом такого опортунізму може бути голосування українців на двох референдумах 1991 року: у березні — за збереження СССР, у грудні — за незалежність. В обох випадках більшість жителів України проголосувала фактично за те саме — за збереження статусу-кво: у березні відносна стабільність була для них важливішою, ніж непевна, пов’язана з ризиком боротьба за незалежність; у грудні відносна стабільність була важливішою, ніж загалом безперспективна на той час боротьба за врятування СССР.
Можемо з великою вірогідністю припустити, що незалежність була реальною цінністю лише для чверті жителів — тих, що у березні проголосували проти СССР, а в грудні проголосували не тільки за незалежність (яка на той час уже існувала де-факто, отож потребувала лише формального затвердження), а й за опозиційних, некомуністичних кандидатів у президенти (насамперед за лідера Народного Руху, колишнього політв’язня В’ячеслава Чорновола) як єдиний спосіб наповнити ту незалежність реальним змістом, тобто кардинально покінчити із совєтською спадщиною й обрати, подібно до поляків та прибалтів, однозначно европейський шлях посткомуністичного розвитку.
Саме тому, що для більшости жителів України незалежність не була справді життєво важливою цінністю, вони в усіх подальших соціологічних опитуваннях висловлювали значний скепсис щодо неї. Він зовсім не означав бажання від неї відмовитися чи, тим більше, боротися проти неї (конформісти у принципі на таке не здатні). Він означав лише те, що й раніше: боротися за незалежність, захищати її ніхто із цих респондентів не буде, бо вона не вписується в їхню систему цінностей і не віщує жодних матеріяльних чи інших зисків.
У грудні 1991 року незалежна Україна постала як спільна держава совєтських і антисовєтських українців; тих, що вважали себе за «майже один народ» із росіянами, і тих, що вважали Росію та росіян за головного Іншого; тих, що прийняли незалежність України як fait accompli, і тих, що справді мріяли про цю незалежність і навіть за неї боролися, ризикуючи при тому здоров’ям, свободою або й життям. Вражаючий результат референдуму — 90% за незалежність— приховав принципову відмінність між двома основними спільнотами, які мали істотно відмінні підстави проголосувати «за». Те, що було для одних абсолютним благом (екзистенційною цінністю), для других було лишень меншим злом; те, що для несовєтських українців було сповненням їхніх мрій, для їхніх совєтизованих співвітчизників було тільки прагматичною реакцією на певну історичну випадковість.
- See more at:
http://krytyka.com/ua/articles/dvi-ukrayiny-kinets-ambivalentnosty#sthash.8OnjMPga.dpuf