Sergio Alessandro Gorbenko На 9 місяців по загибелі нашого сина Святослава Горбенка в аеропорту Донецька 3 жовтня 2014 року.
3 липня 2015 р. о 1:26
«Мое присутствие или отсутствие не усилят в людях веру. Но мне хотелось выразить свою твердую убежденность, что современный мир страдает от своего рода жажды и голода, который не утолит никакой материальный комфорт и материальный прогресс…»
Индира Ганди.Нью-Дели 1983 год.9 місяців – сакральний і символічний термін – за дев’ять місяців лоно жінки виношує нове життя і коли вони минають стає чудо – народжується дитина і на світ приходить нова душа , новий космос, новий всесвіт. Всі дев’ять місяців це чудо народження нової людини овіяно атмосферою чекання і надії матері і батька, які надіються, вірять, люблять і чекають…Але ось мить і це інколи невимовно болісне чекання нагороджується … надія справджується і довго очікувана дитина народжується. І щастя оселяється в домі, випромінюючись на весь світ, на весь Всесвіт.
Мабуть ми ще дуже люди, дуже людські в своїх відчуттях, світосприйняттях і надіях, коли підсвідомо чекали і надіялись що за цей священний час народиться правда і відновиться справедливість. Ту, яку ми з дружиною щиро прагнули – держава офіційно визнає нашого Святослава своїм воїном-захисником і припиняться ті пекельні духовні муки глумління і двосмисленного стану, в якому ми всі опинилися з моменту офіційної відмови визнавати його учасником бойових дій, що загинув на цій необ’явленій і неназваній війні, такої ж невизнаної і замовчаної, як і наш син.
Не справдилося, не сталося – минуло дев’ять місяців, були найдені всі приводи і делікатні пояснення чиновників і… син так і зостався невизнаним і непоміченим - як і ми його рідні, яких ця держава не вважає родиною загиблого… бо не виконані формальності.
Не вистачило сакральних дев’яти місяців для народження правди і відновлення справедливості. Видно для народження Правди і Справедливості замало дев’яти місяців і особливо коли мова йде про наш час і про нашу нещасну вкриту неправдою і несправедливістю Україну.
Мені часто деякі «добродії» радили ні на що не сподіватися і не надіятися і особливо на допомогу держави, я і не надіявся, але мова йшла не тільки про допомогу, мова йшла про пам'ять і честь.
Я вже ні на що не надіюсь і не витрачаю часу для пояснення чиновним мужам України жорстокості і несправедливості їх ставлення до пам’яті і нашого сина і інших добровольців, але я хочу як історик зберегти на майбутнє мерзотну історію ганебної винахідливості нашої влади і способів якими вона робила чорну справу замовчення пам’яті вбитих патріотів прикриваючись законом і своєю законослухняністю і вірністю регламенту і процедурі. Це псевдо правове мислення і формалізований бюрократизований ритуал регламент прийняття будь яких рішень на користь звичайного громадянина стало справжньою ознакою сучасної української системи влади –тієї самої влади, яку мій один знайомий іноземний журналіст охарактеризував як
владу, що
дивовижно не любить власний народ.
Саме жахливе що сталося за рік президентства Порошенка це те, що нова влада дуже поволі, але наполегливо привчила наше суспільство до сприйняття аморальності і парадоксальності як НОРМИ, яка вже нікого не дивує і не обурює бо ця аморальність, брехня і зрада стали звичайними щоденними подіями в житті України. Давно вже забута кров Небесної Сотні, вбивць і катів Майдану не знайдено, а кого знайдено відпущено їх не шукають і потрохи забувають…бо війна і є події більш болючі і актуальні. Забуті закатовані Гіркіним сбу-шники, забуті цинічно розстріляні під Волновахою волиняни, забуті 47 десантників збиті майже на злетній смузі, забуті зрадливі розстріли батальйонів «Донбас», «Миротворець», Нацгвардїї під Іловайськом, забуті розправи і катування російськими карателями наших полонених, забуті зраджені і кинуті напризволяще Кіборги разом з їх цитаделлю ДАПом, забуті мученики Савур-Могили…Забуте Дебальцево….Забуті всі. Голосів що обурюються проти цього стає все менше, адже і патріотів стає ФІЗИЧНО менше, а ті хто вцілів або скалічений, або поранений, або замордований з проблемою… визнання статусу учасників АТО і пошуку джерел до існування.
Не в кращому стані і родини бійців за Україну: хто розчавлений горем за вбитими дітьми, чоловіками і жінками, хто в відчаєм бореться за здоров’я і душу скалічених рідних, хто сходить з розуму оббиваючи пороги держінстанцій про визнання їх рідних вбитих, або поранених солдатами України...І все це на фоні пошуку джерел просто до фізичного виживання в умовах несподівано і організовано підвищеної владою ціни життя (оплати права на життя в своїх убогих помешканнях, плати на проїзд на роботу за копійки, плати за звичайні місцеві овочі і хліб) .
При цьому статки влади майже відкрито зростають, в країні на фоні щоденних жертв незрозумілого АТО як нівчім небувало йде псевдо мирне життя нічого непомічаючого і ніби байдужого до всього суспільства…
Повідомлення про пару-трійку нових вбитих солдат ВСУ щовечора стали звиклими і буденними і мало хто крім родин, рідні яких призвані і відправлені на Схід вже не здригається. Люди гинуть щодня, неоголошена війна триває, життя погіршується, а суспільство навіть не звертає на це уваги…. Всі звикли, це буденність. Всіх призвичили. Покров облудливої омани пелени з очей спадає періодично у тих, хто несподівано дістає повістку в військкомат, як чорну мітку і раптом розуміє, що якщо не відкрутиться від неї, то жах війни, кров смерть і біль стануть і його реальністю, і він приклада всіх зусиль щоби залишитися в обманливому брехливому псевдо мирному світі, де ще не стріляють гармати, не летять уламки мін не відриває ніг і рук. І за це він готовий мовчати, бути байдужим і терплячи зображати безтурботність на вулицях рідного міста. Ганебне фальшиве життя, за яке тим з нас хто виживе буде колись дуже соромно і яке ми будемо згадувати з огидою…
Я вже сказав раніше, що вважаю найжахливішим те що нас всіх намагаються призвичаїти до аморальності і абсурдності дій нової влади, яка під різними благовидними предлогами і відговорами просто таки краде наші одвічні права і переступає межі і людські і Божі.
Вдумайтесь самі, ну яке право має держава, президент і взагалі будь яка людина ВИЗНАВАТИ чи не визнавати смерть солдата чи добровольця-волонтера, що піднявся на захист своєї країни? Якщо така смерть сталася по факту на фронті в бою з ворогом – це смерть солдатська на війні просто по факту і ставити її під сумнів це автоматично ганьбити і пам'ять загиблого і його осиротівшу родину. Це чорний нелюдський злочин, такого ніде і ніколи не було в історії світу…крім в нас в Україні за часи Порошенка. Вдумайтесь самі чи є країни (фашистська скажена Росія не рахується) де б з родини загиблого держава вимагала збирати довідки про обставини його смерті. В 2-1 світовій війні з боку СРСР загинуло понад 20 млн. чоловік, з них не менше 50 % військових, але навіть в часи деспота Сталіна криваве НКВС не вимагало таких довідок з родин загиблих. В нас – ВИМАГАЮТЬ, тим самим косвенно держава «делікатно» ПУБЛІЧНО демонструє сумнів що людина загинула на фронті, а не в ДТП. Звичайно це легко виправдати цій державі, бо офіційно в неї до сих пір не визначено ні фронту, ні бойових дій ні війни - все перекреслено блюзнірською абревіатурою АТО, як глузуванням над кров’ю і стражданням людей. Цім сумнівом «наша» держава публічно принижує і пам'ять солдата і додає нових страждань його родині, яка і так перебуває на межі людських зусиль, бо до болі втрати домішується ще біль НЕВИЗНАННЯ і зневаги з боку рідної країни і суспільства. Ті хто це пережив - мене зрозуміють, хто не пережив – ні.
Як же нам пояснюють цей нонсенс – цей небачений ніде в світі цинізм по відношенню до мертвих солдат? А дуже просто і нібито законно і логічно: для цього швиденько і спритненько вигадують нове трактування смерті під неологізмом СТАТУС! От як – смерть – це ОДВІЧНЕ ЗАГАЛЬНОПРИРОДНЄ ЯВИЩЕ – в трактуванні нашої влади перетворилася в СТАТУС. А от надавати чи не надавати статус це вже компетенція держави, її компетентних органів. Тільки вдумайтесь в цю еквілібристику словами: заміна слів «смерть на війні» на «статус учасника бойових дій» автоматично дала в брудні анонімні безликі і бездушні руки державців право вирішувати: кому давати цей «статус», кому ні. Звичайно якщо б президент чи його урядовці зазіхнули би на право визнавати смерть воїна чи ні, вони б одержали гнів і осуд суспільства, зато із статусом все в порядку. Адже статус – політико-юридичний ранг і це держава його призначає. У такий спосіб підміни слів держава привласнила собі те на що не мала ніякого права – оцінювати смерті солдат і добровольців і вирішувати яку з них визначати солдатською, а яку не пов’язану з війною . Воістину не має рівних українській владі в умінні спритно викрутитись і виправдатися з будь якої ситуації, хіба що французьке чиновництво ще може з ними позмагатися.
Ця бридка ситуація із статусом певною мірою юридично і фінансово виправдовується державцями як завжди дуже благовидними причинами. Адже гуманний президент Порошенко мав необережність призначати державну компенсації родинам загиблих і поранених українських воїнів, яким буде надано цей статус. Ця компенсація стала справжнім прокляттям для загиблих солдат, особливо добровольців, адже саме із-за небажання її виплачувати тисячі родин вбитих горем зазнали ще й офіційного приниження – відмови в статусі, що по суті означало ОФІЦІЙНЕ заперечення героїчної, а часто мученицької смерті того чи іншого українського солдата. Уявіть що відчували батьки, дружини і діти вбитих, і покалічених.
Ось таким чином ніби справедливе опікування проте щоб державні гроші не попали не в ті руки, питання «Статуса» стало надзвичайно серйозним і ретельно контрольованим тою ж державою особливо в питанні добровольців, або рядових військових, які загинули чи зникли без вісті не встигнув дістати відповідних документів і свідоцтв їх загибелі. Одночасно це опікування перетворилося в несправедливе і жорстоке знущання над родинами українських патріотів.
Я прекрасно розумію, що мені вже не змінити цього прецедента перетворення смерті в статус і контролю надання цього статусу нашою державою, але перш як назавжди вийти із цієї теми, чого я щиро прагну вважаю за потрібне висловити свою позицію:
1) Вважаю що ні президент, ні жоден з чиновників, ні держава НЕ МАЄ ніякого ні юридичного ні морального права визнавати чи не визнавати смерть солдат і добровольців на війні, яка сталася по факту. Вона просто забов´язана ці смерті реєструвати, так було завжди і всюди. Вигаданий «статус», як і вигадане замість війни «АТО» - то лукавство.
2) Правова держава має право в окремих випадках, коли підозрює що сталося вбивство завуальоване під смерть на війні – висловити сумнів, але не обмежуватися цим, а по кожному такому випадку за своєю ініціативою запроваджувати прокурорське розслідування силами слідчих військових прокуратур.
3) Якщо розслідування підтвердить підозру держави винні повинні бути покарані негайно за законом військового часу; якщо розслідування доведе що смерть воїна сталася в бою, але із-за державної підозри це публічно офіційно не визнавалося державою, чиновник, ставший ініціатором такого невизнання і необгрунтованої підозри, має бути покараний публічно, а родині загиблого за несправедливе безчестя має бути принесене офіційне вибачення.
Надіюсь так колись і буде, тому що як би не викривлялася правда вона рано чи пізно переможе. Поки що наша родина залишилася в числі тих відторгнутих родин загиблих, які не тільки зазнали горе втрати але майже дев’ять місяців терплять глум державного невизнання, що дорівнює підозрі про обставини загибелі сина. При цьому держава не визнаючи його загибель на війні під різними оговорками не починає і прокурорського розслідування його загибелі, таким чином не помічаючи смерті свого громадянина. Виходить так: людина загинула, а її загибель просто ігнорується владою, як її і не існувало.
Проте, як би кому не хотілося назавжди стерти ім’я і пам'ять Святослава – Скельда зі шпальт історії України, це марна справа, бо не державні циркуляри, ні змови і навіть не хроніки, а пам'ять Народна і воля Божа визначають кому в історії народу залишитися назавжди, а кому зникнути без сліду попри мавзолеї, корони, багатства і оди придворних хронікерів. Можна вбити героя, можна навіть забути місце його могили, але не вдасться вбити народ, який його породив, можна захопити і зруйнувати невдалу потворну державу, але не вдасться захопити живу і квітучу країну, яка відродиться і створить нарешті гідну для себе форму суспільного ладу і управління. Попри всі наші поневіряння і втрати український народ житиме, а Україні бути!.
