Динозаври не здаються
Доволі дивні події відбуваються у нашій країні. Безліч одіозних персон, які відверто вороже ставляться до демократії і заграють із Росією, почуваються цілком впевнено і комфортно. Навіть у час війни. Навіть на фоні усіх цих незмінних повідомлень з фронту про загибель наших вояків.
Це феноменальне явище не вписується в жодні світові норми. У цивілізованих країнах таких персон ізолювали, ув’язнювали і навіть страчували. У Франції страчували жінок за те, що спали з німцями. Спали! Не виголошували жодних пронімецьких прокламацій і не закликали до МИРУ. Лише спали.
У нас за колабораціонізм можна отримати ордени і медалі. У нас держава за колабораціонізм може влаштувати для поважного ювіляра творчий вечір у палаці "Україна". Та ще й тримати його на посаді, від якої залежить вибір щорічного лауреата Шевченківської премії. Цей піїт, за яким нема жодної не те що наукової монографії, а бодай наукової статті, досі залишається дійсним членом Національної академії Наук України. Колаборант ще й почесний громадянин міста Києва. Себто кияни повинні пишатися таким землячком?
Упізнали про кого мова? Авжеж, про Бориса Олійника. Це йому влаштували празднічєк на його 80-ліття за наші кошти. Не Романові Іваничуку, не Валерію Шевчуку і навіть не Ліні Костенко.
Влаштували свято людині, яку глибоко поважає Росія і весь її трудящий істеблішмент. "Литературная газета" називає нашого "академіка" "выдающим мастером слова". На жаль, ворожого для нас. Майстром слова, якого Україна давно вже не читає.
Даючи інтерв’ю "ЛГ", Б. Олійник з ностальгією згадує "славное времья", коли за його словами українська література просто таки розквітала. Журналіст натомість цікавиться, "почему последние годы литературный процесс на Украине едва тлеет, талантливых литераторов по пальцам пересчитать?"
І отримує саме ту відповідь, яку й приємно почути будь-якому московському патріотові. Виявляється, що все взаємопов’язане, і по війні Україна "занимала почётное 20-е место в мировом рейтинге самых развитых стран мира".
Як же я цього не помітив? Чи я не жив у ту добу? Чи не вистоював у чергах з бабусею за хлібом і борошном? Чи не бачив, як тяжко гарували селяни, заробляючи по дві копійки на трудодень? А танки, які прямували на Чехословаччину – це теж свідчення небувало добробуту?
Далі наш Боря ледь не цитатами з Брежнєва змальовує ідеальне життя за СССР. Усе тоді було прекрасне, світле і жили люди щасливо з вірою у майбуття.
А мені чомусь згадуються насуплені, непривітні, мовчазні обличчя, настороженість у поглядах і синдром щура. Щурі, як відомо, полюбляють триматися стін. От і совєтські граждани трималися стін. Дві речі вони робили обличчям до стіни: цюняли і жвакуляли. То було дивовижне видовище. Ніхто собі не дозволяв, як ото тепер, наминати пиріжок за 4 копійки (сьогодні це переважно готдоґ), прогулюючись. Ніхто. Тільки обличчям до стіни. І при цьому не зиркаючи на боки, де стояли такі самі.
А якось, коли я, весело метляючи такого пиріжка, почимчикував собі вулицею, то почув від першої зустрічної совєтки "стидоба!". Так, мовби я гуляв без штанів.
Зате тепер для Олійника, коли люди вільно жують усе, що заманеться, і настали важкі часи. Особливо "удручают" писателя "спроби" переписати історію: "Чего стоит одно стремление заменить названия украинских городов, улиц и площадей! Убрать из повседневного обихода напоминания гражданам Украины о славном прошлом страны, о подлинных героях. А взамен подсунуть имена весьма сомнительных и жестоких деятелей".
А от, мовляв, сам Олійник "не выходил из компартии" і зостався їй вірним. Але навіщо ж так прибріхувати? Олійника з компартії виключили за підтримку Помаранчевої революції, а Ющенко зробив його "Героєм України".
Щодо російсько-української війни, то Олійник, звісно ж, її не бачить. Тому щиро закликає українську владу "немедленно прекратить всякие военные действия. Развести войска, запрятать поглубже гонор и амбиции. И договариваться, договариваться и договариваться".
Дивно, чому він не переконував Путіна домовлятися з Чечнею або Грузією?
Наостанок писатель потряс читачів своєю ерудицією, заявивши "А что касается творчества – в Древнем Риме родилась такая поговорка: "Когда говорят пушки, музы молчат". Дивно, що газетярі не зауважили виразного анахронізму, адже гармат у Давньому Римі не було. Хоча сама приказка і справді походить від латинської, де замість "гармат" була "зброя", але "гармати" уже народилися не в Римі.
Якось у 1978 році, плентаючись Києвом із поетом Іваном Іовим, ми побачили неподалік Спілки письменників п’яненьку зграю. Був там серед інших літераторів і Борис Олійник. Помітивши нас, він заволав на всеньку вулицю: "Аху.мітє мєня, братія моя!" і поліз цілуватися.
Ми з ним знайомим не були, зате він добре знав Івана і потягнув нас у ресторан "Еней", який був у підвалі Спілки. Там ми засіли за столами. Поет поклав мені свою важку руку на плече і сказав:
– Називай мене, Боря.
Ні, я тоді не посмів називати його Борею. Скажу тепер:
– Боря! Ти такий ідейний і щирий комуніст, як я вірний ленінець. Ти продавався усім режимам і з вдячністю приймав щедрі подачки, не забуваючи ні про себе, ні про добробут своєї сім’ї. За совєтів ти, не думаючи про народ, користав з закритих партійних крамниць. На обіди ходив до Верховної Ради, ще не будучи депутатом. Ти жирував тоді, коли твій народ закипав від безсилля і розпачу у вічних чергах. Ти чайок пив з коньячком, а не як Ілліч "у прикуску". І коли ти писав: "У поета гроші завелись… У поета гроші? Та облиште!" – ти брехав, бо завжди мав гроші і мав змогу їздити за кордон. Тому спи спокійно, Боря, у нашій непам’яті.
http://obozrevatel.com/blogs/04792-dinozavri-ne-zdayutsya.htm
