2.
Попри відсутність у Распаєвому романі однозначно заявленої симпатії для тої чи другої сторони, сам спосіб представлення в творі «конфлікту цивілізацій” оприявнює європоцентричні упередження автора та його виразно «орієнталізаційний» погляд на чужинців. Жоден із них не має індивідуалізованого характеру, прив'язаності до конкретного місця й часу, якихось власних проектів і мрій — крім тривіального прагнення досягнути молочних рік із киселевими берегами, що плинуть віртуальними просторами телевізійних реклам.
Конкретність доль і, відповідно, оповідей — чи не найбільше враження, яке я виніс недавно з польсько-німецько-української виставки Dispossessions на Венеційському бієнале. Кожне вигнання, імміґрація, втеча, втрата мають індивідуальний характер. Усі мають власне ім'я, історію, колір, кшталт, запах, звук. Їх можна торкнутися і почути, відчинити, наче потріскані двері, і зазирнути всередину, відкрити одна за одною цілі колекції позірно випадкових речей і незрозумілих слів, що виповнюють собою конкретне життя, рятуючи його від анонімності та ентропії.
Я ніколи на власні очі не бачив біженців, хоча багато хто з моїх друзів за совєтських часів могли б зважитись на цю роль, коли б кордони були відкритими. Зважився, власне, лише один. Наприкінці 70-х він одружився з єврейською дівчиною й отримав дозвіл покинути комуністичний рай разом з юрбою інших репатріантів до нововіднайденої сіоністської батьківщини. Я пригадую спеціальний потяг зі Львова до Відня, нечисленних відпроводжальників, що наважилися з'явитися на платформі під недремним оком ґебе; пригадую свого приятеля у велетенській шубі та хутряній шапці, яких він ніколи в житті не носив, навіть узимку, а тим більше у квітні. Він виглядав ґротескно, наче на кінозйомці, але я знав також, що нічого, крім особистих речей, імміґрантам вивозити не дозволялось, отож мусили брати не те, що хотіли, а те, що могли. Спасибі великодушній Совдепії, що взагалі випускала їх на свободу — замість відправити товарним потягом у протилежний бік.
«Ну, по вагонам, товарищи беженцы!» — горлав провідник. Це був нібито жарт — поєднання совєтських «товарищей» з антисовєтськими «беженцами». Але сцена від цього робилася ще ґротескнішою. Ніхто й не думав сміятися. Почувалися як на похороні. Від'їжджали назавше, й усе, на що могли сподіватися, — це принагідні листи, примарні послання з іншого світу, з недосяжного потойбіччя.
Через десять років, однак, залізна завіса впала і я, всупереч усім припущенням і передбаченням, таки здибав свого товариша-біженця — спершу в Києві, куди він приїхав на якийсь медичний конґрес, а потім і в Штатах, куди тепер уже я подався на цілих два роки досліджувати життя антиподів. Товариш виглядав пречудово. По кількох роках митарств, розлучень, миття посуду й перепідтвердження свого лікарського диплому він таки отримав працю за фахом у державній психіатричній клініці, купив помешкання, відкрив приємність катання на лижах і мандрування світом, забарвив свою українську вимову американським акцентом і додав екзотичне -off до свого невизначного українського прізвища Зубко. Він втратив батьків ще в дитинстві, його дальші родичі виїхали до Польщі, тож повертатися в Україну не було ні реальних причин, ані віртуальних.
Він, здається, був трохи здивований, що ніхто з наших спільних друзів не пішов його шляхом — навіть коли залізна завіса впала і кожен отримав змогу втілити свою мрію, була б лиш охота. Я намагався пояснити йому, що саме тому, що завіса впала і совдепія завалилась, потреба імміґрувати втратила актуальність і романтичність, плід втратив привабливість. Хтось справді виїхав — заради грошей, кар'єри, освіти чи просто з цікавості та потягу до пригод. Проте більшість залишилась — на краще чи гірше — у країні, яку міжнародні довідники оптимістично окреслюють як «middle-income country» та «unconsolidated democracy», трактучи, вочевидь, і «middle», і «unconsolidated» безмежно широко.
Більшість людей імміґрує лише тоді, коли життя стає геть нестерпним, а шанси його змінити в старому місці зводяться до нуля. Падіння совдепії не зробило життя українців заможнішим, проте зробило його вільнішим і відкритішим до чого завгодно. Вони можуть тепер говорити, що думають, і думати, що вважають за потрібне. Їх не виганяють з університетів за самвидав, не ув'язнюють за політичні заяви, не карають за невідповідні зв'язки і неправильні книги. Державі нема до них діла — і слава Богу. В кожнім разі, це значно краще, ніж недремна увага до них з боку всіх, а особливо деяких державних органів.
Проте песимісти кажуть — і по-своєму теж мають рацію, — що свободу на хліб не намажеш, незалежністю ситий не будеш. Туга за мудрим вождем, який про всіх думає, і державою, яка всіма опікується, матеріалізувалася на постсовєтських просторах у відновлених султанатах — спершу азійських, потім кавказьких і зрештою європейських. Білоруси знайшли собі батька, росіяни — Крихітку Цахеса. Українці чомусь не схотіли ні батька, ні Цахеса. На Майдані це їм коштувало сотні життів, на російському фронті — кількох тисяч. Понад мільйонові українців довелося виїхати з Донбасу — можливо, назавше. Доти я бачив воєнних біженців лише в кінохроніці. Й аж ніяк не сподівався побачити їх у власній країні.