До незліченних великих і малих, наскрізних і локальних розколів, якими невтомно й винахідливо намагаються насичувати наше суспільство політики, закликаючи до «національної єдності», щоразу додаються перебіжні розколи, ініційовані не менш винахідливими громадянами, схильними розуміти «нашу національну ідею» в дусі безсмертного і доленосного гасла «Бий своїх, щоб чужі боялися!»
Одним із останніх прикладів такої натхненної діяльності може бути колотнеча, що здійнялася навколо висунення (Вченою радою Інституту літератури ім. Т. Шевченка Національної академії наук України) на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка професора Гарвардського університету (США) Григорія Грабовича. Здавалося б, Вчена рада науково-дослідного інституту — люди компетентні. Не менш компетентний і Комітет з Національної премії. Хай обговорюють, дискутують. Хай приєднується до обговорення громадськість. І вона справді не забарилася приєднатися. Але як! Група видатних і шановних діячів української літератури звернулася з відкритим колективним листом до Комітету з Національної премії ім. Т. Шевченка, закликаючи не допустити такої національної ганьби. Воно усе б нічого, але в тому колективному листі було забагато тяжких звинувачень на адресу Грабовича і мало посутньої аргументації. Та це був лише початок. Далі колективні «відкриті листи» посипалися, як із роздертого міха просо. І дедалі лютіші й лютіші, навмання писані.
http://m.day.kiev.ua/uk/article/kultura/mova-mityngu-ne-mova-nauky-y-kultury
