Дмитро Різниченко
17 hrs ·
Вчора ввечері, повертаючись потягом з дому на фронт, набив обличчя сепаратисту. Зайшов був у прокурений тамбур, де голосно гелготіла зграйка п’янючих мужиків, і один з них буквально кинувся до мене піднесено-агресивно - "С КЄМ ВИ ВАЮЄТЄ?! ЗАЧЄМ ТИ ПРІШОЛ НА МАЮ ЗЕМЛЮ?!! ГДЕ ТИ УВІДЕЛ АКУПАНТОВ?!" …Ну й що? Ну й нічого. Коли він сказав якусь гидоту на адресу моїх побратимів-дончан, я заходився його бити, і так замісив, що коли повернувся у купе, довелося берці вологою серветкою від крові відтирати.
Міліції у потязі давно нема – пару місяців минулого року їх наряд покатався туди-сюди, поки посвідчення «учасників бойових дій» не отримали, і лишив цю справу. Тож тут тепер жива модель українського соціуму, побудована з найконфліктніших складових: солдати, напівпритомні аватари, сепаратисти з окупованих територій, українські патріоти з Донбасу, перелякані обивателі, алкоголь, алкоголь, алкоголь – і тільки старенька провідниця у якості представника влади. Можна сказати, середовище суспільного експерименту.
Я другий раз вийшов у тамбур, і знову зустрів його – вже трохи тверезішого, вмитого, заклеєного. «…НЄ, НУ ВСЬО ЖЕ, ВОТ СКАЖИ - ПАЧІМУ ВИ ПРІЄХАЛІ НА ТАНКАХ? ПАЧІМУ С НАМІ НІКТО НЄ ХАТЄЛ ГАВАРІТЬ?!..»
Ну давай і поговоримо, якщо така нагода.
Я стільки разів вів подібні діалоги – в інтернеті і вживу, що на кожну його претензію у мене давно готова відповідь. Я ж бо живу цими відповідями, вони для мене – питання життя й смерті, тож я весь час шукаю підтвердження своєї правоти, і весь час піддаю сумніву свою позицію. Цей діалог не приніс нічого нового. Хіба ще раз переконався у правдивості старих висновків: розмова з москвинами та їх колаборантами на Донбасі і в Криму можлива, і після звільнення цих територій мирне співжиття з ними теж цілком можливе. Тільки треба їм всім спочатку дати лютої пизди, лише після цього вони здатні тебе сприймати.
Він мене уважно слухав, недовірливо. Видно було, що його періодично проймає, – я можу бути дуже переконливим, якщо зачепити. Його проймає, ми періодично тиснемо один одному руки, багато у чому сходимося, багато на що дивимося однаково, ми розходимося майже друзями. Але ж я знаю, що варто йому повернутися в його Єнакієво, і вколочені кулаками і словами нові думки розвіються без сліду, потонуть в алкогольному тумані, і все закрутиться заново. До пизди все це.
Пиздуватий час, пиздувата держава, пиздуваті люди. Сепаратист з Єнакієво вільно їздить у Київ, не ховається, навпаки – кидається на українських солдат, чітко знаючи, що нічому йому не буде. Його не здати в міліцію, не притягнути, навіть нема за що затримати.
…От нахуй ми стирчимо в цих сраних окопах?..
Вибачте, що я оце так про це. Знаю, у ваших хороших мирних містах, у більшості з вас все добре – у вас ідуть реформи, євроінтеграція, поліція, країна семимильними кроками кудись прямує, – яке вам з біса діло до побутового конфлікту в потязі «Київ-Костянтинівка»? …Просто я засмучений. У мене подружку вчора арештували, Ксену (Оксану Шелест), оце тільки що новину прочитав. Ми знайомі з нею по правозахисному й націоналістичному руху ще задовго до революції. Її арештувало СБУ разом з її хлопцем – ветераном, добровольцем, майданівцем.
Ви звикли до таких новин. І я, в принципі, теж.
