Далі багато букоф, але.. дуже сучаних
У нас на Донеччині інтернаціоналізмом називають мішанину людей різних націй та народностей, які хором зневажають народ, на землі якого живуть. І українці не мають ніяких можливостей боронитись.
Я уродженець і мешканець Донеччини. Маю 46 літ від народження. Вчився в радянських школах, закінчив філософський факультет Московського університету ім. Ломоносова. Працював у школі, сидів у тюрмах та таборах, працював на заводі. Зараз працюю слюсарем-монтажником 4-го розряду.
Мене вчили і я вчив, що не хлібом єдиним живе людина, що сенс життя в творенні добра людям, у піднесенні матеріального та культурного рівня народу, у пошуках істини, у боротьбі за справедливість, національну гордість та людську гідність, у громадській відповідальності за все, що твориться за мого життя.
Хто я? Для чого я? Ці питання ніколи не покидали мене. Постійно думав над ними, постійно шукав і шукаю відповіді на них.
1) Я — українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити та споживати матеріальні блага. Я громадянин СРСР, і як "советский человек", і, передусім, як українець, я — громадянин світу не як безбатченко-космополіт, а як українець.
Я — клітина вічно живого українського народу. Окремі клітини будь-якого організму відмирають, але організм живе. Окремі люди рано чи пізно так чи інакше вмирають, а народ живе, бо народ безсмертний.
Люблю свою Донеччину, її степи, байраки, лісосмуги, терикони. Люблю і її людей, невтомних трударів землі, заводів, фабрик, шахт.
Любив завжди, люблю сьогодні, як мені здається, в годину негоди, асиміляції, байдужості моїх земляків-українців до національної культури, навіть до рідної мови.
Любити Україну та свою Донеччину, як любили її Т. Шевченко, М. Драгоманов, І. Франко. В. Сосюра, В. Симоненко, Б. Антоненко-Давидович. Люблю, як любили Росію М. Ю. Лермонтов. І. С. Тургенєв, С. Єсенін, К. Паустовський, О. Солженіцин. Люблю, а що не маю хисту, таланту, щоб ще більше прославити її, — то не моя вина і, сподіваюся, то мені буде вибачено.
2) Я — для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури. Я — для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, прокат, машини, пшеницю, молоко та яйця.
Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів і українських поетів та письменників, українських композиторів та акторів.
3) Я, очевидно, поганий патріот, слабодуха людина. Бачачи кривди рідного народу, примітивізм людей, усвідомлюючи гіркі наслідки сучасного навчання й виховання дітей, випадання з кола культурного розвитку мільйонів моїх одноплемінців, задовольняюсь ситістю, маніловськими мріями, крихтами культури тільки для себе.
І не маю ні мужності, ні волі активно боротися за долю німих, затурканих, забитих земляків своїх — донбасівців, за розквіт національної культури на Донеччині, за прийдешнє.
Не вина, а біда простих людей (тобто працьовитих робітників та селян), що з їхньої волі чи мовчазної згоди знищується українська мова та культура на Донеччині..
Не біда, а вина кожного інтелігента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки для натоптування черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови.
І чи не злочином годилось би кваліфікувати діяльність органів народної освіти, вчителів, діячів закладів культури та всіх керівників на ниві асиміляції мільйонів українців Донеччини. Адже таку масову асиміляцію не можна назвати інакше, як тільки інтелектуальним геноцидом.
В. І. Ленін у різних працях з національного питання називав тих росіян, хто зневажливо ставився до розвитку національних культур, мов, імперіалістами, негідниками, вихованими в дусі найпідлішого хамства, катами, лакеями царизму, великоруськими шовіністами. А представників малих, гноблених Росією народів, що прагнули, на шкоду рідній мові та культурі, запроваджувати російську, — великоруськими держимордами.
Міністр освіти СРСР у газеті "Известия" за 31. 10. 1972 р. писав: "Человека большой культури, которого формирует советская школа, прежде всего отличает богатство его устной и письменной речи, подлинное владение родным языком" (Підкреслення моє. — О.Т.).
Я — інтернаціоналіст за переконанням, зичу свободи, національної незалежності, матеріального добробуту та культурного розвитку в'єтнамському, індійському, арабському народам, народам Африки, Азії, Америки та всім іншим. На земній кулі не повинно бути голодних, колоніальних, відсталих та малих народів.
Хай кожний народ живе на своїй землі, хай творить в міру своїх можливостей культуру та науку і ділиться своїми здобутками з усіма народами світу. Хочу, щоб і український народ, зокрема його частка — донбасівці, вносив свою лепту в скарбницю світової культури.
Хочу, щоб кожна людина могла жити на своїй батьківщині, могла користуватися її багатствами (як матеріальними, так і духовними), щоб не було чужоземних колоністів чи плантаторів, які несли б тубільним народам свої "вищі": спосіб життя, культуру, мову, цивілізацію, індустріалізацію тощо.
Хочу, щоб будь-який громадянин у будь-якому куточку світу мав реальне право сказати: "Я син мого народу, я живу на своїй землі, мій народ не має потреби в господарях чи жандармах в особі чужої держави, іншого народу чи окремої особи".
Щоб кожний міг сказати кожному зайді, що зневажає його народ, культуру та мову: "Ти прийшов сюди непрошеним колоністом, твої предки завоювали мій народ (або шляхом підлих інтриг, обману, підкупу, обіцянок сіли йому на шию), але вік колоніалізму, національного гноблення минув. Я господар цієї землі. Ти зневажаєш мій народ. Геть з моєї землі!"
Мова — одна з основних ознак нації. Мова — фундамент культури. Рідна мова — найдорожчий скарб народу. Рідна мова — підвалина інтелекту, рідна мова — основа патріотизму. Рідну мову повинна берегти, розвивати кожна людина.
Умирає мова — умирає культура. Умирає культура — припиняється прогрес, і історію починають творити Нерони, Бісмарки. Муссоліні, Гітлери, Сталіни, Мао Цзедуни. А яка то історія — всім відомо.
Про долю української мови та культури на Донеччині і піде мова в цих моїх писаннях. Не буду приводити цитат про значення та роль рідної мови, про право кожної людини на національну самосвідомість, про право користуватися на батьківщині рідною мовою. Вам це не менш, ніж мені, відомо. Спробую лиш намалювати правдиву картину в цьому питанні на Донеччині.
Сумно й моторошно стає на душі при аналізі того, що бачиш навкруги. Цілковита байдужість до всього прекрасного, святого, людського. Театри українські позакривались і ніхто за ними не сумує. Самодіяльність молоді зводиться до гітари, слухання електромузичних інструментів у ресторані, на танцмайданчику, записів на магнітофонну стрічку.
Люди майже ні в що не вірять — ні в Бога, ні в комунію. Забули старі та не дуже старі традиції та обряди, щезли вечорниці, колядки, щедрівки, купальські пісні. А що лишилося? Бездумне сидіння біля "блакитного екрана", ходіння в кіно ("щоб убить времня"), пляшка та безконечні розмови біля неї про футбол, заробітки, мотоцикли, лотереї, цинічні сексуальні бувальщини.
У чоловічому товаристві процвітає лайка — не зважаючи на вік та родинне оточення. Часто син гне на батька триповерховим матом і одержує відповідь у тому ж ключі. Серед моїх сьогоднішніх колег-робітників живе переконання, що без мату взагалі не можна працювати.
Матюкаються інженери, начальники на робітників, робітники на начальників, матюкаються при жінках і дітях, бо мат став своєрідною окрасою мови ("для связки слов", як кажуть мої колеги). Ніхто не думає, як сказати правильно, якою мовою треба говорити. Просто кожний говорить "як усі" і про те, що "всі". Говорить лиш для того, щоб не мовчати.
Один з моїх колег-монтажників казав про своє життя: "Отработаєш зміну, прийдьош домой, поїси, пограєш у доміно, посмотріш телевізор, футбол, побавишся з жінкою, поспіш і всьо значала".
В інших після роботи думка про те, щоб працювати на присадибній ділянці, щоб підремонтувати, прибудувати, перебудувати, полити, поспати і "всьо значала". Ще в інших — після роботи десь підробити "по договору", щоб заробити на мотоцикл, автомобіль, кооперативну квартиру... Чи просто на пляшку.
На роботі теж є чимало різних клопотів. Дістати цвяхів, зробити якусь деталь для мотоцикла свого, кумові чи сусідові за пляшку, дістати фарби, дошку, набрати сумку вугілля, вапна, солі чи ще чогось, І то не з бідності, не з жадності, а тільки через те, що його не купиш у крамниці, а часом і в силу звички.
А в людей розумової праці, людей з освітою, в інтелігентів які клопоти? Чим вони займаються у вільний від роботи час?
Найкраще я знаю вчительський цех. У них перевірка зошитів, ходіння до батьків відстаючих учнів з проханням посилити контроль (заставляти вчити уроки, заборонити ходити в кіно та дивитись телевізор, не дозволяти читати книжки не за програмою), домашнє господарство, хатні роботи, "підвищення ідейного рівня та ділової кваліфікації".
Щодо підвищення ідейного рівня — це, наприклад, кілька десятиліть вчити 4-й розділ історії ВКП(б), написаний Й. В. Сталіним. Підвищувати самостійно і в гуртках, виступати на семінарах чи показувати конспекти виучуваного пропагандистові.
Ніхто не вважає себе на достатньому ідейному рівні, усі вчаться, тобто складають плани, конспекти, звітують. Підвищувати свою кваліфікацію — це значить читати журнал зі свого предмета, методичні розробки. На все це також складаються плани самостійної роботи, звіти на методнарадах та методоб`єднаннях.
Мабуть, ні в кого не повернеться язик сказати, що він (вона) вже досить підвищив свій ідейний рівень та ділову кваліфікацію і може по-людськи працювати з дітьми, читати та думати без затвердженого плану. Мабуть, такого прийняли б за божевільного чи ворога народу.
Без хатньої роботи обійтись не можна. Служниць нема, бо за що ж найняти? І не прийнято. Без домашнього господарства (город, птиця, порося) не обійтися сільському вчителеві, бо де ж узяти овочів, фруктів, м'яса сільському вчителеві? А без великого мистецтва (театр, музика), без літератури, новітніх ідей, подорожей, мандрівок і т. п., без знання мови, виходить, дітей можна відмінно вчити і чудово виховувати.
В агрономів узагалі нема вільного часу. Від зорі до зорі в полі, а вдома залишається тільки поспати. Приблизно таке ж становище з дозвіллям у багатьох працівників з ненормованим робочим днем.
У технічної інтелігенції та працівників науково-дослідних установ робота часто триває й після роботи, зокрема проводяться обговорення виробничих проблем. Технічна інтелігенція та науковці зайняті читанням численних журналів, газет, сидять біля "блакитного екрана", за шаховою дошкою...
Зараз модно знати усе на світі. І які звірі та птахи водяться на найвіддаленішому острові, скільки було Гітлерів, усі версії про смерть Гітлера, співчувати долі Нікоса Теодоракіса, Анджели Девіс, знати, що є навіть пташине молоко... Усе знати. А для чого? Відповідь одна: "А как же? Надо быть в курсе событий".
І, голосуючи за резолюцію "Свободу Анджелі Девіс!", "Свободу і незалежність народу Анголи!" чи "Свободу Бангладеш", люди з освітою, керівники підприємств чи установ не помічають того, що твориться поруч: умирає рідна мова, інтелектуально калічаться мільйони людей, у тому числі вони самі та їхні рідні діти.
І ніхто ніколи ніде не порушує цих проблем. Чому? Через брак знань? Не думаю. Невміння логічно мислити? Не віриться. Найскоріше, через оте всезнайство, через масовий потік розважальної інформації, через невміння зосередити свою увагу на живому конкретному ділі, через байдужість до долі рідного народу.
Схоже на те, що сьогоднішній інтелігент розтринькує свою енергію та знання для натоптування власного черева та на втіху бюрократів та чиновників, на погибель своїх годувальників — українських трударів серпа та молота.
Тяжко повірити, що хтось із інтелігентів думає, що стипендію, професуру, аудиторії та лабораторії їм, колишнім студентам, дав якийсь корифей усіх наук чи група мудрих мужів. Адже кожний розуміє, що то матеріалізована праця селян, робітників, працівників сфери послуг.
Внесок українських трударів був і є чи не найбільшим у цілому СРСР. І за ті жертви, що їх приніс український трудовий люд (добровільно чи примусово — немає ніякої різниці), інтелігенція, у тому числі українського походження (українською її не назвеш, бо їй чужими стали українська культура, традиції, мова), платить йому зневагою, презирством.
Мабуть, ніколи раніше українська інтелігенція в цілому не була такою чужою та відірваною від трудящих (робітників та селян), як це можна спостерігати у нас на Донеччині сьогодні.
Тяжка була доля робітників та селян на Вкраїні до революції. Вони працювали в полі від зорі до зорі, народжували, годували та виховували по 8—12 дітей, передавали нащадкам надбання попередніх поколінь.
Не легка була й праця робітників. Я не збираюся ідеалізувати минуле, але то є факт, що народ жив не хлібом єдиним, творив пісні, танці, казки, легенди, яких і набралось у нас сотні тисяч.
У роки мого дитинства ще живі були вечорниці. Тихого літнього вечора можна було чути пісні дівчат та парубків у моєму хуторі Їжівка, доносились вони до мого вуха й із сусідніх сіл (Клинове, Віролюбівка, Олексієве-Дружківка).
Щодо праці, то сьогоднішні колгоспники працюють не менше, коли не більше. Праця на колгоспному полі чи фермі, на присадибній ділянці, біля власної худоби, птиці, ходіння чи їзда на базар, купування, діставання, будівництво... Усе це практично забирає весь час, і для інтелектуального життя, навіть для відпочинку, його залишається обмаль.
Робітники переважно затрачають менше фізичних зусиль, але робота, черги, переїзди теж забирають багато часу, і тому культурний рівень як у селі, так і в місті, стає все нижчим: пісні не чути, хіба на весіллі, хрестинах чи проводах у солдати після чарки. Палаци культури, клуби тільки демонструють кіно та іноді влаштовують танці.
Молоді в селах майже немає. Село вже на Донеччині перестало бути українським, з'явилось чимало пришельців. Про це пишуть у газетах, соціологічних дослідженнях, називаючи цей процес прогресивним, інтернаціоналізацією.
Я особисто не бачу в цьому нічого ні прогресивного, ні інтернаціонального. Це веде до зниження рівня культури, до знищення вікових традицій народу, до псування (а часом, може, до повного знищення) української мови.
Може, я не вмію бачити великих зрушень, піднесення культурного рівня народу, колективної відповідальності, патріотизму, високих моральних якостей трудящих та інтелігенції? Може, я дивлюсь на життя через чорні окуляри?
Багато (безліч) раз ставив свої спостереження, думки під сумнів, шукав помилки у своїх висновках, що викладені в цих замітках. І не знаходив виправдання баченому, не зміг, уявити собі райдужного майбуття. Усе, що стосується культури в сьогоднішньому житті, мені здається беззмістовним, безглуздим. А майбутнє уявляється трагічним та пустим.
А може, так і треба? (Кожен за себе, а Бог, з'їзд чи Пленум за всіх). Може, це є логічним шляхом розвитку культури на Донеччині на сьогодні? Так ні ж. Не може так бути.
Наукові працівники становлять 10,4% всього єврейського населення СРСР, 3% — грузинського, 2,1% — російського, 0,9% — українського, 0,8% — білоруського (з книги В. Кичко "Сіонізм — ворог молоді"). Що можуть означати ці показники? Що білоруси в 13 раз дурніші за євреїв та в 2,6 раза за росіян? Українці відповідно в 11,5 та 2,3 раза? Мабуть, що ні. Так чим же це пояснити?
Я пояснив би це, виходячи зі спостережень у Донеччині:
1) Викачуванням з України матеріальних ресурсів;
2) Виховання та навчання українських дітей російською мовою (на "родной речи" і "родной литературе");
3) Занедбанням українського патріотичного виховання теорією "єдиної братньої колиски", теорією "двох рідних мов", теорією злиття "братніх народів в єдиний великий радянський народ".
Я не вірю в богообраність будь-якого народу, не вірю у великість народів та мов, не вірю в злиття народів, не вірю, що через 10, 100 чи 600 літ мого українського народу не буде.
Як інтернаціоналіст я щиро бажаю богообраному народові (єврейському), великому російському та всім іншим народам всього світу жити на своїй землі, працювати на благо своїх народів, підвищувати відсоток науковців до 15, 20 чи 50%.
Хай кожний народ допомагає іншим народам, у тому числі моєму українському, але не шляхом "інтернаціоналізації" Донеччини, не шляхом злиття націй, не шляхом направлення в Донбас спеціалістів з Ленінграда чи Новосибірська, а українських спеціалістів у Казахстан чи на Урал.
До 1917 року на Донеччині були російські, німецькі та єврейські школи. Наприклад, у Бахмутському повіті було російських шкіл 272, єврейських — 54, німецьких — 37. Українських не було ні одної (за книгою А. І. Гайового "Краткое историко-географическое описанне Бахмутского уезда", Бахмут, 1906 г.).
Після короткого періоду українізації (1917—1934 рр.) почалася нова хвиля переслідування за часів культу Сталіна. Культ ніби розвінчаний і засуджений, а його наслідки щодо мови та культури на Донеччині залишились.
Я вірю в працездатність, життєву силу, творчі здібності моїх земляків-донбасівців. Вони стали байдужими до рідної мови та культури в результаті запрограмованого згори перемішування людей різних національностей, через знищення та направлення значної частини української інтелігенції далеко від України, наслання на Донеччину спеціалістів з інших республік, у результаті безликості, безхребетності спеціалістів-українців, що залишилися на батьківщині.
У мільйонів людей не може не пробудитися цікавість, розуміння, а потім і свідома праця на ниві піднесення рідної культури, почуття людської гідності та національної гордості.
Я вірю, що така свідомість неминуче прийде на мою Донеччину. І хотілося би, щоб це сталося якомога швидше. Національна безликість — хвороба куди тяжча за алкоголізм, і боротися з нею треба не менш активно, ніж із алкоголізмом і хуліганством.
Кожний великий письменник дбав про чистоту мови, закликав не вживати без потреби іншомовних слів. Тургенєв писав: "Російська мова така багата і гнучка, що нам нічого брати у тих, хто бідніший за нас". Так скаже кожний француз чи іспанець, чех і серб, грек і турок і т. п.
Так думаю і я про українську мову. Для чого, наприклад, "кружка", коли є "кухоль", "кварта", "горнятко"; для чого "галстук", коли є "краватка", для чого "костер", коли є "багаття", "вогнище", "ватра" і т. д.
Російській мові не загрожує знищення, вона може дозволити собі запозичення з інших мов, часом і незграбні, невідповідні її нормам. Для української мови — це смерть, бо втрачається її самобутність, що знищувалась упродовж сотень років багатьма колонізаторами, колоністами, асиміляторами.
Українська мова - не вигадка буржуазних націоналістів, не польська інтрига, не результат чи прояв антикомунізму. Це мова живого 40-мільйонного народу. І, на жаль, тепер, в епоху розвитку націй та національних культур, часто насильно впроваджуються слова, що не відповідають нормам української мови.
Наприклад: площа, площадка, процент, ботинки, лимон, дев'ять годин десять хвилин, кофе натуральне, носки чоловічі і т. д., у той час, як є майдан, відсоток, черевики, цитрина, десять на десяту, кава, шкарпетка. Боротьба за чистоту мови для українців Донеччини, де надзвичайна різноманітність зайшлого елементу, набуває особливого значення, і повинна б стати основою в боротьбі проти асиміляції.
Усі газети, в тім числі й "Радянська Донеччина:", подають чимало матеріалів про рівноправність народів і мов, про розквіт націй і народностей — великих і малих. Особливо багато стало з'являтися їх у зв'язку з підготовкою до святкування 50-річчя з дня утворення СРСР. А ось про недоліки в галузі розвитку національної культури, української мови на Донеччині — не з'являється.
Основою ж культури будь-якого народу, повторюю, є його рідна мова. Багата, колоритна, милозвучна, мелодійна українська мова, яку народ проніс через віки поневірянь, принижень, декретованих знищень, зневаги, на Донеччині служить зараз лиш незначному відсоткові людей і тільки для хатнього вжитку.
Українська мова цілком витіснена з вузів, науково-дослідних установ. Не чути її на підприємствах, у школах, дитячих садках численних міст. Зникає вона навіть уже і в селах. Чи можна при такому становищі говорити про розквіт, культуру? Свобода і культурний рівень народу — основа прогресу, справжнього людського життя.
Полишивши в стороні проблеми свободи, продовжу опис становища рідної мови в Донецькій області, оскільки воно, на мою думку, вкрай плачевне та критичне.
У нас в республіці державною мовою є (згідно з Конституцією УРСР та СРСР) — українська. Мовою спілкування, природно, також повинна б бути українська. Російська мова є мовою міжнаціонального порозуміння.
За царату без знання російської мови людина не могла, не мала права займати будь-які державні посади, її не призначили б на керівну посаду в установі чи на підприємстві, не допустили б до школи, бо там — російська мова.
У Російській імперії визнавалась державною мовою тільки російська мова, а всі інші мови (за Пурішкевичем) були "собачими наріччями", у тім числі й українська. Революції 1917 року поклали край національному гнобленню та відкрили шлях для розвитку національних мов та культур усіх народів та народностей колишньої Російської імперії.
У часи свого панівного становища в імперії російська мова була поширена серед інородців і служила знаряддям для знищення "собачьих наречий". Тепер же в СРСР нема загальнодержавної мови, нема обов'язку вивчати російську мову (вона вивчається добровільно).
Російська мова є тільки знаряддям порозуміння естонця з вірменином, якута з молдаванином. Вона потрібна для того, щоб заощадити кошти і не перекладати якусь наукову працю, з української на киргизьку чи з англійської на 100 мов народів СРСР, якщо та праця зацікавить всього 10—15 спеціалістів у кожного народу.
Знання російської мови дозволяє швидше й ширше знайомитися з надбанням у галузі науки, культури, мистецтва різних, особливо малочисельних народів СРСР.
Твердження, що російська мова краща, вища, більша, могутніша за українську, литовську, киргизьку чи аварську, — це шовінізм. А такі твердження досить часто трапляються в газетах, по радіо, не кажу вже про їх побутування в розмовах, зокрема, в нас, на Донеччині.
На Донеччині, наскільки я знаю, університет та всі інші вузи послуговуються російською мовою. Чи нормально це? Очевидно, що ні. Кожна окрема людина вправі вибирати собі мову і місце проживання, але мовою університету, вузів мусить бути мова суверенної держави, якою є Україна, Естонія, Італія чи якась інша держава.
У Донецькій області живуть 2,7 мільйона українців, 1,9 млн. росіян, 103 тис. греків, білоруси, євреї, вірмени, татари та інші. Приблизно такий же національний склад Ворошиловградської області.
Але Донеччина не держава, а складова частина України. Росіяни та інші народи в ній не мають права автономії чи складової частини, як Квебек у Канаді, татари, удмурти чи якути в Російській Федерації, аджарці чи осетини в Грузії і т. д.
Росіяни та інші повинні знати українську мову, терпіти принаймні, якщо не шанувати, культуру, традиції, звичаї народу, серед якого живуть. Російськомовні вузи на Донеччині — це порушення суверенітету держави.
Людей, що живуть на Донеччині і зневажають український народ, можна порівняти з колоністами і плантаторами, якими були, наприклад, іспанці чи англійці в Америці, Індії, Австралії в XVII ст., німці, болгари, греки на землях запорозьких козаків, у тім числі на Донеччині, з ласки Катерини Другої у XVIII ст.
Національна свідомість пробуджується, в першу чергу, в інтелігенції. Починається вивчення минулого свого народу, етнографії, фольклору, літератури. Продовжується відкриттям вузів рідною мовою і завершується освітою всього народу.
Так було в минулому в колоніально залежних народів: у Чехословаччині, Болгарії, Україні. Такого перебігу історії бажав би я і для сучасної Донеччини. І це тим легше, що офіційна національна політика в СРСР спрямована на всебічний розвиток націй та народностей.
Отже, на Вкраїні, зокрема, на Донеччині, вузи повинні бути україномовними. Вузи повинні давати не лише знання в якійсь галузі науки чи техніки, а й виховувати українських патріотів, патріотів Радянського Союзу, гуманістів.
Я за те, щоб українські хлопці та дівчата вчились у Москві, Тбілісі, Ризі, у Парижі чи Лондоні. Хай би знали різні народи, їхні мови, культури та несли свої надбання рідному народові, як то робили Т. Шевченко, М. Лисенко, І Франко, Расул Гамзатов, Ганді, Хо Ші Мін та багато інших передових діячів українського та інших народів. Вони пізнавали чужу, часом вищу, культуру, щоб нести свої знання рідному народові, підносити його культурний, суспільно-політичний та науково-технічний рівень.
Я й за те, щоб у донецьких вузах вчилися росіяни, грузини, в'єтнамці, юнаки та дівчата інших народів. Це зближує народи, взаємозбагачує їх. Але чужинці у вузах Донеччини повинні вчитись українською мовою. Тільки тоді вони одержать не лише знання за фахом, а й пізнають наш народ, його культуру, його звичаї та понесуть свої знання про Україну своїм народам.
Тільки жалюгідним покидькам байдуже, де жити, кому служити. Вони за гроші готові продати і рідну неньку. Справжній патріот, навіть коли він не живе на своїй землі, служить своєму народові, боліє його болями, зичить йому безсмертя і в міру сил та можливостей працює для нього. Яскравим прикладом цього можуть служити вірмени всього світу, особливо їхня інтелігенція.
Не можна собі уявити, щоб англійський уряд чи будь-хто відкрив у Лондоні французькомовний чи німецькомовний університет чи вуз, в Іспанії — англійський, в Москві чи Ярославлі якийсь неросійський. А на Донеччині всі вузи (підкреслюю — всі!) російськомовні.
Спеціаліст у процесі 5-6-літнього навчання чужою мовою розгублює рештки знань рідної мови, неспроможний виступити на науковій чи технічній нараді рідною мовою (не знає термінології). А часто навіть лікар чи вчитель не можуть говорити зі своїми пацієнтами та учнями рідною мовою. Чи це не парадокс? У XX столітті! У народу, який має всіма визнану тисячолітню історію та культуру?!
Російськомовні спеціалісти вбивають інтерес до рідної мови в тих, ким керують, кого обслуговують та навчають. Через російськомовність спеціалістів та керівників у більшості людей складається враження нижчості рідної мови, з'являється прагнення користуватися виключно "вищою", російською. І народжується "суржик" ("стулка", "гречка", "хата", "жменя"; "хвортка" замість "калитка"; "ставок" замість "пруд"; "кавун" чи "каун" замість "арбуз"; "гарбуз" замість "тиква" і т. д).
Про фонетику нема чого й говорити. Дехто схильний ось такий "суржик" називати донбаською мовою. Механічна суміш двох цілком сформованих і розвинених мов не може довго жити, а носії суржику — ті, хто ним користується, були, є і будуть смішними як в очах українця, так і в очах росіянина. А в поширенні "суржику", повторюю, провідна роль належить так званим російськомовним українським спеціалістам.
Одною з найтяжчих проблем майже в усі часи та у всіх народів була проблема підлітків. Часто говорять і пишуть про неї, в тім числі і в радянській пресі. Постійно ставиться питання: чим зайняти підлітків? Як організувати дозвілля? Як прилучити до громадсько-корисної праці? Як запобігти правопорушенням, бешкетництву і т. п.
Питання ставиться, а розв'язку так-таки й нема. Безпорадні батьки, школа, комсомол, різні комітети і міліція. Не менш гостро, ніж в інших районах, стоїть ця проблема і в Донбасі. Які ж причини того, що підлітки байдужі до навчання, що немало серед них дармоїдів, хуліганів?
Головними, на мою думку, виходячи зі спостережень на Донеччині, є:
1) Престрашна мішанина людей. Кожен несе на Донеччину свої традиції, мораль (часто низькопробні). Цілковита байдужість до традицій, віри, моральних норм, мови корінного населення — українців, їдуть на Донбас, як правило, люди, котрим байдужа наша Батьківщина, ті, хто шукає "длинных рублей", "привольной, хорошей жизни".
2) Формальне навчання та примітивне виховання дітей, починаючи з колиски. Діти переважно неголодні, одягнені, але залишаються з вакуумом у душах.
