Sergio Alessandro Gorbenko додав 7 нових світлин.
54 хв ·
Сину Святославу і його справжнім друзям,
якими я вважаю небайдужих до його справи і пам’яті людей.
У 17 місяць з Дня Загибелі.Нині третього травня 2016 року. Я дивлюсь на сяючий пурпурний диск восходячого над морем і верхівками дерев сонця і думаю про Святослава. Сьогодні рівно 17 місяців від його загибелі. Він до сих пір невизнаний державою і ми – його родина до сих пір не маємо можливості захистити його і себе від цієї нелюдської диявольскої манипуляції із його смертю і із нашим життям.
Вчора одразу після Пасхи ми поїхали до нього на могилу провідати і поспілкуватися. Його високий хрест і прапори були видні здалеку. Втім, якимось сумом і одинокістю повіяло від них. Вітра не було і прапори понишклі, сиротливо висіли вздовж списів по обох раменах хреста, немов повісили голови. Ми поспішили до нього, щоб швидше перервати їх сум і сказати, що ми прийшли, що він не один. І що цікаво, коли підходиш до його хреста, раптом з’являється вітерець і обидва прапори оживають-тріпочуть на вітру і тягнуть свої шовкові руки до нас, немов хочуть обняти від радості зустрічі. Вони бавляться з нами, огортають волося на голові, гладять по плечах, як його руки колись при зустрічі. Стає легше. Ми як завжди трошки прибираємо, кладемо квіти запалюємо свічі. Ставимо маленький гостинець для нього. І спілкуємося …переважно мовчки. І так і так і засиділися майже до вечора. Бо неочікуванно прибули гості - спочатку приїхали харківяни - . мати і бабуся студентки з якою вчився син. Принесли гарні великі теплі як душа жовто-червоні хризантеми. Сиділи згадували як діти вчилися разом, допомогали один одному сперечалися. І ніхто не знав, що станеться. «Знаєте, Маша, досі не вірить, що він убитий, не віриться каже, не можу собі уявити, що його немає і не прийде». – каже бабуся студентки. Нам теж не віриться, здається все жахливим сном, який ось-ось кінчиться. Та він не кінчається і мабуть не кінчиться, поки не кінчиться наше життя тут…на цій землі. Потім прийшли наші друзі-кияни. Сиділи довго говорили. А він немов мовчав і …слухав нас. Весь час поки ми були біля нього прапори тріпотіли на вітерці, немов жива душа що тягнулася до нас. Світлий день, сонце нагріло плити і вони теж мов ожили – потепліли заіскрилися як люстерко, ловлячи весняне сонечко.
Шкода було уходить від нього. Але мусили. Попрощалися, поклонилися від старенької бабусі, яка не може ходити і пішли…Нині його провідали солдати. Мій старий вірний товариш по Майдану Ярослав і його друг Ігор. Вони провоювали рік в неназваній війні.
Надіюсь і сьогодні йому не було самотньо.
А тепер коли, я віддав дань пам’яті його душі я можу трошки сказати, вам друзі і про справи.
Мене мабуть на це спонукає бажання відповісти всім тим небайдужим людям, які щиро відгукнулися на мій заклик про адвокатську допомогу.
Щиро вам всім дякую і за контакти адвокатів і за пропозицію вийти на пресу, і просто за ВАШІ НЕБАЙДУЖІ ЛЮДСЬКІ СЕРЦЯ!
Запевняю, Ваша допомога і ці всі адвокати ще знадобляться, бо наш терновий шлях ще триває і мабуть прийдеться подавати позов. Але направду скажу не знаю, чи з тої великої кількості адресів залишиться з нами хоч одна душа, яка посміє виступити проти всесильної в Україні таємної організації під назвою СБУ? А точніше проти людини, яка ховаючись в її лавах і використовуючи службове положення чинить з нами справжнісінький злочин. Про це я скажу нижче. А поки що введу вас в курс справи, відповідаючи на запитання невідомого мені пана Alexey Alexios Lipiridi, який питає:
«Что надо сделать? Какой результат вы хотите? У Ани Демид есть вход в АТЦ СБУ, поэтому не понимаю, зачем туда писать запрос?»
Отже ситуація довкола загиблого в ДАПІ бійця добровольця 5-го батальйону ДУК ПС Святослава Горбенка, (позивний «Скельд»).
Як більшість з вас знає, загиблого сина нашого Святослава відпочатку не захотіли визнавати учасником бойових дій (а фактично загиблим на війні солдатом України) чиновники МінСоцполітики і МО України фактично одразу ж після загибелі, мотивуючи свої дії неможливістю подолати існуючі формальності в законодавстві: то мертвим статус надавати не положено, то закону нема про добровольців, то ДУК ПС нікому не підкоряється, тому не можна їх врахувати і надати статус, то інша…вибачте мене на слові «отговорковедческа" ахінея.
Сина не визнають попри довідки судово-медичного експерту яку передала нам Начальник Медичної служби «Госпітальєрів» відома і вже визнана державою волонтерка Народний Герой України Яна Зінкевич. Не визнавалися соцбезом і довідки з Правого Сектору надані нам керівниками ГО Правого Сектору В. Загазеєм і А.Тарасенко, про службу Святослава в учебці і в лавах ДУК ПС. Натомість від нас зажадали висновка військово-медичної комісії ( для мертвого - ?) і запита клопотання від командира Добровольчого батальйону, де служив син.
Ситуація усугубилася тим, що цей самий командир до сих пір невідомий на прізвище і тільки відомий під ником «Чорний», ніякого клопотання не давав, з нами не спілкувався і незважаючи на відомість цього знущання над своїм загиблим солдатом ( а вийшло кілька передач і писала преса) ні словом ні ділом не виступив в підтримку і на захист честі Святослава і його родини. Замість цього речники Правого Сектора (А.Скоропадсткий і інш.) у відповідь на кричущу несправедливість по відношенню до загиблих добровольців ДУК ПС не тільки не обурилися як і ми дискримінацією бійців ДУК з боку чиновників і держави. Але й заявили «що ми не за то воюємо». Малося очевидно на увазі що пільги для загиблих і поранених ДУК ПС не цікавить. Тим самим нас батьків вбитих дітей, або вдів намагалися поставити в ганебне положення корисних осіб, що шукають собі користі від крові своїх найдорожчих людей. Ця бридка маніпуляція звичайно не пройшла, бо і я і інші батьки боролися перш за все за ЗБЕРЕЖЕННЯ ПАМЯТІ і ПОВАГИ держави і суспільства до своїх рідних і ПРОТИ дискримінації у ставленні до добровольців і їх родин з боку держави. Суспільство здається це почуло і зрозуміло, а от держава і речники ДУК ПС – ні. Втім правди ради визнаю, є один і матеріальний аспект статуса УБД для родин загиблих бійців і дуже важливий матеріальний аспект, про який суспільство не знає і навіть уявити не може, але добре знає кожна така родина і про який я скажу нижче.
Я письмово і відкрито – публічно тоді звернувся до провідника Правого Сектору Д.Яроша і Президента України П.Порошенка з вимогою або припинити цю нелюдську практику вимагання доказів про участь в війні загиблих добровольців, або якщо держава заперечує цей факт загибелі на війні - розслідувати обставини їх насильницької смерті органами військової прокуратури. Ці листи їм передали. Обидва їх – проігнорували. Чесно кажучи, якщо поведінка Президента мене здивувала відвертою аморальністю і беззаконністю, бо вимоги ці законні, то поведінка Яроша мене вразила як зразок пихатості і цинізму, бо ця людина неоднократною декларувала себе захисником простого народу, а тут відверто ігнорувала звернення батька одного із своїх вбитих солдат, одного з тих, хто повірили йому і пішли за ним, аж до смерті. Я промовчав тоді, головним чином задля хлопців патріотів з ПС, які героїчно билися з ворогом в пеклі ДАПу і Пісків і маси інших патріотів і порядних людей, які вірили провіднику. Держава настільки відкрито тоді травила і дискредитувала ПС і ДУК ПС, що негоже було мені – батьку загиблого солдата ДУК ПС допомагати їй в цій несправедливій справі. Тому я мовчав. Проте, коли Ярош публічно задекларував свої зв’язки з СБУ і публічно відрікся від свого відомого побратима Олега Мужчиля «Лісника» - правдивого героя і патріота ще з часів Тризубу, я остаточно втратив до нього і довіру і повагу і публічно заявив, що не чекаю від нього більше ніякої допомоги і втручання і навіть не прийму її.
Втім, я зовсім не шкодую, що не поспішив з висновками і із-за Яроша і Чорного не звірився у всіх бійцях і командирах ДУК ПС і ПС в цілому. Ця громадська організація відгукнулася самостійно поза Ярошем. Нам на допомогу прийшли прості бійці і командири ДУК ПС, волонтери і керівники Громадської Організації. Солдати 5-го батальйону В.Отченашенко, І.Бойко, В. «Берс», медінструктор Олександр Чуб, Віталій, позивний «Слива». Бійці з ніками «Льова», «Балу», «Кобра», «Ярий» дали хто усні свідчення, хто інтерв’ю журналістам. Андрій Тарасенко і Загазей всіма силами підтримали нас відмічанні річниці з Дня Загибелі сина, подарували фільм «Добровольці Божої Чоти». Ветеран оборони ДАП кіборг Антон Окороков вручив нашій родині нагрудний знак Святославу «За оборону Донецького аеропорту» і народний орден «За розбудову української держави», а ротний командир 1-ї штурмової роти 5-го ОБАТу ДУК ПС, Нач. Штаба батальйону Подолянин замість Чорного прислав нам клопотання до соцбезу від батальйону. Разом з цими небайдужими і вірними людьми прийшли до нас волонтери Тарас Степура і Аня Демид (Демиденко), які певний час були для нас своєрідною психологічною підтримкою і дружнім плечем. Про Аню варто сказати окремо.
Саме вона зайнялася тим, чим по ідеї мали б займатися державні чиновники соцбезу, або сбу – тобто пошуком свідчень і фактів, а не складання листів відмовок з обґрунтованими виправданнями ( в чому ця служба не знає собі рівних).
Аня Демиденко «Демид», протягом трьох місяців з листопаду 2015 року по січень 2016 року зібрала свідчення бійців ЗСУ, героїв оборони ДАПу в 2014 році, із статусом УБД, тобто визнаних і навіть нагороджених державою, які були із Святославом в тому бою і залишили свої свідчення: Це десантники легендарної 79-ки (79 –та ОДБ): Віталій Гаркун і Вячеслав Зайцев, і воїни славного 3-го полку Кіровоградського спецназу: А.Купчак і полковник Олександр Трепак (той самий «Редут», який започаткував і організував оборону ДАПу перетворивши його в неприступну цитадель). Крім того Анна Демиденко передала нам клопотання від командира ДУК ПС у Київський соцбез м. Полтави про надання статусу для Святослава. Таким чином, несподівано, завдяки праці Анни і волонтера із Запоріжжя Катерини Наумчук в справі сина з’явилися всі ті документи, які чиновники вимагали від нас і які були для нас, як і інших таких родин просто недоступні.
Але несподівано в справу активно включилося СБУ, а точніше судячи по листам керівництво АТЦ при СБУ. Я про це не писав раніше, але буквально з жовтня місяця після роковин з дня загибелі Святослава на нас обрушився листопад виправдовувально-пояснювальних листів з Полтави про відмову в визнанні Святослава Горбенка загиблим солдатом з посиланням на негативну відповідь від АТЦ при СБУ, яка за підписом Г.Кузнєцова (як свідчить роздруковка) стверджувала спочатку: 1) що немає даних про участь бійців ДУК ПС в обороні аеропорту в 2014 році, а має свідчення лише про участь ДУК в бойових діях тільки з 2015 року.
І це при тому, що в 2014 році загинуло аж 44 бійця ДУК ПС (цифра береться мною з книги пам’яті і сайта ДУК ПС, але може бути зменшена, бо документів я не маю –С.О.Г). 2) Згодом АТЦ за підписом того ж Г.Кузнецова написав взагалі конкретно, що немає даних про Святослава. І його загибель в ДАПі. Звичайно, на фоні смерті сина і всього що творилося з нами і довкола нас весь цей рік, ці листи справляли жахливе враження. Бо по суті косвенно стверджували: що нам брешуть всі свідки солдати і командири ДУК ПС, бреше Я.Зінкевич, бреше судово-медичний експерт і навіть генерал, який представив Святослава посмертно до нагрудного знаку. І все це так …безапеляційно – бездоказово. Але повідомляючи таку жахливу інформацію, справа розслідування обставин загибелі сина не розпочиналася і з нами ніяк не зв’язувалися органи військової прокуратури. Тобто не було ніякої гарантії що держава, яка заперечила смерть сина – почне кримінальну справу по розслідуванню обставин цієї смерті. А значить нам просто пропонували статус – «у вас зник син, а держава про це не знає».
Я всіма силами намагався тоді найти адвоката, щоб написати запит Кузнецову з вимогами розслідування, але Аня Демид переконала мене, що це помилка і знайшла ці всі свідчення, а потім і познайомила мене особисто з Редутом. Оскільки мені показали свідчення і ксерокопію паспорта, то я змушений визнати що це так. Анна сказала, що передала всі чотири свідчення бійців кіборгів і запит – клопотання Стемпіцького в АТЦ при СБУ Г.Кузнецову і обіцяла скоро вирішити проблему. Але якщо з її слів вона передала ці листи 4 лютого цього року, відповідь мала б бути 4 березня, не пізніше. Як бачите пройшло веже 3 місяці – а відповіді з АТЦ не має. Аня зникла з контакту, на дзвінки не відповідає і чесно кажучи, я не хочу більше її тривожити, бо вона за статусом волонтер, а не посадова особа і я не маю права щось від неї вимагати, тим більше що вона зробила вже титанічну справу. А отже, мені нічого не залишається, як бачите, як самому за допомогою адвоката скласти листи запити до полковника Г.Кузнєцова (керівника АТЦ при СБУ) і голови соцбез Полтави і передати їх із вхідним, щоб або виправдати помилку АТЦ і добитися пояснення для чого вони це зробили, або порушити в разі невизнання ними факту загибелі сина – розслідування обставин його смерті.
Як бачите, я роблю тільки те що вимагає мій батьківський долг і закон. Але мені треба допомога, про яку я і звернувся.
Повинен сказати, що один з адвокатів вже взявся за цю справу і якщо він її вчасно завершить, я надіюсь АТЦ дасть адекватну відповідь, якщо ні - надіюсь що на допомогу прийдуть інші адвокати.
Така справа. Надіюсь я вичерпно відповів на запитання п. Ліперіді.
Я надіюсь друзі, що Ви всі не залишити цю справу без уваги, і не дозволити навіть якщо мене знищуть, замовчати справу Святослава і стерти його ім’я безслідно. Якщо держава обґрунтовано відмовляє в статусі і ставить під сумнів всі свідчення бійців ДУК ПС, кіборгів десантників і спецназівців, вона ЗАБОВ’ЯЗАНА розпочати кримінальне розслідування обставин загибелі сина і дивовижного замовчання її з боку керівництва 5-го ОБАТу і Д.Яроша. Ми не можемо поки ніяк вплинути на косність і беззаконність мислення деяких чиновників, крім хіба що широкого суспільного розголосу і тиску суспільної думки. Я не закликаю вас до акцій протесту і революцій, але прошу про одне – не дайте державі забути про Святослава шляхом широкого розголосу цієї несправедливості. Хто знає, може з часом світовий резонанс змусить їх встановити правду і відстояти його добре ім’я, і виявити злочинця, який розпочав цю нелюдську маніпуляцію із життям і смертю.
Я захищаю Святка, не тільки тому що він мій син, а ще й тому, що знаю абсолютно точно, що він щиро і чесно намагався як міг захистити Україну від нападника, і відстояти її право на Свободу, бо вважав це право справедливим. Тому, думаю, він сам зараз заслужив на наш захист.
PS. Щоб не змішувати дві теми про матеріальний аспект статуса УБД і його значення для родин загиблих, про яке не підозрює А.Скоропадський, я напишу в іншому пості, як і обіцяв.