Полтава то безумовно Україна. Але населення Полтави переважно скацаплені покручі. І то не дивно, адже за часів пізнішого СССР Полтава стала таким собі раєм відтавного сміття із системи Міністерства Оборони, КҐБ, і МВД. Приблизно як Одеса. Почути українську в Полтаві можна хіба що на базарі, бо місцеві мешканці вважають за приниження розмовляти українською.
Колись Полтава була дійсно місцем історично цікавим. І Ліна Костенко недарма присвятила йому одну із своїх найкращих поем.
Щодо літературної української мови, то міф про те, що вона розвивалася під впливом полтавської говірки можеш запхати в дупу шанувальникам Котляревського і послідовникам Білодіда.
Ані Шевченко, ані Куліш, ані Нечуй, ані Квітка, ані Коцюбинський до Полтавщини жодного стосунку не мають. Єдиний визначний письменник родом із Полтавщини - Панас Мирний.
Щодо практикування української в середовищі викладачів і студентів, то це саме те середовище, де українську знають найменше, враховуючи рівень інтелекту того середовища.
Важко проаналізувати таку кількість щонайменше суперечних тез ( а більш категорично- явно хибних), але я спробую
Полтава то безумовно Україна.
Тут правильно. Тільки я б розставив в цьому реченні знаки пунктуації: "Полтава- то, безумовно, Україна". Не розумію, чому Ви це не зробили. Щоб було не так, як у російській? Так і "двічі по два буде чотири " на всіх мовах має однаковий сенс, навіть у кацапів...
Але населення Полтави переважно скацаплені покручі.
Тут явно перебільшення. Населення Полтави завжди голосувало за демократичну опозицію проросійському Януковичу. Був час, правда, коли населення Полтавщини голосувало за соціаліста Мороза, але це було до Ющенка й він (Мороз) тоді теж був таким собі націонал-демократом, іноді навіть радикальніше за ен-демів
І то не дивно, адже за часів пізнішого СССР Полтава стала таким собі раєм відтавного сміття із системи Міністерства Оборони, КҐБ, і МВД.
Це лише напівправда. Мій батько, наприклад, родом з Полтавщини й хоча під час демобілізації йому пропонували Адлер Краснодарського краю та ще два таких чудових курортних неукраїнських міста- він захотів повернутись саме на свою малу батьківщину. Вже мама (його дружина) пропонувала йому поселитись разом з її батьками, в Московській області- він не захотів і цього. Єдине, чого мама спромоглась добитись від нього- щоб це була сама Полтава, де були російські школи, а не його село, де таких шкіл не було. Мовляв, вона не зможе контролювати навчання дітей українською, бо її не розуміє. Отакий батько був "відставник", фанат малої батьківщини та ... української мови також. Принаймні, в частині її вивчення його синами. Коли в нашому класі виник рух серед деяких синів військових, щоб відмовитись від вивчення української по заяві, були скликані батьківські збори, на яких виступила наша класна керівниця. В своїй промові вона засудила такі інтенції, але не назвала прізвища. Батько сприйняв це на наш рахунок і прибіг додому в стані афекту ( дуже сердитим ). З трудом вдалось його заспокоїти, що це не я. І хоча я спочатку не знав української зовсім і перші диктанти писав на двійки, випускні іспити з української та української літератури здав на "відмінно".
Отже, відставники теж були різні, деякі були "репатріантами". Крім того, багато з наших родичів переїхали до Полтави із села- майже всі його брати ( один застрягнув у російському місті Перм, де я народився- жив там з нами та залишився жити, поки не загинув- москалі зарізали, коли він заступився за свого сина, що повертався додому- а його біля дому вже чекали...)
Почути українську в Полтаві можна хіба що на базарі, бо місцеві мешканці вважають за приниження розмовляти українською.
Це зовсім неправда. Принаймні за часів, коли ми повернулись, все було навпаки- Полтава була більш українським містом, ніж російськомовним. Мене навіть намагались побити за мій російський акцент, що різав слух... Спіймали у дворі, завели в інших під'їзд і вимагали, щоб я правильно сказав "гу
дзик". "Ґуд-зік",- відповідав я. За що одержував несильний, скоріше символічний удар у корпус. "Кажи - гу
дзик!" Поки кузен ( двоюрідний брат ) не прибіг і за рахунок того, що був там місцевим авторитетом, не витягнув мене звідти...
Русифікація Полтави дійсно мала місце, але почалось це з другої половини 70-х, коли в тоді ще новому мікрорайоні "Алмазний" всі нові школи зробили російськими ( політика Щербицького ). Чого зовсім не було раніше. Але апогею русифікації в мовному сенсі було досягнуто вже в часи незалежності України, коли всі школи зробили українськими, але у вільному спілкуванні діти почали використовувати російську- напевно, наслідуючи деяких вчителів... І це вважалось нормальним. Тут річ була навіть не в приниження- а в хибному розумінні того, що є нормальним. Щось на кшталт : "Всі побігли й я побіг" ( с, "Джентльмени удачі" , Вася Алі-бабаєвич ). Це диктат колективу, який нав'язую свою норму індивідам
Щодо літературної української мови, то міф про те, що вона розвивалася під впливом полтавської говірки можеш запхати в дупу шанувальникам Котляревського і послідовникам Білодіда.
Не знаю, хто такий Білодід і не дуже намагаюсь пізнати, але Котляревського шанував навіть Шевченко, визнаючи його пріоритет:
"Будеш батько панувати,
Поки живуть люди.
Поки сонце в небі сяє,
Тебе не забудуть !" (с)
Щодо практикування української в середовищі викладачів і студентів, то це саме те середовище, де українську знають найменше, враховуючи рівень інтелекту того середовища.
Вам то звідки знати? Тут теж різні бувають. Особливо, якщо врахувати сучасні можливості інтернету, загалом інформаційних технологій та певний період часу, коли Україна була відносно бідною країною й багато студентів навчалась по місцю проживання, не маючи матеріальних можливостей поїхати в інше місто. Тож і у провінції зустрічались такі самородки серед студентів і молодих викладачів... Це я Вам кажу, як людина дуже критична до інших, особливо до мешканців таких провінційних міст , як Полтава ( через певний наліт жлобства пересічних )... І те мушу визнати, що були люди з досить високим рівнем інтелекту, з якими можна було про щось балакати
