«Принципово не спілкуюся російською». Єгор Гуськов про досвід переходу на українську мову .https://www.radiosvoboda.org/a/29093966.htmlЄгор Гуськов мешканець Дніпра, виріс у російськомовній родині. Ця мова оточувала його протягом навчання та в дорослому житті. Однак з початком російської агресії у Криму та на сході України він принципово вирішив перейти на українську. Каже: попри те, що спочатку було важко, тепер він своїм прикладом надихає російськомовних друзів та знайомих. Окрім того, Єгор бореться, щоб у громадських закладах клієнтів обслуговували державною мовою. Про усе це він розповів у інтерв’ю Радіо Свобода.
– Фактично все життя мої батьки зі мною спілкувались російською мовою. Мій батько – росіянин. Моя мати – українка. Повністю усі гілки її родини походять із села неподалік Дніпра, але так сталося, що вона народилася в Росії, бо її батьки у той час там працювали, і тільки у віці 5 років приїхала до України, в Дніпровську область. Мати моя була фактично зрусифікована в умовах Радянського Союзу, окупації України, радянським режимом.
Я виростав у тотально російськомовному середовищі: в дитсадку до мене всі звертались російською, школа у мене була з російським викладанням, хоча у той час (наприкінці 1990-х – на початку 2000-х) у Дніпрі були україномовні школи. Власне, мене переважно оточувала російська культура. Не пам’ятаю, щоб щось мене з української культури оточувало в дитинстві.
– А в який момент ви вирішили, що варто спілкуватися українською мовою? Що на вас вплинуло?
– Мабуть, найбільше на мене вплинуло те, що у 2013 році, коли розпочався Майдан, я дивився Hromadske і бачив, як багато людей, які приходили туди, вільно спілкувалися українською, і це їх ніяк не обмежувало. Це був, мабуть, основний фактор. З іншого боку, у той самий час стався інший випадок. Коли почався Майдан, я жив у Великобританії, і я приїхав на лондонську акцію тих, хто його підтримував. Там закликали виступити зі сцени будь-кого з охочих. Звичайно, всі виступали українською мовою. Коли я подумав, чи хочу я щось сказати, зрозумів, що недостатньо впевнено почуваю себе в розмовах українською мовою. Я відчув: те, що я не вмію гарно спілкуватись українською, мене обмежує. Тоді я і захотів навчитись вільно спілкуватись українською.
– І з чого ви розпочали? Як вивчали мову?
Я почав спілкуватись українською зі своєю сестрою і мамою. Мені було комфортно, незважаючи на те, що моя українська була дуже погана
– На той час, у 2013 році, до початку Майдану, я вже кілька місяців читав сучасну українську літературу, хоча у побуті спілкувався російською, і це дало мені певний поштовх.
Потім, коли розпочався Майдан, я почав спілкуватись українською зі своєю сестрою і мамою, тобто в такому вузькому колі. Мені було комфортно, незважаючи на те, що моя українська була дуже погана. Це було моєю першою реальною практикою.
Врешті-решт. я принципово перейшов на українську десь у 2015 році, коли прочитав працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» і зрозумів, що спілкуватись російською мовою в Україні – це фактично продовжувати справу комуністичних русифікаторів, які всіляко намагалися знищити українську мову і українську культуру. Відтоді я принципово не спілкуюся російською. Навіть з росіянами говорю українською.
– Єгоре, я доволі часто зустрічаю ваші дописи про те, як ви відстоюєте права споживачів, щоб їх обслуговували українською мовою. З чого це почалося? Чому ви вирішили цим зайнятися?
– Починалось все поступово. Повернувшись з навчання у Великобританії до України у серпні 2016 року, коли я вийшов з аеропорту і приїхав на вокзал у Києві, я зайшов в один з ресторанів на Південному залізничному вокзалі і запитав офіціантку, чи може вона звертатись до мене українською мовою, що викликало запитання у цієї дівчини: «А что, на русском нельзя?». Я сказав: «Можна, але я Вас прохаю звертатись до мене українською». І вона перейшла.
Тобто, одразу постало це питання. Поступово, живучи наступні півтора року в Дніпрі, я намагався навколо себе сформувати україномовне середовище.
Я хотів банально не втрачати якоїсь гідності як українець, живучи у своєму рідному місті, щоб не вислуховувати до себе звертання російською мовою. Тож я намагався підіймати це питання у тих закладах, які я відвідував: супермаркетах, кав’ярнях, наприклад.
Було дуже багато випадків такого спілкування: інколи спокійного, інколи напруженого. Були успіхи, коли кав’ярні підлаштовувались, врешті-решт, під мене і керівник змушував своїх підлеглих звертатись до відвідувачів українською. Був випадок, коли у одному з закладів прибрали російськомовні написи, замінивши їх написами українською і зобов’язали працівників автоматично переходити на українську. Був випадок, коли я напряму зв'язався з власником однієї з кав’ярень, яка розташована у центрі Дніпра, і до мого прохання теж поставились з розумінням.
Були і неприємні випадки, коли, наприклад, в магазині однієї великої торговельної мережі (це було восени 2016 року) я прийшов на касу і попрохав, щоб касир до мене зверталася українською. Вона відмовила. Я узяв свої покупки і пішов на наступну касу, але мені теж відмовили в обслуговуванні українською. По суті чотири з чотирьох касирів, які там були, відмовили на моє прохання перейти на українську – врешті-решт, мене обслуговував адміністратор, який підлаштувався під мене і замінив касира.
Найбільше мене в цій справі пригнічує те, що оскільки в публічних закладах великий потік робітників, то інколи ніби ситуацію владнав, але приходить чи новий менеджер, чи якийсь інший працівник – і знову фактично саботує державну мовну політику. І боротьба починається знову.
– А чи є у вас однодумці, друзі, які підтримують вас у вашій боротьбі?
– Загалом таких людей в Україні багато. Я стежу за тим, як люди в інших містах борються за право отримувати послуги та інформацію державною мовою. У Дніпрі такі люди теж є, ми з ними в принципі знайомі. Активних людей я всіх знаю, вони мене знають, за останні рік-півтора ми всі познайомились. Інколи звертаємось за допомогою один до одного в таких ситуаціях. Тобто, я – не один.
– Що б ви порадили тим, хто так, як і ви, бореться чи має намір відстоювати обслуговування українською мовою?
– Не варто думати, що єдиний спосіб змінити ситуацію – перекричати когось і таким чином перемогти. За увесь час, протягом якого я порушую це питання, мені не довелося кричати на когось, влаштовувати скандал. Треба діяти поступово. Звичайно, як і в будь-якій справі, результат кращий, якщо ми розуміємо, що ми робимо і на яких підставах.
– А які б поради ви дали людям, які хочуть перейти у спілкуванні з російської на українську мову?
– Це – поступовий процес. Треба розуміти, що російськомовне інформаційне середовище постійно тисне на людей і не дає їм повернутись до рідної мови.
Якщо це українець, який живе в зрусифікованому місті, то він повинен розуміти, що те, що навколо нього усі спілкуються російською, не випадково сталося, що це був скоєний такий злочин проти нашого народу російськими окупантами і що наше завдання – подолати наслідки цього злочину, подолати наслідки русифікації, якщо ми хочемо бути народом з власною державою, з власною історією.
Врешті-решт, у вас виникне мовна стійкість, коли ви зможете в абсолютно зрусифікованому середовищі спілкуватись українською. Наприклад, я на роботі єдиний, хто спілкується українською. Навколо мене всі спілкуються російською, але я через це жодного дискомфорту не відчуваю, навпаки – спостерігаю, як навколо мене люди час від часу самі вживають українські слова під моїм впливом.
– А як би ви оцінили мовну ситуацію у Дніпрі?
– У Дніпрі ситуація, звичайно, погана. Це – одне з найбільш зрусифікованих міст України. Уявіть собі: мільйонне місто, умовно кажучи, 800 тисяч українців в місті живуть, а на вулицях українською спілкуються відсотків 3-5. Тобто, якщо пройдешся по центру, то і не почуєш українську.
Небезпека в тому, що якщо ми не змогли виправити це в першу чверть століття існування української незалежної держави, то якщо ми програємо ще певний час, то на наших теренах виросте ціла когорта псевдонароду, який не буде пов’язаний з українською нацією нічим: ні культурою, ні мовою, ні світоглядом (але водночас його представники немов і не росіяни). Тобто, якщо ми не будемо повертати зрусифікованих українців до своєї мови, то, по суті, у нас буде формуватись окрема псевдонаціональна частина українського суспільства, і це буде створювати серйозні проблеми для цілісності України загалом. За цим не можна просто спостерігати і сподіватися, що воно саме собою вирішиться.Водночас люди у Дніпрі в принципі нормально сприймають українську. Вони можуть нею не спілкуватись, але вони не будуть агресивно до цього ставитись, якщо почують українську. У Києві, Одесі, Харкові агресивного ставлення до української мови більше, ніж в Дніпрі.
