«У мене є знайомий, йому вже 45 років. Він слюсар чи щось таке, кілька разів їздив на заробітки до Москви, але так нічого й не привіз звідти, що називається, «голь перекатная». Те, що п’є, це зрозуміло. Він класичний совок – нічого в нього немає, зате мріє про повернення Радянського Союзу. Україну взагалі не сприймає – каже, що Путін усе робить як треба».
Це і є усереднений представник людей, які підтримують тут сепаратизм. Їм нічого втрачати, ненавидять Україну, бо вважають, що саме вона вкрала в них щастя, гроші, роботу й узагалі молодість. І готові вбивати просто зараз, щоб вихлюпнути своє лузерство та ненависть на весь світ. Тим більше якщо їм платять чималі гроші або навіть якщо не платять, вони чи не вперше в житті почуваються не закінченими невдахами, а гордовитими бійцями за «руську справу».
«Приїжджаю до батьків, а мене на «колорадському» блокпосту зупиняють, – розповідає Євген, підприємець із Краматорська. – І бачу, що там стоять усі алкаші, бичі, бомжі та наркомани міста. Тільки тепер їм росіяни автоматів підкинули. І от цій наволочі я маю дозволяти копирсатися в моїй машині, лапати мою жінку, лякати моїх дітей? А далі вони приведуть сюди російські війська і в мене «відіжмуть» бізнес? Та пішли вони під три чорти, родину вже вивіз, гроші з рахунків підприємства перевів. А сам нізащо звідси не поїду – партизанитиму, вбиватиму, скільки буде моїх сил. Хоч один їхній блокпост розстріляти й попалити машини точно зумію. І нас таких багато». Буквально наступної ночі після цієї розмови під Слов’янськом був розстріляний один із блокпостів сепаратистів.
Найважливіше, що ворогом № 1 російської окупації тут виступив донецький середній клас, який устиг сформуватися за нульові. Це люди, які раніше ніколи не мали особливо українських поглядів, але більшість із них – прагматики, які прекрасно розуміють, що бути в Росії для них означає втратити якщо не все, то майже все, а головне – перспективи. Саме той прошарок став становим хребтом спротиву, який дедалі чіткіше оформлюється: уже створюються і офіційні загони територіальної оборони під егідою МВС та армії, і безліч неофіційних об’єднань небайдужих людей, які своїми каналами дістають зброю та готові діяти. Така ситуація, з одного боку, тішить, а з іншого – загрожує початком партизансько-громадянської війни, лютої та безкомпромісної.
