Брати ГрімВподобати сторінку
11 серпня о 01:53
За кілька місяців до першого засідання оновленої ВР не буде зайвим згадати про те, яким бентежним буває шлях служіння народові
За останні роки брудних і підступних інформаційних кампаній по всьому світові, від рівнин Техасу до грузинських гір, ніхто не зміг виробити антидот. Як і декаду тому, телебачення керує масами. Не менш за телевізор, ними керує і стрічка новин у смартфоні. Україна стоїть ледь не в авангарді жертв дискредитуючих політичних кампаній. За кілька місяців до першого засідання оновленої ВР не буде зайвим згадати про те, яким бентежним буває шлях служіння народові.
Капітан міліції часів Януковича Гусєв утік до Польщі після оприлюднення ганебного, проте відомого на весь світ відео. На ньому бійці внутрішніх військ оголюють учасника Євромайдану та примушують його до ганебної фотосесії. Це було 22 січня, температура повітря у Києві становила -10°C. У жовтні того ж року жертва знущань — Михайло Гаврилюк — стає народним депутатом України. З цього моменту починається ница і жалюгідна інформаційна атака на Гаврилюка. Але найбільша прикрість не у фантазії російської пропаганди, а у слухняному поглинанні інформбруду самими українцями.
Перші потоки бруду полилися на автентичне мовлення Гаврилюка. Маючи стандартний словниковий запас і характерний сільський діалект, Михайло став жертвою висміювань з боку російськомовних громадян. Правда ж полягала у тому, що вимова Гаврилюка характерна ледь не для кожному містечка України. І Схід — не виключення.
Згодом, мережею стала ширитись світлина, на якій козак Гаврилюк нібито спить у кріслі порожньої сесійної зали ВР. Образ україномовного «хохла» доповнився й ледачістю. Пізніше з’ясувалося, що насправді він нахилявся під час читання Конституції України, яку вивчав у процесі роботи. Ніяких спростувань від ЗМІ, звісно ж, не було.
На нинішніх парламентських виборах козак Гаврилюк не пройшов до ВР. На знак подяки він написав пост у фейсбуці, який миттєво розповсюдили і висміяли заангажовані портали. У дописі Михайло говорить, що йде на відпочинок і намагатиметься абстрагуватися від усього бруду, що на нього було вилито за роки депутатства. Принагідно повідомляє, що шукатиме нову роботу. Маніпулятивні і відверто вульгарні заголовки ЗМІ з цього приводу знайти не важко.
Історія козака Гаврилюка не була б такою цікавою і показовою, якби у ній не проглядався відбиток самого українського народу. Абстрагуймося від особистості, аби чесно подивитися на факти. Звичайний будівельник із українського села захищає майбутнє України, перебуваючи на Майдані під час Революції Гідності. У процесі сутичок потрапляє у полон, де з нього знущаються і оприлюднюють відео глузувань по мережі. Михайло з гідністю це переносить і продовжує боротьбу, отримуючи довіру людей і стаючи нардепом.
Козак Гаврилюк не є ідеальним, як і усі ми. Але того дня він однозначно уславився Людиною з великої літери. Сьогодні в Україні мешкають сотні тисяч людей, які того січневого дня побачили у образі Гаврилюка самих себе — пригнічених за правду, але не зламаних. Той ентузіазм, з яким українці згодом висміювали Гаврилюка за все підряд, чітко дав зрозуміти — у його образі ми точно побачили себе. Побачили і злякалися.
У певний момент нам стало страшно і соромно за те, що ми українці. За те, що козацький оселедець є архаїчним, проте невід'ємним культурним елементом нашої історії. Що українська мова, яку намагалися принизити до рівня колгоспів, звучить діаметрально протилежно до «великої» російської. Ми злякалися бути чесними і простими, як Гаврилюк. Ми засоромилися жертвувати заради власної країни, і вирішили залишатися у стані блаженного незнання і пофігізму, попутно критикуючи усе навколо.
Висміюючи Гаврилюка, ми висміювали власну замкненість, власний егоїзм та нестримне бажання закритися від усього глибокого і людського. Есенції такої поведінки чудово висвітлює вислів «Моя хата скраю».
Враховуючи гострий запит нинішнього суспільства на нові обличчя та слуг народу, ми стали забувати, яким виглядав справжній слуга народу, що йшов на жертву заради незнайомих українців. Висміюючи образ простого українського патріота, ми свідомо підсіли на голку«квартальних» жартів, поступово втративши у собі частинку людяності.
Як виявилося, блюзнірства «кварталу» і примітивні жарти чинного президента стали нам ближчими, аніж ті цінності, що уможливили Революцію Гідності. Слуга народу у образі Гаврилюка виявився непотрібним, адже від нього навряд чи можна щось отримати — ні славнозвісної боротьби з корупцією, ні підвищення зарплат, ні припинення війни. Гаврилюк не має глибоких профільних знань чи досвіду рівня керівничої ланки. Він лишень є людиною, яка готова до служіння і самопожертви. Такий слуга нашому народові не треба.
Колись папа Франциск сказав, що завжди перемагає той, хто будує мости, а не спалює їх. Судячи з результатів парламентських виборів, нам потрібні не ті, хто будуватиме мости, а ті, хто будуватиме мури. У добу крихкості світу, коли будь-яке суспільство за лічені місяці можна перетворити на середовище ненависті, Україна вчергове відмовляється від тихої невтомної праці, натомість обираючи швидкі та легкі рішення.
Але доброю новиною є те, що почати будувати ці мости ніколи не запізно. Для цього потрібна не стільки політична воля і ресурси, скільки сміливість озирнутися за межі самого себе. Після цього в деяких українців може з’явитися розуміння: ми маємо більше причин любити один одного, аніж ненавидіти. Для того, аби переосмислити власну гідність, мости конче потрібно будувати всередині країни, а мури — на кордоні з РФ. І аж ніяк не навпаки.
Андрій Сабініч
