КОНФЛІКТИ МІЖ РЕГІОНАМИ
МИРНІ ДЕМОКРАТИ, «МІДНОГОЛОВІ» І КОЛОТНЕЧА
ЧЕРЕЗ ЗАКОНОПРОЕКТИ
Перебуваючи на посту президента країни, Абрагам Лінкольн зіткнувся
із серйозною опозицією його державній і воєнній політиці. Навіть на
Півночі Громадянська війна так порізнила людей, поглинувши чимало
людських жертв і коштів, що навряд чи можна було чекати іншого.
Опозиція Лінкольну природно сформувалася в Демократичній
партії, кандидат від якої, Стивен Дуґлас, здобув 44 відсотки голосів
населення вільних штатів на виборах 1860року.
Сила опозиції наростала і спадала залежно від успіхів Півночі на
бойовищах. Проте перше незадоволення військовими операціями і, як
наслідок, особою Лінкольна виявили не демократи, а Конгрес, який у грудні
1861 р. створив Об’єднаний комітет ведення війни, що провів
розслідування невдач Союзу під Бул-Раном і Болз-Блафом. Будучи орудою в
руках радикальних республіканців, Об’єднаний комітет підштовхував
адміністрацію Лінкольна до агресивних замірів у війні та рішучого
визволення рабів.
Як і слід було сподіватися від партії «народної суверенності», деякі
демократи вважали, що масштабна війна за відновлення Союзу не є
виправданою. Ця група стала відома як «мирні демократи». їхні крайні
елементи прозвані«мідноголовими».
В обох фракціях - і «війни», і «миру» - лише дехто з демократів
вважав, що визволення рабів варте крові населення Півночі. Власне, анти-
визвольний рух досить довго був партійною політикою. Наприклад,
1862 р. фактично кожен демократ у Конгресі голосував проти
скасування рабства в окрузі Колумбія і заборони його на інших землях.
Великий опір чинила також трудяща маса, передусім ірландці і нім-
ці-католики, які остерігалися масового переселення нещодавно
визволених чорних. Розпалені такими почуттями, у містах Півночі 1862 р.
вибухнули расові заколоти.
Січнева 1863 р. Прокламація визволення засвідчила, що скасування
рабства стало одним із невідкладних завдань Лінкольна у війні. На
Півночі це сприйняли по-різному. Скажімо, в Індіані та Іллінойсі
законодавчі збори штатів ухвалили закони, що закликали до миру з
конфедератами та анулювання «лихої», нелюдяної й нечестивої Прокламації.
Складне становище на Півночі у період війни змусило Лінкольна у
вересні 1862 р. призупинити чинність рфиуфьл сщкзгьл і ввести в дію
військовий режим стосовно тих, хто ухилявся від регулярної служби або ж
допомагав бунтівникам. Такий відступ від цивільного законодавства,
хоча й конституційно виправданий у період кризи, дав ще один привід
демократам критикувати президента. Військовий міністр Едвін Стентон
втілював закони воєнного часу напрочуд рішуче, і тисячі людей -
здебільшого прихильники південців та демократів - були заарештовані.
Дефіцит людських резервів для армії Союзу спричинився до появи
першого в історії США закону про обов ’язковий призов. Запровадження
цього закону 1863р. для «заохочення» вступу до війська посіяло ще
більшу настороженість і протести серед мас. Надзвичайний опір чинили
«мідноголові» Пенсильванії, Огайо, Індіани та Вісконсину, куди задля
його реалізації довелося відрядити федеральні війська.
Слід зауважити, що мобілізований до війська міг відкупитися за 300
доларів, що становило в сумі річний заробіток некваліфікованого
робітника. Це посилило враження, підтримуване в деяких частинах
федерації, що «багатий воює, а б'ється бідняк».
Найпотужніший опір призову було вчинено влітку 1863 р. у Нью-
Йорку - цитаделі Демократичної партії, де напередодні замордували
кількох службовців призовних пунктів. В липні групу чорних привезли до
міста під охороною поліції, щоб замінити страйкарів-ірландців -
портових вантажників. Водночас службовці провадили непопулярний призов
за лотерейним принципом. Збіг обох заходів викликав чотириденне
заворушення, протягом якого було зруйновано декілька негритянських
кварталів, призовних пунктів та протестантських церков. Внаслідок
загинуло щонайменше 105 чоловік. Безчинства стихли після прибуття з
Ґеттисберґа кількох полків армії Союзу.
Того ж року точився найвідоміший цивільний процес Громадянської
війни. Винуватцем був Клемент Валландиґам, який задумав стати
губернатором Огайо як кандидат від Демократичної партії.
Намагаючись зміцнити свій авторитет, Валландиґам ігнорував місцеву воєнну
заборону «зрадницької діяльності» і чинив напади на політику
Лінкольна, агітуючи за припинення війни і ведення переговорів, називаючи її
«війною за свободу чорношкірих і поневолення білих». Невдовзі союзні
солдати вдерлися до його оселі і заарештували його.
Демократи та, власне, й дехто з республіканців негайно
опротестували законність арешту Валландиґама. У відповідь Лінкольн вислав
його на конфедератську територію, де Валландиґам справді одержав
своє призначення. Незабаром, перебравшись до Канади, він розпочав
галасливу, але безуспішну кампанію.
Незважаючи на перемогу союзних військ під Віксберґом і Ґеттис-
берґом у 1863 р., кандидати «мирних» демократів продовжували
спекулювати на незгодах нації та расових почуттях. Загалом настрій
Півночі був такий, що Лінкольн не вірив у своє переобрання на виборах у
листопаді 1864р.
Кандидатом у президенти від демократів був генерал Джордж
Маюслеллан, якого Лінкольн два роки тому змістив із посади
командувача Потомакською армією. Макклелланів кандидат у віце-президенти
виявився близьким спільником Валландиґама. Та, всупереч сподіванням
демократів, Маюслеллан відмовився переслідувати мету партії-
добиватися переговорів щодо припинення війни. Як би там не було, маючи
перед собою перспективу перемоги, Лінкольн легко взяв гору над Макклел-
ланом, виборовши явну перевагу у всіх північних штатах, окрім Нью-
Джерсі і Делавера.