Автор Тема: Записки тата з війни  (Прочитано 571 раз)

0 Користувачів і 1 Гість дивляться цю тему.

Offline Feral Cat

  • Ветеран форума
  • ******
  • Повідомлень: 46877
  • Never give in!
Записки тата з війни
« : Січня 30, 2024, 05:56:29 05:56 »
Glib Bitiukov
Моїй донечці. Записки тата з війни

Ти знаєш, доня, як болять будинки. Будинки , зруйновані ворогом. Вони живі. Якщо підійти до них і покласти руку на уламки стін, відчуваєш цей великий, майже неземний біль. Навіть підходоти до них важко. Тут змішалися запахи, війни, жахливі, мрачні кольори згарища і відчуття болю. Болю тих людей, які жили в цих будинках, болю поранених стін.
Лежать розтоптані війною будинки-мерці.  Не чутно більше дитячий сміх у подвір'ях. Хочеться затулити вуха, щоб не чути зрадливу тишу.
Ці будинки росли поволі, тягнулися до неба, з кожним роком ставали все вище і вище. Їх поливали зорі, що крапали з неба і тікла над ними небесна ріка. А зараз вони розтрощені, наче перемелені величезним ворожим комбайном. Все попереднє життя подрібнено до молекул, до атомів і розвіяно з попелом.
Я згадую наш з тобою будинок, ті моменти, коли ми ввечері лежали торкаючись носиками один одного і я слухав, як ти поволі засинаєш. Твоє дихання рівне і спокійне огортало мене. Я занурювався в нього як в ковдру. Коли ти вже міцно спала, я вставав, мив посуд, прибирав сліди нашого з тобою безладу, який ми лишили після себе в кімнаті і знову повертався до тебе, щоб побути з тобою до ранку.
Кожного разу, приїжджаючи на день або півдня в наш з тобою порожній будинок, я наче потрапляю в гості до іншого світу. Дивлюся на складений на поличках одяг.  І минуле, про яке він нагадує все далі і далі від мене. Цей одяг, наче з іншого життя, дивиться на мене. Різнокольорові кеди All stars, улюблена яскраво-жовта курка, твої сукні, які наче стислися в розмірах, бо виглядають такими маленькими поруч з тобою такою дорослою. Між цими речами і нами, зараз, прірва. Все моє життя зараз одягнуто в піксель. Якби мені запропонували прийти на якусь вечірку, я би розгубився, бо окрім пікселю мені немає що вдягнути. Та навіть якби прийшов, навряд чи знав про що говорити з тими людьми, настільки далеким став той, інший світ.
Я пам'ятаю, як спав в кузові машини в першу ніч, коли вийшов із Бахмута. Зруйнованого, пошматованого, з палаючими ранами, мертвого міста. Ще зранку я не знав чи виживу, а ввечері я був в Констахє. Останньому прифронтовому місті. Місті в якому все перетворилося на супермаркет для військових. Це місто нагадувало Одесу в курортний сезон, де навколо туристи. Тільки тут замість туристів військові. Для них працюють магазини, кав'ярні і ринки. І ціни також для них. Я засинав під палаючим небом війни, яка гриміла непереставаючи поруч. Але попереду на мене чекала дорога додому. Я вижив. Це відчуття життя, яке гріє зсередини, так, наче здійснилася найзаповітніша мрія, наче найжахливіший сон, від якого прокидаєшся вночі, посеред темної кімнати виявився лише фантазією. Тоді я заліз в подарований кимось з хлопців спальник, оскільки мій згорів під час обстрілу танком в підвалі, де ми жили. В останню мить нас врятувала якась нереальна інтуїція. Стіна під якою я спав перетворилася на груду каміння, з каналізаційних труб колишнього дитячого садочку над нами,  полилася фекальна жижа. Тепер цей сморід для мене назавжди залишиться запахом Бахмуту.
Коли останнього разу ми з тобою гралися, я дивився в твої неймовірні очі і зрозумів, чого я став боятися. Того, що раніше в мені не було.  Десь всередині себе я боюся здатися. Коли під ворожим обстрілом, я опинився під машиною поранений, я вижив завдяки тобі. Ти дала мені сили не здатися. Пройти крізь місяці лікарень і реабілітації. А зараз я відчуваю, що наступного разу мене може не вистачити. Не вистачити тої внутрішньої сили вижити. Я бачив це в очах багатьох хлопців поруч зі мною. Коли вони йшли в бій, я знав, що він стане останнім для них. Вони багато разів поверталися, але цей буде їх останнім. Тепер я боюся, того, що попереду мій останній бій. Цього не можна дозволити собі відчувати. Внутрішня мотивація має бути іншою.
Мабуть це результат розчарування середовищем в якому ти нічого не можеш змінити. Я це вже бачив в 2016-му, коли вмотивовані і активні хлопці, які прийшли в 2014-му пішли, зрозумівши, що вони нічого не зможуть більше зробити. Я втрачаю тебе. Стаю чужим, як мабуть і всі в цих окопах і бліндажах, стають чужими і далекими.
Тут все якось витончено справжнє. Майже знищений ліс, бруд, матюки, кров, смерть, власна сила і безсилля, злість, злість на себе, на всіх навколо. Не справжнім здається лише все що не тут. Чим довше знаходишся тут, тим більше розумієш, що назад дороги немає. Її і вперед немає. Нікуди немає. Проте потрібно йти. Є лише ти і втомлені, сердиті хлопці навколо. Вони не звикли до столичного сервісу кав'ярень і кінотеатрів, приватної медицини і емпатії. У них було зовсім інше життя. В ньому багато грубості, не розуміння, боротьби за виживання. І ось наші життя переплилися. Ми тут разом, такі різні, щоби виконати свою, одну на всіх роботу. Тут ніхто нікому не потрібий, але один без одного не виживемо. Ще більше ми не потрібні тим, хто віддав нам наказ вирушити сюди. Це як в дитинстві, коли змиваєш водою в раковині павука і спостерігаєш за тим, як він намагається вибратися. Тут здається, що так само хтось ставить над нами експеримент, на який ми добровільно погодилися. Більш того, самі викликалися стати його учасниками. А решта тепер спостерігає за нами, як за тими павуками в раковині, чи зможемо ми звідси вибратися. Ми не належимо собі. Нашіми тілами володіє хтось інший. Навіть, коли ми не на фронті, ми так само не належимо собі. Ми перетворилися на чиюсь власність. Те, що було дикім, не зрозумілим і неможливим стало реальністю.  Жорстокість війшла в побут непомітно, як сніг який засипає ще теплу, зелену траву. Я змінився. З того наївного, романтичного і активного, який їхав два роки тому в Бахмут, я перетворився на справжнього зе-се-ушніка. Тоді мені здавалося, що є якісь великий план і достатньо лише стати його частиною. Тепер я не ставлю запитань, бо не хочу чути відсутність відповіді на них. Все стає буденним - тупість командування, вже сприймається як норма, тижні, місяці в лісі посерд нічого, заради нічого, зимовий одяг в лютому, літній в серпні, питання 'чи є питання' яке не передбачає відповіді. Навіть якщо ти його задасиш, ніхто не зрозуміє. 'Чому медикаменти доводиться зберігати в причепі, який допомогли придбати волонтери, посеред лісу в зимовий мороз?'. 'Так було завжди'. Але завжди не було супутникового інтернету, автономних систем обігріву, засобів комунікації, мобільних будинків, можливості досягти всього. Але простіше 'як завжди'. Рапорти про рапорти, журнали про журнали, шикування заради показухи, існування заради показухи. Армія привчає до того, що раніше здавалося жахом - постійний холод, ранні під'йоми, якщо взагалі під'йоми, хаос і бруд. Тут дуже тонка межа між тим аби бути всім або ніким, героєм або трусом, людиною або шматком м'яса в санітарному пакеті. Можливо колись ти запитаєш ''Тато, чому тоді ти був там?''. Тому, доня, що я частина цього світу, а він частина мене, якими б протилежними ми не були. Це як день і ніч, які не можуть існувати одночасно проте нерозривні, як світло і темрява, тиша і гомін. Я не хочу, аби ти жила в такому середовищі, в якому народився я. Я хочу, щоби твій світ був іншим і тому я маю бути тут, яким би чужим не було те, що я бачу навколо. Тут кожен робить те, що має зробити. У когось виходить краще, у когось гірше, у когось взагалі не виходить. Я не звинувачую тих, хто не вміє. Їх просто не вчили бути іншими.  Так вже було в 91-му, 2004-му, 2014-му. Кожне нове коло більш пекельніше ніж попереднє. Ця війна не закінчувалася ніколи. Попереду довгий і не простий шлях. Чим раніше ми це зрозуміємо, тим швидше побачимо результати.
Мене рятує можливість написати, зберегти спогади, відкритися тобі, як і сподівання, що ти колись це прочитаєш. Це створює химерну уяву, що здоровий глузд існує і мій колишній, затишний світ теж.
Кожного разу, коли ми говоримо з тобою через відеозвʼязок я хочу сказати тобі найголовніше - я вдячний тобі за те, що ти є в моєму житті, за те, як ти посміхаєшся і плачеш, за те, як чарівно ти виглядаєш в своїх маленьких сукнях, за те як ти чистиш зубки, за мої хвилювання коли ти хворієш, за твої помилки, за твою відвертість, щирість і справжність, за те, що змушуєш мене вигадувати нові і нові розваги для нас, за казки, які я тобі розповідаю, за наше вечірнє поєднання печива в ліжку, за сніданки, які я нам готував, за все, за що забув тобі подякувати, дякую тобі за те, що дала мені можливість стати таким - найкращим татом. Ти робиш мене кращим.
#запискитатазвійни

If you are going through hell, keep going.