Остап Вишня
Шовінізм
Маленький фейлетон
(За що мене били, б’ють і нахваляються бити)
Оповідають таке.
Колись у Франції один француз, Шовеном його звали, якимось надзвичайно патріотичним вчинком довів про свою велику любов до рідного краю, до вітчизни. Після його такого вчинку у Франції кожен випадок доказу любові до Батьківщини, з боку чи то поодинокого громадянина, чи то цілої групи громадян, — називали шовінізмом. А люди, що цієї назви заслуговували, шовіністи тобто, з погордою її носили.
І всі їх любили!
І всі їх поважали!
* * *
Почув я про це слово давненько вже.
Було це так.
У школі, де я вчився, влаштували вечірку. Дозволялося декламувати й «малоросійскія проізведенія». Одним із виконавців цих «малоросійских» віршів, байок і т. п. був і я. Підлітком ще тоді був я. Декламував, пам’ятаю, я тоді байку Глібова «Музики».
І от коли я на репетиції вийшов і тарарахнув: — «Музики»! Українська байка Глібова!
Начальство підійшло до мене, пильно подивилося, всміхнулося, покрутило головою і сказало:
— Іш, какой шовініст!
На вечірці я вже декламував так:
— «Музики»! Перевод басні Крилова «Квартет» на малоросійський язик.
І довго я потім думав, що ж воно ото за — шовінізм?!
І чому я шовініст?!
Так і не взнав я тоді:
— Чи вилаяло мене начальство?
— Чи поглузувало з мене?
Бо більше про це нічого воно мені не говорило.
* * *
А от тепер я вже знаю, що то — шовінізм!
Добре він мені взнаки дався!
Де тілько я не чув про цей самий шовінізм, і як казали?!
Яким тоном?! З якими рухами?!
Як скаже хто це слово, так за щоки й хапаєшся, й одскакуєш кроків на 10, так і почувається, що або сірчаним квасом в очі хлюпне, або з самопалу трахне!
А блаженної пам’яті Шовен саме за це пошану мав.
Отже — це тобі не Франція!!
* * *
Згадав я про це тепер, прочувши про інтерв’ю з вічно старими й вічно новими опікунами України нашої — Раковським, Мануїльським, Затонським…
Знову вони про той самий шовінізм:
— Ми, — мовляв, — Україну як самостійну одиницю визнаємо, але шовінізм ми будемо нищити, а шовіністів, не виключаючи й комуністів, — вішатимемо!..
Думай, значить, як хочеш!
Українцем бути можеш, а любити Україну — зась!
Повісять!
І дідько його знає, чому воно так?
Як я, наприклад, кажу: «Майо паштєніє-с», — люблю шті, кислу капусту, Пушкина, лаптушкі, в «избе» бруд, телята й воші і як співаю «Ванька Таньку полюбил» і за це все йду й грабую, вбиваю, вішаю, стріляю, тисну за горло, щоб і другий це саме співав, те ж саме кохав, — так це не шовінізм?!
А як кажу «добридень», люблю борщ, Шевченка, білу хатину, співаю «Місяченьку блідолиций» і нікого за це не вбиваю, а лише прошу: «Ідіть, мовляв, ви до своєї Іверської Божої Матері», — так це шовінізм?!
І клянуть мене за це, і б’ють, може, за це, і вішають за це!
Про мене ж!
Носи ти лапті хоч на голові ті свої, не тілько їж, а навіть умивайся отими своїми штями, — у мене й за вухом не засвербить. Дідько тебе бери! Все одно кацапом здохнеш! І не піду я до тебе! Бо потрібен ти мені як п’яте колесо до воза!..…….
……………………………..
……………………………..
А я шовініст. Хай вішають!
……………………………..
Трудова громада. — 1920. — 1 січня
