На Троєщині, в Києві, лихо велике сталося. Спалахнула пожежа у високому будинку, наче хтось червоного півня пустив. Люди в паніці кинулись до виходів, а там – пожежники, двері заперли.
— А що ви робите, люди добрі? — питають їх мешканці. — Ви ж мусите нас рятувати!
А пожежники мовлять, наче з книжки читають:
— Та навчимо вас тепер, як пожежі гасити, як не допускати їх. Живіть та учіться!
І двері зачинили наглухо. А самі ж ллють бензином стіни, вогонь роздмухують, вітер ганяють вентиляторами, мов божевільні. Люди бігають, кричать, а пожежники своє:
— Ви мусите зрозуміти, що робити треба, як вогонь гасити, щоб більш не було такого лиха.
Один дідусь Петро, що жив на першому поверсі, каже:
— Та ну їх к бісу, цих вчителів! Хто з вас ще раз гаситиме, як я бліни на Масляну?
Люди сміються, але розуміють, що треба щось робити. Зібралися до купи, голови похилили, та й почали радитися, як їм далі бути. Одна жінка, Ганна, каже:
— А давайте гуртом станемо, разом вогонь гасити будемо! Може, якось виживімо.
І стали вони разом, як рідні брати, полум’я душити. Відрами носили воду, хто з річки, хто з туалету, вогонь затоптували, мішками збивали, штори рвали, ковдрами накривали. Один Василь навіть душ прийняв, бо думав, що так мокрішим буде і швидше погасить. Довго мучилися, але таки згасили.
Як згаси вогонь, пожежники двері відчинили. Люди вийшли, втомлені, але з гордо піднятими головами. А ті їм кажуть:
— Оце ж тепер знаєте, як біду долати, як разом діяти. Живіть і пам’ятайте, що сила в єдності вашій.
І хоч ніколи мешканці Троєщини не забудуть того страшного вогню, вони зрозуміли, що тільки разом, гуртом можна подолати будь-яке лихо. А дідусь Петро ще довго згадував той день, сміючись, що його бліни таки були менш гарячими, ніж ті пожежники.