А я три дні був у Донецьку під час літературного-фестивалю "Ізоляція". В мене пильно вдивлялися військові і міліція на блокпостах, ще уважніше приглядалися, прискаливши око, продавці у крамницях, водії таксі намагалися зловити на якомусь півслові-півнатякові. Але я не піддався на провокації і нічим не зрадив свого бандерівського походження, спілкуючись винятково на общєпонятном. Один раз я таки ледь не провалився в маленькій зачуханій крамничці, коли зажадав якогось імпортного вина, а не кримсько-закарпатського пійла. Продавачка з виряченими очима озвучила таке довге, таке обурливе "Шо-о-о?", що я відразу тицьнув пальцем на шеренгу шампанського і попрохав, аби мені дали сухе або брют. Як виявилося, я знову опинився на грані провалу, бо шампанське у них було тільки "сладкає і палусладкає". Коротше – гівно газоване. А іншого суворий донецький пролетар не п'є. І я, придбавши мінеральну воду, покинув крамницю, відчуваючи, як спину мою пропікають погляди відразу кількох пильних донецьких громадян.
Заходжу в ресторан у готелі. Пусто. Офіціантка човгає порохотягом по килимках. Порохотяг гуде, вона мене не чує і не бачить. Я сідаю за стіл. Вона врешті помічає мене. В її погляді неабиякий подив. Вона дивиться на мене так, мовби я без дозволу зайшов до її власного помешкання і розвалився на канапі. Вона навіть озирнулася на двері, очевидно, переживаючи, що я не один. Тоді вимкнула порохотяг і сказала: "Ізвінітє". Я попросив меню. Вона сказала "Да, канєшна", подала меню і ще хвилин п'ять прибирала. Офіціантку з порохотягом я бачив уперше в своєму житті. За сусідній столик сідає двоє чоловіків. На ногах хатні капці. Ну, бо вони в готелі. Дивно, що не в піжамах. У 1939-му, коли в ресторан готелю "Жорж" зайшли савєтскіє служащіє в піжамах і пантофлях, їх львівські офіціанти ввічливо випросили. Ці сіли, проглянули меню і запитали в офіціантки:
– А шо ета "авашной суп"? – Ну, там марковачька, картошечька, ґарошек, зєлєнюшка... Відтак вони замислилися, що б такого їм випити.
– Вазьмьом віскарьчіка? Ілі лучше водачькі? – Лучше водачькі. Да, і єщьо хлєбушка.
Мені в цей момент дуже-дуже захотілося поцікавитися: а гівно ви часом не "гавнішком" називаєте? Але стримався, щоб не розсекретити себе.
В гламурному кафе у центрі міста мене вразили вродливі вишукано вбрані діви тим, що у кожної на руці красувався дорогий годинник. Та не просто годинник – а ціла цибулина. Мабуть, швейцарська. Викликавши в останній день фестивалю таксі, я вирішив нарешті розмовляти українською, знаючи балакучість таксистів. Та мене чекало розчарування. Таксист виявився негром і розмовляв такою жахливою російською, що я ледве його розумів. Тому я так само вживав общєпонятную рєчь. Негр торохтів без угаву ("я в етам районє нє биля", "а ви биля?"). І тут телефонує Любко Дереш, куратор літературного фестивалю. І я, ясна річ, уже розмовляю з ним українською. З цього моменту негра, мов заклинило. Він не видав більше жодного звуку. Я теж. Але я був спокійний: видно, що не москаль. Київська журналістка, їдучи в донецькому таксі, розмовляла українською. Водій відразу зробив висновок, що вона з "Правого сектору" і розпочав агресивні дебати, переконуючи, що тут не хохли живуть, а "русскіє". Журналістка ризикувала, коли включилася у дискусію, бо таксист міг її завезти до сепаратистів, як то вже було не раз. О
Один із відвідувачів фестивалю, молодий чоловік, теж мене став розпитувати про "Правий сектор", і з його слів випливало, що фашизму тут справді бояться. Але до чого тут "Правий сектор"? Де там фашизм? Фашизму куди більше в діях і висловлюваннях сепаратистів. А однак міфічний "Правий сектор" чудово виконує свою глобальну місію. Ним страшать не тільки в Україні, але і в Росії. Візитка Яроша перетворилася на символ. Він виголошує гасла, яких із вдячністю чекає Путін. Без сумніву тільки справжній патріот України міг урочисто проголосити: "Бандерівська армія нарешті перейшла Дніпро". При цьому за давньою українською патріотичною традицією, лежачи на печі. Бо жодної бандерівської армії не було ані на Майдані, коли не підготовлені бійці, а студенти і прості хлопці спливали кров'ю, ані нема її зараз. Зате є надувні опудала і дешеві клоуни. Якби ці люди були патріотами, то бодай на цей тривожний час саморозпустилися, аби не використовувала їх російська пропаганда.
Щодо фестивалю, то він виявився анклавом українства й інтелігенції. Зрозуміло, що на усі культурницькі заходи, на дискусії та презентації приходила еліта Донецька, яка мислить так само, як і кияни чи галичани. Але яка не має доступу до українських культурних цінностей. У величезному місті неможливо придбати українську книжку більшості видавництв. І усі вони живуть в тривозі, намагаючись не афішувати свого українства. Виняток – ті мітинги за Україну, де збираються однодумці. Але завершується це бандитським розбоєм під чутливою опікою мєнтів, які мало того, що не захищають, а ще й діляться із сепаратистами по-братськи шоломами та щитами. Охоронцями на таких мітингах виступаю лише ультраси. Чому ж не славетний "Правий сектор" з візитками Яроша?
Увійдуть – не увійдуть. Це про російські війська. Таке питання вигулькувало найчастіше. Усіх дістала антитерористична операція, яка то почалася, то не почалася, яка більше скидається на якусь підленьку підкилимну гру. Бандити мордують, катують людей. Але їх ніхто не захищає. Якщо тамтешня міліція саботує, то чому не можна запросити міліцію з центральних регіонів? Мені здається, що те все, що відбувається на Донбасі, не для того, аби російські війська змогли увійти під оплески вдячних громадян, які мріють "умєрєть в Расіі". Найголовніше завдання, яке поставив Путін – дестабілізувати країну, зірвати вибори, які б легітимізували владу, і не пустити нас в ЄС. Дивним чином ці плани збігаються з інтересами тих кандидатів у президенти, які приречені на цих виборах на поразку. Конвульсійні рефлекси імперський мацаків спрямовані на утримування України в зоні просмердженого стухлого совка. Без України ідея "русскава міра" перетвориться на марево. Без України настане крах імперського проекту. Хоча крах його чекає і у випадку російсько-української війни. Одна річ високий рейтинг великого завойовника, який не пролив "братньої" крові, а інша – постачальника "груза 200". Юрій Винничук
Більше читайте тут:
http://tsn.ua/analitika/galichanin-u-donecku-347658.html
