Центр Стратегічних досліджень
Цікавий матеріал вийшов під назвою "Вечеря, що визначила долю України" (Чи могла війна Росії проти України бути закладена ще в Білому домі — за вечерею у 1994 році?)
Автор статті, Крістофер Хайланд, стверджує: саме під час державного бенкету на честь президента України Леоніда Кучми в листопаді 1994 року було остаточно оформлено рішення, яке згодом стало одним із найфатальніших у сучасній європейській історії — відмова України від ядерної зброї в обмін на паперові «запевнення» безпеки.
Ми зробили переклад українською цієї статті і рекомендуємо для обговорення.
Державний бенкет у Білому домі 1994 року став прологом до війни.
Автор: Крістофер Хайланд, 21 березня 2026 року
Ввечері 22 листопада 1994 року я перебував у парадній обідній залі Білого дому: президент Клінтон приймав українського колегу Леоніда Кучму. Сенді Бергер, на той час заступник радника з національної безпеки, а невдовзі й сам радник, пересів, щоб опинитися поруч зі мною. Протягом наступних трьох годин Сенді виклав суть одного з найбільш доленосних — і катастрофічних — зовнішньополітичних рішень епохи після Холодної війни: за 13 днів Україна підпише Будапештський меморандум, передавши Російській Федерації третій за потужністю ядерний арсенал світу.
Того вечора я сказав Сенді максимально прямо: цей крок — шлях до війни. Минуло тридцять років, сотні тисяч людей загинули, а шлях, про який я застерігав, пройдено до його гіркого кінця.
Я не був стороннім спостерігачем цих подій. Як заступник національного політичного директора першої президентської кампанії Клінтона, а згодом політичний директор перехідного періоду, я вибудовував зв’язки між етнічними громадами Америки — українською, ірландською, індійською, косовською та багатьма іншими — і новою адміністрацією. Я очолював Конференцію перехідного періоду Клінтона щодо Східної Європи. У своїй автобіографії президент Клінтон згадував мою роботу з лідерами діаспор, зазначаючи, що вона «стала вагомим внеском у перемогу на загальних виборах і заклала підґрунтя для нашого безпрецедентного контакту з етнічними спільнотами після приходу до Білого дому». Ці громади не були декоративними. Під час Холодної війни їхні лідери діяли як квазіуряди у вигнанні, і розвіддані, які вони мені надавали, були безцінними.
Перед початком вечері я опинився наодинці з подружжями Клінтонів та Кучм у Овальній вітальні. Не маючи впевненості, чи Кучма вже остаточно погодився на роззброєння, я звернувся до українського президента особисто: Україна, сказав я, не повинна віддавати ядерну зброю, якщо хоче захистити свій суверенітет від Росії. Його незворушне обличчя на мить змінилося. Лише згодом Сенді підтвердив: рішення вже було ухвалене.
За вечерею, під акомпанемент офіційних тостів Клінтона та Кучми, Сенді окреслив архітектуру угоди. Україна відмовляється від кожної ядерної боєголовки. Натомість її безпека буде «гарантована» Росією, Великою Британією та США. Я почав наполягати на конкретиці. Меморандум, зауважив я, — це не договір. Американських солдатів ніколи не відправлять на його виконання.
Я нагадав Сенді про Голодомор — навмисне винищення мільйонів українців більшовицькою Росією у 1932–33 роках — та про десятиліття радянської жорстокості, що настали після нього. Я закликав його прочитати працю професора Джорджтаунського університету Лева Добрянського «Вразливі росіяни» (The Vulnerable Russians) — фактично посібник з розуміння невпинного імперського характеру Росії, чи то царської, більшовицької чи пострадянської. Я попередив: будь-яка провокація поставить без’ядерну Україну перед екзистенційною загрозою.
Аби заспокоїти мене, Сенді змалював візію: Україна залишиться нейтральною. Вона не вступить до Європейського Союзу. Вона не вступить до НАТО. Вона буде вільною від ядерної зброї, відкритою для інвестицій з усіх сторін і нікому не загрожуватиме.
«Тобто ви кажете, що Україна стане Швейцарією Східної Європи, — підсумував я. — Жодного руху до НАТО чи ЄС, відкритість для капіталу звідусіль».
Це була захоплива візія. Хоча деякі учасники переговорів тоді цього не усвідомлювали, вона була фікцією. Я вже тоді це підозрював. З попередньої розмови з Мадлен Олбрайт (яка стала держсекретарем у 1997-му) у мене склалося чітке враження, що вона бачить усю Східну Європу в складі ЄС та НАТО. Обіцянка Сенді про нейтралітет «швейцарського зразка» та експансіоністська траєкторія Олбрайт не могли співіснувати. Хтось із них був погано поінформований, або ж жоден не знав про бачення України іншим. У будь-якому разі Україні давали набір запевнень, які американський зовнішньополітичний істеблішмент згодом не зміг би підтримати.
Після вечері, повертаючись до готелю крізь листопадову прохолоду, я звернувся до Богдана Ватраля, тодішнього керівника Кредитової Спілки “Самопоміч”, у Чикаго, і висловив своє переконання: попри, можливо, добрі наміри політиків, того вечора в Білому домі було прокладено шлях до війни між Україною та Росією. Мені було млосно. У цьому кроці не було справжнього бачення чи шляхетного задуму — лише шокуюча недолугість. Олександр Керенський, голова Тимчасового уряду Росії 1917 року, якось сказав мені в Залі Націй Джорджтаунського університету, що початково вистачило лише жменьки більшовиків, аби повалити масивну Російську імперію. Те, що я побачив 22 листопада 1994 року, було жменькою політичних функціонерів, які — у кращому разі помиляючись — прирекли мільйони на страждання і перекреслили столітні сподівання України на стабільний суверенітет, щойно здобутий.
Решта подій розгорталася з похмурою передбачуваністю. Майже з моменту відмови від ядерного арсеналу Україна — за активного заохочення США та Європи — почала рух до членства в ЄС та НАТО, що прямо суперечило всім запевненням Сенді. Було здійснено успішний переворот проти обраного проросійського президента. Війна почалася у 2014-му. Вона переросла у повномасштабне вторгнення у 2022-му. Кожен етап дедалі більше провокував «російського ведмедя». Чи було розважливо для посла України в Берліні оголошувати масштабні промислові проєкти з Німеччиною, які повністю виключали Росію? Чи було мудро перекривати воду до Криму? З агресорами потрібно поводитися філігранно. Це ніколи не було «моментом Чемберлена» — це був крах стратегічної уяви.
Макджордж Банді, радник президента Кеннеді з національної безпеки, якось сказав мені під час зустрічі у нього вдома: «Ми не могли допустити російських ракет на Кубі, що загрожували б Міссісіпі. За завісою публічного розбрату ми спокійно вели переговори». В обмін на виведення радянських ракет із Куби американські ракети були тихо виведені з Іспанії та Туреччини. Кризу розв'язали, бо обидві сторони розуміли: великі держави не терплять екзистенційних загроз на своїх кордонах — і тому, що лідери обох сторін були готові на поступки поза оком громадськості.
За тією ж логікою, хоч би як палко Україна прагнула сховатися під ядерною парасолькою НАТО, Росія ніколи не змирилася б із ядерними ракетами за кілька сотень кілометрів від Москви. Кеннеді та Банді розуміли цей принцип інстинктивно. Архітектори Будапештського меморандуму або не розуміли його, або їм було байдуже.
Я звик думати про Будапештський меморандум як про «Будапештський шепіт» — обіцянку, дану sotto voce (прим. пошепки), розраховану на те, щоб звучати як гарантія, але не зобов’язувати ні до чого. Меморандум, а не договір. Запевнення, а не зобов’язання. На жаль, він був хибним за своєю суттю.
Рішення часто ухвалюються під маскою добрих намірів — щиро підтриманих багатьма, — але для декого вони служать зовсім іншим, часто заплутаним цілям. Історикам ще належить зануритися у всі «чому» та «як». Є підозра, що знайдене ними не викличе захоплення.
Я несу тягар того вечора вже понад три десятиліття. Проживши три роки у Швейцарії, я розумів, що може дати нейтралітет. Відвідавши Прагу та Москву шістнадцятирічним юнаком у 1963-му, я на власні очі відчув колосальну, невблаганну силу тяжіння російського виру. Швейцарська модель могла спрацювати. Їй ніколи не дали шансу. Чи можливо це ще?
Моліться за мир в Україні.
Крістофер Хайланд — досвідчений дипломатичний радник, фахівець із питань Балкан, політичної динаміки Ірану, демократичних перетворень та міжрелігійного діалогу.
Джерело:
https://www.nationalreview.com/.../the-dinner-that.../
