Текст Марії Матіос.
«Колись мушу написати книжку про Сталіна. Але писатиму одними матюками. Протягом перебування в цьому сталінському раю мушу вивчити те багатство матюків, що їх наплодила соціалістична епоха. Цю книгу повинні читати лише чоловіки».
«...Песимістичну думку розвіює віра в те, що двадцяте століття мусить мати свого Спартака».
Більш гідної постави в часи безнадійного, принизливого для людської гідності стражданні, ніж був світлої пам'яті Михайло Григорович Івасюк, я не знала. І дай, Боже, не знати ніколи. Бо навіть найлютішому ворогові не побажаєш пережити те, що пережили Івасюки не лише з утратою Володі, але й опісля, коли безсердечна Система перемелювала живе батьківське серце, як у м'ясорубці. Кинджальний удар у серце звільняє людину від болю, звільняючи її від самого життя. Кинджал у душу не звільняє ні від чого - хіба лише примножує кинджальний біль. Не знаю...
Я не знаю таких слів, якими би списати кілометри натягнутих нервів, отих розірваних батьківських серцевих волокон, які не міг уже здокупити ніхто. І якщо я й знаю вольових людей у час випробування серця на розрив, - то це був Михайло Івасюк. Його Доля випробовувала його починаючи з 1939 року, згодом Доля дала йому набратися сили до року 79-го. Бо після травня 79-го і аж до останньої своєї години він не мав жодної можливості перепочити. Про це думати - не те що писати! - страшно.
Я розкажу лише те, що знаю і свідком чого була сама. Інші розкажуть інше. Інші - ще інше. А правда залишиться сама собою.
...На початку травня 1979 року до Чернівців дійшли чутки, що пропав Володимир Івасюк. Питати про це Оксану, яка вчилася зі мною разом, чи Михайла Григоровича, що викладав у нас українську літературу, - не випадало з двох причин: по-перше, з етичних міркувань, по-друге, обоє щодня були в університеті і жодним чином не показували своєї тривоги, хоча пошуки Володі уже тривали не перший день (експертиза встановить, що смерть Володимира Івасюка наступила 27 квітня, про що буде записано у свідоцтві про смерть).
Михайло Григорович був, як завжди, дуже стриманий, але неймовірно працездатний. Його природна, ненав'язлива і не емоційна ерудиція на лекціях викликала подив і бажання знати більше. Лише емоційна стриманість у подачі матеріалу заважала йому конкурувати із Анатолієм Добрянським - неперевершеним лектором-мистецтвознавцем, на лекції якого ходило половина міста. І ніщо інше. Івасюк-старший був якийсь не такий, як усі інші викладачі. Все у ньому говорило про його осібність: бездоганні - не селянські - манери селянської від народження дитини і бездоганний смак; возведена у ранг винятковості скрупульозність і педантизм; знання і вільне володіння французькою мовою; чудова пам'ять, що у потрібний момент видобувала цілі поклади імен, цитат, топонімів.
Леся Українка була його іконою. Незалежно від теми лекції Михайло Григорович завжди посилався на цей незаперечний авторитет: а що з цього приводу думала Леся Українка. Коли він ставав за кафедру і починав лекцію, здавалося, йому хотілося співати, а може, сказати щось більше, ніж він казав. Говорив він завжди піднесено, хоча й без пафосу. Не вживав заяложених тоді й обов'язкових посилань на «рішення пленуму ЦК чи «Політбюро», а як що і цитував з приводу позиції партії щодо творчості того чи іншого письменника, воно якось так було миттєво й несуттєво, що я у старих своїх конспектах саме на його лекціях не знайшла жодної такої цитати.
Він був керівником університетської літературної студії «Сонячні кларнети». Я редагувала стінну газету філологічного факультету під такою ж назвою. Засідання літстудії відбувалися нечасто, зате часто, а хоч би й щодня, можна було підійти до Михайла Григоровича і порадитися щодо того, що ти пишеш. Івасюк не любив поблажливості. Він ніколи нікого не хвалив, але й не ганив явно. Мав величезне почуття такту, проте без зайвого «сюсюкання». Його людська поведінка, уміння триматися подеколи викликали ні, не осуд, а таке собі потайне, із ноткою заздрості, шепотіння - ну, що ви хочете! Гімназійне виховання! Естет! Інтелігент! Письменник! Має такого видатного сина!
Сином він пишався. Та що пишався - він його обожнював, хоча навіть до сина, слава якого перевершила славу батькову, він був незмінно вимогливий. Але це була єдина тема, якою можна було «вийняти» Івасюка-старшого із «панциря» - Володя і Володина творчість.
Важко було, та де там важко - неможливо було собі уявити, що Михайло Івасюк знає чи вміє страждати в житті. Хіба що у своїх книжках, які, попри всю трагічність історії (а він переважним чином писав історичні романи) несли неймовірно світлі, ба, навіть занадто романтизовані почування персонажів. Надмірна, майже що рафінована чистота почуттів у жорстоких умовах в Івасюкових книжках справді сусідила із романтичним напрямком німецької чи англійської літератур. (Згодом, лише по прочитанню книги новел М. Івасюка із табірного життя, я зрозумію, що за час гулагівського «сидіння» Михайло Григорович надивився такого бруду у людських стосунках що все подальше його життя тому й носило печать пошуку лицарів великої любові).
Таким я його знала всі роки в університеті. І ніщо не віщувало, що Михайло Григорович насправді може бути іншим - носити в собі тайну.
В Оксанине навчання він не втручався, тобто «не лобіював» доньчині успіхи. А Оксана була товариською, ніколи не чванилася, що має таку родину. Вирізнялася хіба що дорогим, зі смаком дібраним вбранням. І знанням англійської мови, оскільки вони разом із ще однією нашою одногрупницею Нелею Корнієнко закінчили спеціалізовану школу №9, як казали тоді у Чернівцях, «англійську». Подеколи перемовлялися собі англійською, і ми, діти переважно сільських батьків, по-доброму їм заздрили, оскільки в радянський час, та ще у селах не те що не заохочувалися знання саме іноземної мови, а понадто - всіляко гальмувався сам процес її навчання. Скажімо, іноземну мову у мене кілька років викладала вчителька біології, яка заочно навчалася в університеті й сама складала іспити з іноземної на пальцях. В інший період у нас майже рік не викладалася іноземна через хворобу вчительки. На все це всі заплющували очі. І це було продумано. Тепер я знаю точно.
...І ось щось тривожне трапилося у травні 79-го, бо лекції Михайла Григоровича замінили іншими лекціями. А Оксана мені скупо сказала, що в родині є проблеми. Це було нечувано. Про проблеми в Івасюків ніхто ніколи не заїкався - їх просто у них не могло бути.
Я знаю, що Оксана Івасюк поїхала до Львова за два чи три дні до похорону брата. Батько сказав їй сісти в поїзд, але не сказав, що Володі вже немає. Навіть у найгірші свої хвилини батьки оберігали дітей від зайвого хвилювання, а коли Оксана тоді уже щось знала, чи здогадувалася, то вона також у той час мала сталеву волю - то з нас, її однокурсників і ближчих приятельок, не почув жодного слова відчаю. Оксана поїхала до Львова у білому - щоб виказати свою неймовірну радість від того, що з братом усе гаразд. Адже вони були нерозлийвода. Разом відпочивали, подорожували. Це був той рідкісний родинний зв'язок, який трапляється дуже рідко.
Одночасно Михайло Григорович зателефонував на свою кафедру в університет і її тодішньому завідувачеві - професору Василеві Максимовичу Лесину - сказав лише двоє слів: «Володя загинув». Так від свого викладача ми дізналися про Івасюкову смерть.
А далі ви знаєте. Про похорон.
Жодна тодішня газета, крім «Літературної України», не висловила співчуття письменникові Михайлові Івасюкові з приводу втрати сина. Якась малотиражка зі Львова взагалі пустилася «берега», надрукувавши нісенітниці про його життя і смерть. На Івасюкові пісні наклали табу (неписане, звичайно). Тріо Мареничів за участь у похороні й скасування концертів вилучили також із ефіру. Тоді говорили, що, начебто на Івасюковій могилі знайшли записку, підписану «Мареничі», і що весь Львів ходив ту записку читати. Ростислава Братуня, за виступ на Личаківському через кілька днів після похорону зняли з посади голови Львівської Спілки письменників, замінивши його Романом Лубківським.
Із Ростиславом Братунем історія була така: напередодні похорону його викликали у Львівський обком партії і піддали жорстокій «обробці». Секретар обкому з ідеології Яремчук раптово і зненацька став великим «побожним» чоловіком: він переконував Братуня, що Івасюка слід ховати за цвинтарною огорожею, як ховають самогубців. Ростислав Андрійович переконував в іншому. Він говорив, що Львів - збуджений вулик, народу ніхто не зможе спинити. І за цвинтарною огорожею Івасюка не дадуть поховати, хоч би там що. Братунь попросив забезпечити присутність певної кількості міліції задля уникнення можливих провокацій (він знав, із ким мав справу). І ось обком партії приймає рішення - покласти на Ростислава Братуня відповідальність за організацію похорону Володимира Івасюка і за все, що там відбуватиметься.
Партія чудово знала, що Івасюк із Братунем у львівський період життя - були найближчими друзями. Партія розглядала похорон з точки зору ідеології. Братунь - із людської. Тому він своєю промовою на цвинтарі демонстрував не політичний бунт - він правдивими словами тужив за другом, який міг бути йому сином. Звичайно, Братунь чудово розумів, що назавтра будуть оргвисновки. І не допоможе ні заступництво рідної тітки Наталі Ужвій (якщо вона заступиться!, бо також має «чудовий» досвід із правонаступниками тих, хто «шугав» її за чоловіка Михайля Семенка і за Леся Курбаса), ні, власне, письменницький авторитет самого Братуня, ні добрі стосунки з Іриною Вільде, яка була йому по-материнськи вдячна за заступництво Ростислава Андрійовича за Вільдиного сина, який свого часу мав також великий «цурис» із всевидющими і всезнаючими.
Такими були публічні «оргвисновки» публічних людей, А інших піддали «профілактиці» і провокаціям. Казали тоді, що студентку консерваторії, яка на похороні несла Івасюковий портрет, виключили з вузу. Казали... О, тоді багато чого казали. Як, зрештою, кажуть завжди, незалежно від знань і правди, а залежно лише від висоти свого «плінтуса».
...А в Чернівецькому держуніверситеті тоді було таке. Кінець травня - середина червня - час чергової сесії. І ось тут почалися перші «дзвіночки» й родині. Оксану не допускають до сесії через неможливість скласти залік з англійської мови!
З англійської, чуєте?! Вовчикові Боднарю з Тернопілля (Володику, ти чудо!, бо ти весь цей час працюєш у школі! Здається, на Одещині, та ще й директоруєш!), якому вся група пише англійські слова українськими літерами, залік зараховують, а Оксані Івасюк, яка з Нелею Корнієнко «пліткують» англійською задля хохм - не зараховують!
Що вам сказати, люди добрі й люди злі...
Наша викладачка іноземної жила із дитиною в обкомівському будинкові (колись я таж була напередодні Нового року - з Розтік тато ялинку передавав для її малолітньої тоді доньки на її прохання і яку вона любила понад усе!), казали, що Л. M. розлучена, довший час начебто працювала чи то не в самій Великій Британії, мала якийсь дивний акцент. Не любила студенток, але була справді «просунута», як сказали би тепер, хоча з дуже скромними статками. Але ж, люди добрі й не дуже... Серце! Серце! Після такого - і якийсь залік. Це продумано по-єзуїтськи. Вона сама на це не зважилась. Ну, не вірю, хоч стріляйте, бо в неї була дитина, яка росла без батька. Може, заради власної дитини травмувала дитину чужу?!
Вже не пам'ятаю, як розв'язалася та ситуація. Здається, група просила нашого декана, декан - декана іноземних мов. З великими трудами Оксані англійську зарахували, але не з першого разу.
А потім пішли плітки, чутки, брехні... Яку тільки ахінею не вкладали у вуха люди без імені, без обличчя. Отак іде собі безглузда плітка містом без ніг і без транспорту, котиться колесом - і байка (тобто байдуже!), що одна дурніша іншої, і нема їй спину.
Тим часом Івасюки, як можуть, захищають ім'я сина. Але як можна захистити мертву людину від Системи, якщо навіть мертвого Система викреслила! Софія Іванівна, народжена на Запоріжжі, член партії, пробивається до тодішнього першого секретаря Львівського обкому партії Добрика з проханням дозволити встановлення пам'ятника на могилі сина. Тодішній партійний вождь Львівщини Добрик - це той погромник, хто 1968 року, будучи партійним керівником у Дніпродзержинську, першим заніс руку помсти над «Собором» Олеся Гончара. Тепер він «громив» нещасну Івасюкову матір, син якої свого часу написав музику до спектаклю «Прапороносці», що йшов на сцені Львівського театру ім. М. Заньковецької. Ось які переплетіння доль.
Але, чуєте, ви - ті, що патякають про якісь чудернацькі речі, ті, хто засуджує інших за не-таку поведінку в радянські часи, за не-сидіння у в'язницях, за не-смерть на барикадах, уявіть собі - пам'ятник! розумієте, могильний пам'ятник не можна було встановити, якщо проти цього заперечувала партія! Ось і подумайте: якщо Івасюк добровільно подякував світові то що такого антирадянського, націоналістичного чи якого там іще, було в надмогильному надгробку, щоб аж обком партії контролював його встановлення?! Так той пам'ятник і простояв 10 (десять!) років у львівській майстерні автора-скульптора, і заборона на його встановлення була знята лише 1990 року! Лише 1989-го до відкриття першого фестивалю «Червона рута» на будинку, де мешкали Івасюки, у Чернівцях була відкрита меморіальна дошка композиторові. У Львові це було зроблено пізніше.
...Михайло Григорович одного надвечір'я 1991 року несподівано прийшов у Спілку письменників, де я тоді працювала заступником голови. Він хотів виговоритися. Його душили сльози. І він, не дивлячись у очі, а лише у звечоріле вікно в особняку Чернівецької письменницької організації на вулиці Гребінки, розказував мені жахливі речі. І про материні (Софії Іванівни) митарства по обкомах. Про її нелюдські приниження партійними клерками («А я вашого сина не вішав» - це вам не нагадує «А я вашого сина в Афганістан не посилав», - кількома роками пізніше придумане також в партійних кабінетах?!). Розказував про неодноразове спалення квітів на Володиній могилі й мало не щоденні білі хризантеми під дверима квартири Івасюків у Чернівцях. І про те, що його, Михайла Григоровича, таки «дістали» і помстилися. Синовою смертю. Отоді вперше я почула від Івасюка-старшого, що він сидів у радянських концтаборах. Для мене це був не те, що шок - не крізь мене, а мене тієї миті пропустили крізь електричний струм.
