Так. Але вони це задекларували три роки тому:
Туреччина кинула Ізраїлю виклик. Саме так можна розцінювати розбіжності в поглядах цих двох країн у палестинському питанні та попередження, зроблене турецьким прем’єр-міністром Реджепом Ердоганом ізраїльтян, що Туреччина має намір надіслати допомогу сектору Гази, скориставшись захистом військово-повітряних сил.
По суті, це не що інше, як втягування у палестино-ізраїльський конфлікт третьої сторони і намагання силовими методами, тиснучи на Ізраїль, спробувати за кілька ходів розв’язати палестинську проблему. Пряме втручання Туреччини, колишнього союзника у Близькосхідному регіоні, мало б примусити тих, хто приймає безпосередні рішення в Ізраїлі, замислитися — чи витримають ізраїльтяни «війну протистояння» на декілька фронтів.
Схоже, аналітики з провідних мозкових центрів в Ізраїлі вочевидь пропустили той момент, коли ефект доміно від падіння диктаторських режимів в арабських країнах докорінним чином змінив ситуацію в регіоні. Ці народні революції навряд чи несуть демократію в арабські країни, але вони спровокували хвилю ісламського пробудження в мусульманських державах і потенційно створюють серйозні загрози інтересам Ізраїлю в арабських та мусульманських країнах.
Своїми гострими заявами Реджеп Ердоган явно озвучує турецьку заявку на регіональне лідерство, намагаючись у цьому конкурувати з Іраном. Безперечно, антиізраїльська налаштованість стрімко підняла рейтинг самого Ердогана в арабських країнах, однак ця тактична перемога заходить у пряму суперечність зі стратегічними інтере¬сами самої Туреччини. Адже така зухвала поведінка може мати наслідком відмову Туреччині у членстві в Європейському Союзі та перегляд відносин із нею Сполучених Штатів.
Адже, хоч би як Америка декларувала своє незадоволення нездатністю ізраїльтян виробити парадигму реального компромісу в домовленостях із палестинцями, США ніколи й за жодних обставин не відмовляться від перегляду своїх стратегічних партнерських відносин із Ізраїлем. А це може обернутися відчутними мінусами для нинішнього турецького керівництва. Одним із яких може стати втрата членства Туреччини у НАТО в разі початку військових дій проти ізраїльтян.
Готовність теперішнього ісламістського керівництва Туреччини поставити під удар своє членство в НАТО свідчить, що, можливо, воно вже вирішило для себе: саме лише НАТО без членства в Євросоюзі тепер не має такої стратегічної і геополітичної цінності для Туреччини, як мало раніше. Оскільки Росія вже не становить для турків такої прямої загрози, як колись — СРСР, і навряд чи готова претендувати на ті турецькі території, котрі раніше належали Вірменії.
Схоже, турецькі стратеги цілком дозріли до «розміну» свого членства в НАТО на домінування у Близькосхідному регіоні. І чи не тому Реджеп Ердоган педалює конфлікт із Ізраїлем, що хоче, вийшовши з альянсу, створити його нову подобу на Близькому Сході? Куди б уходили всі арабські країни і де, відповідно, Туреччина відігравала б лідируючу роль.
Якщо це справді так, то прем’єр-міністр Ердоган буде готовий вирішити два питання. Туреччина стає воєнним лідером у Близькосхідному регіоні (витісняючи при цьому з домінуючих позицій Іран) і ще на декілька планок знижує роль армії в турецькому суспільстві. Адже прозахідна турецька армія, орієнтована не тільки на військові, а й на демократичні стандарти НАТО, становить пряму загрозу режимові ісламістів. Бо навіть після того, як у турецькій армії проводиться широкомасштабна чистка генералітету, залишаються майори й полковники, виховані на цінностях Ататюрка. Тому членство в НАТО лише заважатиме перетворенню армії на слухняного виконавця волі режиму Ердогана.
Заходячи у протистояння з Ізраїлем, Туреччина хоче показати арабському світу, що є сильним гравцем і готова перекроїти карту впливів у регіоні. Очевидно, що вплив Туреччини на Близькому Сході зростає зі зростанням її економічної потужності. У цьому сенсі погрози Реджепа Ердогана цілком умотивовані й логічні. Турецький прем’єр намагається завоювати довіру і прихильність арабів, забуваючи, що далеко не всі вони готові забути про 400 років приниження, якого зазнали у період входження арабських територій в Османську імперію.
Варто звернути увагу, що сьогодні Туреччина претендує не тільки на роль регіонального близькосхідного лідера (відтісняючи на другі ролі Іран), — вона багатьма розглядається зараз як провідна країна в мусульманському світі. Тому бездіяльність чи компроміс із Ізраїлем з боку Анкари були б ударом по її авторитету, а вона не хоче втрачати прихильників по всьому світу.
Таким чином, відносини Туреччини й Ізраїлю виходять далеко за межі спів¬існування цих впливових країн. І, хоча Туреччина розпочала жорсткий тиск на Ізраїль і безкомпромісну підтримку палестинців, сама ж вона далека від досконалості. Адже постійно дотримується політики подвійних стандартів, якщо згадати її окупацію 37% території Кіпру та турецьку позицію стосовно вірмен і курдів.
